— Не хвилюйтеся. Далі, далі…

Ранком вони не розмовляли. Дружина мовчки смажила картоплю, яєчню, вони похапцем поснідали, випили кави. І тільки коли Адель заходилася мити посуд, Сахно порушив мовчанку.

— Я піджену машину. Збирайся.

Дружина ніяк не відреагувала, але Сахно знав: протягом тих двадцяти хвилин, які знадобляться йому, аби спуститися вниз, пройти до залізної коробки гаража, розігріти мотор «жигуля» і підкотити до під’їзду, Аделаїда буде готова і чекатиме на виході. Система відпрацьована роками.

У машині вона заговорила першою:

— Учора ми обоє були не в настрої.

— Думаю, так… Пробач…

— Ти мені також. Ми просто втомилися. Обоє. Я знаю, таке буває.

— Це я мусив зважати на твій стан… Є прогрес?

— Буде. Поки що не звертай на мене уваги. Це пройде, пройде…

— Для того ми з цим і завелися. Щасливо, до вечора.

Сахно цмокнув дружину в холодні байдужі губи. Вони приїхали, через дорогу — ощадний банк, вона працює там касиром уже сім років. Ще хвалилася якось — пощастило з роботою, стабільна, та їй швидше з тіткою пощастило, яка племінницю влаштувала сюди, аферистка подільська.

На роботу Сахно встигав. Він віднедавна працював менеджером у фармацевтичній фірмі. Запізнюватися хворобливо не любив, тому час у запасі постійно був. Сьогодні це йому особливо потрібно.

Сахно зупинив машину неподалік цирку. Чекав недовго, за кілька хвилин поряд із ним на місце, де щойно сиділа Адель, вмостилася медсестра Марина.

Її губи були спраглі, відповідь на поцілунок була короткою, але жадібною. Сахно відчув, що хоче цю жінку негайно, просто тут, у машині, як тоді, вперше, півтора року тому. Тоді ніч уже проковтнула місто, він загнав «жигулі» в найближче темне подвір'я і не дав Марині до пуття роздягнутися, обоє квапилися, тому все скінчилося дуже швидко. Марина погладила його, тридцятип’ятирічного мужика, по потилиці, як малу дитину, і прощебетала на вухо: «Нічого, у нас усе ще буде, заспокойся, ну, ну…». Дійсно, у них далі було все, і цього «далі» було досить для того, аби Марина зрозуміла його з півжесту, поклала свою руку йому на коліно.

— Не дурій. Спокійно, спокійно…

— Я скучив за тобою! Три місяці! Ми не бачилися по-людськи три місяці.

— Тримайся. Вже недовго.

Раптом Сахнові стало соромно — поводить себе справді як баба істерична чи невротик. Так і зірватися недовго, а не можна — все шкереберть піде.

— Я, правда, скучив.

— Та вірю, вірю, ціную. Заспокойся. Як Адель?

— Без змін. Коли?

— Післязавтра. Середина тижня, її шукатимуть на роботі також, хай гвалту зчиниться якнайбільше. До того часу нам краще не бачитися. Тому поговоримо зараз.

— Поговоримо.

— Отже, все як звичайно. Я приходжу пізненько, в мене чергові особисті проблеми. Вона лягає на живіт, ти — в сусідній кімнаті. Вона не бачить, що я роблю, а я витягаю з кишені халата ампулу із сильним снодійним і вколюю їй. Прощаюся, йду. За півгодини твоя Адель міцно спатиме, препарат перевірений, спрацює. Потім ти впускаєш мене в квартиру, цей час я перечекаю за рогом.

Сахно уявив, яким буде це очікування: молода жінка, сховавшись у найтемніший закуток подвір'я, нервово палить цигарку за цигаркою. Скільки вона встигне так викурити? Півпачки? Більше? А якщо Адель таки не засне, або…

— Якщо вона не засне або засне пізніше?

— Тут доведеться покластися на моє слово. Давай, далі ти.

На словах воно все виглядає просто. Вони навіть не думали довго, коли складали цей план.

— Я готую її речі. Ті, в яких вона ходить постійно і могла піти з дому, включно з чобітками й плащем. Разом ми вдягаємо її. Сумочка з документами і різними жіночими дрібницями теж буде приготована. Потім удвох виносимо сплячу Адель. Вкладаємо

на заднє сидіння машини, накриваємо ковдрою. Вивозимо за місто…

— Ти везеш. Сам. Я чекаю вдома.

— Гаразд, везу сам.

Сахно замовк. Починалася найскладніша, найбільш відповідальна, дуже неприємна і небезпечна частина плану. Яку виконувати, як не крути, йому.

