— Не думали послужити у війську, Кошовий?

— Хлопський розум не завадить і цивільному.

— А то подумайте. Офіцерський ранг не обіцяю, та вишколом вашим займуся особисто. Дослужитеся ще, з вашою головою.

— Дякую, я подумаю. Йдемо?

— Та йдемо.

З собою вони нікого не взяли, Клим від початку знав про такий намір. Арсенич затявся зловити Овчара самотужки, і стати на заваді означало нажити ворога. Тим більше, в разі успіху переможця не судитимуть. А в успішності їхнього походу Кошовий чомусь не сумнівався.

Рушили пішки.

Старшина розпитав Клима про точний напрямок, накреслив на клапті паперу дуже примітивну, складену зі слів карту, й пішов маршовим кроком. Кошовий теж міг скоро йти, навіть навчився ступати в ногу з метушливим Шацьким, чим не всякий міг похвалитися. Але за Арсеничем знову довелося бігти, збоку маленька процесія виглядала кумедно і, що небажано, привертала увагу. Тому Клим утримував дистанцію між собою й стрільцем у кілька кроків, намагаючись не загубити його пряму спину.

Так вони дісталися Сихівської рогатки, минули лютеранську кірху, жіночу школу й сиротинець. Далі старшина остаточно зорієнтувався на місцевості, ніби бував тут раніше, а потім забув, лиш тепер починаючи все згадувати. Навіть сам визначив простіший маршрут — посунув на Ясну через залишену перед російським вторгненням графську садибу. Вийшовши туди, Арсенич трохи стишив крок, мацаючи поглядом ряд кам’яниць праворуч від себе й шукаючи дім, названий Кошовим раніше.

Клим хотів уже скоротити відстань, аби йти поруч, та раптом стрельнуло: у Брюховичах снайпер напевне бачив його. Тоді він стояв недалеко від Ладного, а зір у Овчара чудовий, мусив змалювати всю компанію. Нехай старшина не дбає зараз про обережність й переконаний, що вояк із рушницею тут, на околиці, спеціальної уваги не приверне, Кошового ворог впізнає, проведе паралель від нього до стрільця — і тоді весь задум полетить до дідька. Яким би простим — прийти й зловити — він не виглядав.

Тримаючись, як раніше, позаду, Клим навіть перейшов на інший бік вулиці, аби не триматися поруч з Арсеничем. Той не помітив, бо підступав до потрібного місця ближче й вся його увага була прикута до кам’яниці.

Нарешті порівнявся.

Зупинився, поправив пас манліхера.

Витяг файку, натоптав.

Стискаючи її в правиці, зробив ще кілька кроків уперед, виступивши при цьому на середину вулиці, посунувши назустріч запряженій і завантаженій дровами фірі.

Ступив убік, пропускаючи.

Аж тоді гримнув постріл.

Інстинкт збереження зігнув Климові ноги в колінах.

Він не впав на землю, відскочив до найближчої стіни, притулився плечем. При цьому розум зберігав холодний, не зводив очей із Арсенича й зрозумів — кінь врятував тому життя. Стрельнули саме в ту мить, коли старшина зробив крок, виходячи з лінії вогню. А потім кінь заіржав, візник завалився на дрова, ховаючись від дикої кулі, фіра рвонула. Це змусило Арсенича знову сіпнутися, не дозволяючи противнику цілитися краще. Й січовик уже оцінив ситуацію — пас ковзнув із плеча, руки взяли манліхер напереваги.

Новий постріл бахнув майже відразу, Кошовий не встиг порахувати до двох. Над вулицею зависла хмара крику, люди кинулися врозтіч, дехто падав на землю і плазував чимдалі. Якась огрядна молодиця, кинувши вбік плетений кошик, тягнула геть, до найближчого паркану, хлопчика, до півсмерті наляканого чи раптовою війною, чи поведінкою матері — та, стиснувши руку, волочила дитину, мов ляльку. Зі свого місця Клим уже встиг побачити: вогонь ведеться з вікна другого поверху кам’яниці, з якою Арсенич встиг порівнятися. Власне, стрілянина почалася, щойно старшина опинився навпроти й зупинився. В Овчара — а жодних сумнівів, що це він, Клим не мав — здали нерви, коли уздрів поруч озброєного січовика.

Майнуло: снайпер з якоїсь причини стирчав біля вікна, ще о такій ранній порі, навряд помітив стрільця випадково.

Чекав.

Не інакше.