У лісі треба її вбити.

Марина переконувала, що Адель нічого не відчує. Вона буде відключена і піде з життя спокійно й тихо. Кожен мріє про смерть уві сні. Марина не може вколоти замість снодійного щось інше, що вбило б Адель. По-перше, це ідея Сахна, і виконавцем мусить стати він. По-друге, кожен такий препарат видається лише після спеціального дозволу, навіщо світитися, тим більше ризикувати спробою вкрасти! Все, що від нього вимагається, — гострим скальпелем чиркнути Адель по горлу, в тому місці, де Марина покаже. Один рух — і свобода.

Ідея справді належала Сахнові. Найцікавіше — він не міг пояснити, чому вирішив убити дружину, просто вона остогидла йому настільки, що іншого способу позбутися людини, з якою прожив десять років, він не знайшов. Починати офіційне розлучення? Довго, нерви, гроші, розмін квартири, своєї ж у неї в столиці нема, з гуртяги забрав, познайомилися цілком випадково на якихось танцях у студмістечку. Ні, офіційний шлях не для нього, а просто вигнати — теж проблеми. Іноді йому здавалося, що він просто намагається вмотивувати бажання позбавити людину життя. В таких випадках потрібен просто поштовх. Ним стала Марина.

Сахно опинився на лікарняній койці із запаленням легенів кілька років тому. Марина — одна з багатьох медсестер, але якось так карти лягли, що на все відділення він виявився єдиним молодим мужчиною, якщо не зважати на хронічно хворого очкарика, котрий, певне, народився з томом Достоєвського і панічно боявся уколів. Був ще шофер-дальнобійник, який вперто лапав усіх медсестер, а оскільки заввідділенням, обтяжений клятвою Гіппократа, не міг вигнати хворого з палати, уколи дальнобійникові робили під його особистим наглядом. Присутність лікаря-чоловіка таки стримувала шанувальника жіночих зваб. Отже, Марина легенько фліртувала з Сахном, і після виписки він міг би забути її, для людей у білих халатах хворі якось не вирізняються за статевими ознаками. Але раптом зустрів її в метро, коли поставив «жигуля» на техогляд. Слово за словом, випили кави. Домовилися про наступну зустріч. А за два тижні вони опинилися вдвох на задньому сидінні його машини в темному подвір'ї.

Обоє були дорослими людьми, Марина лише на п'ять років молодша від Сахна. Тому голови не втратили, поціновували пригоду практично. Марина жила з батьками, це ускладнювало можливість інтимних зустрічей. Отож вирішували проблему в узвичаєний спосіб: квартири приятелів чи просто знайомих, позичені на три-чотири години ключі — поки що такий спосіб життя влаштовував обох. Та одного разу Сахно в ліжку прохопився про те, що Аделаїда їм заважає. Що ж їм — до кінця життя отак ховатися по темних закутках? Отак випливла ця ідея — спочатку напівжартома, немов така собі гра у кримінальну мелодраму, а даті Сахно й незчувся, як захопився…

Згідно з планом, півроку тому він спровокував скандал, довів Адель до істерики, а оскільки обстановка в їхній родині без того була напруженою, в дружини стався нервовий зрив. Потім — ще кілька подібних скандалів, і раптом Сахно запропонував мирову. Ми обоє винні, сказав він тоді, пригорнувши дружину до себе. Усі подружні пари проходять через це. Небезпечний вік, кризова ситуація, ну, ти ж сама розумієш… Найскладніше було миритися в ліжку, та це було необхідно. Ще один легенький поштовх — і Адель погодилася піти до лікаря, серед друзів Сахна виявився непоганий психіатр, професія модна, працює він у приватній клініці, люди йому грубі гроші за консультацію платять, а тебе, мовляв, він по дружбі безкоштовно прийме. Друг-психіатр наперед був підготовлений до того, що Адель прийде зі своїми дурними жіночими проблемами, які вважає, звичайно ж, украй важливими і серйозними. Той вислухав жінку уважно, прописав якісь заспокійливі уколи для загального зміцнення… А у Сахна з'явилася знайома медсестра, що підробляє на дому.

Ну, а далі? Жінка, яка не може завагітніти, — зверталися до лікарів, підтвердять — на цьому делікатному грунті свариться з чоловіком, причому регулярно, і в неї потроху, як то кажуть, їде дашок. Консультації кваліфікованого психіатра, певне, не дуже допомагають. Якось одного разу вона пішла з дому світ за очі, і зусилля чоловіка й міліції розшукати її виявилися марними.