Тим часом Арсенич стрибком рвонув уперед, і третя куля пролетіла мимо — стрілець, здавалось, пірнув під неї. Завмерши, притиснувшись спиною до стіни, стоячи по діагоналі, трохи більше, як за десять метрів від поля бою, Кошовий стежив за його рухами, враз зрозумівши: січовик діє чітко за правилами. Його дії — не втеча, не відступ, а гра в кота й мишу. Арсенич, тримаючи зброю, шукав кращу позицію для себе, аби самому вдарити у відповідь.

Цьому вчить австрійська школа влучної стрільби — снайпер не лишається на одному місці, всякий раз прилаштовуючись інакше.

Тут же дійшло: Овчара навчали в царській армії, тож він за звичкою смалить з однієї позиції, на якій зручно закріпився. Зміститися, поміняти сектор обстрілу, аби вести вогонь влучніше, він не годен, бо не має відповідної практики. Ставши бодай на крок убік від обраного місця, він мусить наново налаштовувати око, бо звик покладатися на нього, а не на оптику.

Арсенич так само не мав оптики при собі.

Але й вишкіл проходив інакший.

Четвертий постріл лупнув ще швидше. Не треба бути військовим, аби зрозуміти — мисливець спритно перезаряджає, і кожен наступний раз діє ще швидше. Єдину можливість для старшини Клим, на свій цивільний розум, бачив у виході з лінії вогню, нав’язуючи ворогу свої, некомфортні для того правила гри. Принаймні, так би діяв сам Кошовий на місці Арсенича, хоч найменше бажав собі такого. Прикро визнавати, та полюй Овчар за ним — надовго б Клима не стало. Досвіду бракує.

Люди вже не кричали. Хто не втік подалі, завмер лежачи, сидячи або стоячи в очікуванні розв’язки.

Після цього пострілу старшина невдало ступив лівою ногою, зашпортався, поточився й упав. Відразу відкотився, незграбно, бо завалився боком на манліхер. Утратив спритність, перетворився на нерухому мішень — саме те, до чого звик Овчар.

Климові здалося — час зупинився.

Не помітив, як і коли витягнув револьвер. Зволожіла правиця стисла руків’я, він поклав палець на спуск й ніби дивлячись на себе збоку, до кінця не вірячи, що робить так, відклеївся від стіни. Перший крок дався важко, ноги враз налилися свинцем. Але наступний пішов краще, впевненіше, коліна вже не гнулися.

— ПАВЛО! — загорлав Клим, глухнучи від власного голосу. — ПАВЛО, Я ТУТ!

Чому вигукнув саме так, не знав. Ці слова немов самі вилетіли з горла, а озброєна рука, теж сама, витягнулася вперед, розпрямилася на всю довжину. Стріляючи, Кошовий для чогось відставив голову назад так далеко, як дозволяла шия.

Встиг пальнути двічі, не цілячись, перед собою.

Далі сильний удар у праве плече зупинив, розвернув, прокрутив і звалив на землю.

Лежачи, впустивши зброю й покірно, якось відсторонено чекаючи наступного поштовху, Кошовий побачив, як, скориставшись паузою, старшина Арсенич пружно підвівся, спокійно став на одне коліно, водночас підносячи гвинтівку до плеча й впираючи приклад надійно, мов назавжди.

Повів дулом.

Зловив у вікні снайпера, який перед тим розвернувся тулубом до Клима, нової мішені, й відкрився так, як має бути.

Завмер.

Вистрілив.

Один раз.

Зі свого місця Кошовий дуже добре бачив, як чоловік у віконній проймі завалився на підвіконня, випускаючи гвинтівку з рук.

І аж тепер прийшов біль, пронизавши вражене плече й охопивши гарячим.

Розділ шістнадцятий

Неспокій на лаврах

— Лікар сказав, тобі пощастило. Вдруге так не буде.

— Як — отак?

— Щоб куля пройшла крізь плече навиліт, не зачепивши кістку. Вважай, проткнули тебе наскрізь, але дуже вдало.

— А чому вдруге? Хіба в мене знову стрілятимуть?

— Якщо знову втратиш голову й полізеш на рожен. Тебе не можна лишати самого, герою.

— То пощо лишила?

Магда закусила губу. В неї вирвалося, вона не хотіла показувати, що відчувала насправді. Вивчивши її за багато років, Клим уже знав: для гордячки це означає виявити слабкість. Отже, саму себе відчутно вдарити по шляхтянському гонору. Тим більше, що Кошовий був одним із дуже небагатьох, якщо взагалі не єдиним, хто знав таємниці пані Богданович. Вроджену шляхтянку вона, народжена в родині занепалих аристократів, майстерно вдавала, і якось настав момент, коли Магда дійсно в це повірила.