— Привіт, тату, здоров, Черненку! Я ж обіцяв, що покажу фокуси! Шкода, що ви не бачили початку, але можете мені повірити: з цього зачиненого сараю зникають і собаки, і люди. Тільки не кажіть, пане собачий царю, що ви мене там не зачиняли!

Плямистий оговтався першим.

— Ну… хе-хе… бачите… Ось вам і ваш синок… Я і не знав, що він тут десь швендяє…

— Дозвольте цьому не повірити, — скептично посміхнувся Максим, поліз у ліву кишеню і витягнув з неї вузеньку та пласку річ, показав її Плямистому: — Знаєте, відлюднику, що це таке? Технічна новинка великого світу, від якого ви втекли. Дуже зручна. Диктофон називається. Цифровий. Уся наша з вами розмова тут записана. Коли я встиг його увімкнути? Яка тепер різниця…

— Чого ти домагаєшся? — Огородников відступив назад, аби бачити усіх. — Чого вам узагалі від мене треба? Чого ви причепилися до мене? Дайте мені спокій! Чи кличте міліцію, коли вам уже так хочеться, нехай вона щось доводить!

— Заспокойтеся, — промовив батько Максима, забираючи диктофон. — Мені на днях вичерпно пояснили: міліція проти вас безсила, бо нічого не зможе довести. Та й не скаржиться на вас ніхто. Я доводив сам собі, що зробив правильні висновки. А заодно — синові, що йому довіряю. Це для мене важливіше, ніж покарати такого, як ви. Відлюдники карають самі себе. Нам усім вас шкода, пане Огородников. Дружите з бездомними собаками і таким типом, як Артур. На все добре. Не крадіть більше чужих собак, тут їх достатня кількість.

Двоє підлітків і один дорослий пройшли до машини, сіли всередину і поїхали геть. Дивно — на них на зворотному шляху не загавкав жоден собака.

— Може, хоч тепер ти посвятиш нас у свої геніальні плани? — запитав тато, коли вони вже достатньо від’їхали від Корчуватого.

— Хіба Денис тобі нічого не пояснив? — із невинним виглядом запитав Максим.

— Вуха я колись цьому чемпіону намну, — буркнув Білан-старший. — Телефонує мені на роботу: бігом-бігом, Максима рятувати треба, знову до тих собачників погнав. А тут, виявляється, якісь ваші ігрища…

— Насправді я хотів, аби ті типи побачили мене, зловили і закрили в тому чарівному сарайчику, звідки собаки таємничим чином випарувалися, — сказав Максим. — Узагалі-то, найскладнішим виявилося розрахувати час. Коли Денис подзвонив тобі, я саме був, як кажуть, на підступах до їхнього лігва. Так що мені лишалося для чистоти та успіху експерименту протягнути хвилин сорок п’ять, максимум — годину. Саме цього часу вам із Черненком повинно було вистачити, аби дістатися сюди.

— Розрахунки часу в нього… Математик… — далі бурчав тато. — Тебе ж запросто могли зжерти ці навіжені собаки!

— Коли чесно, їх я боявся найбільше. Та іншого способу несподівано потрапити на очі крадіям не було. Вони мусили заскочити мене зненацька, у невигідному для мене становищі. Тільки так моя поведінка не викличе підозри. Далі я фіксую на диктофон усю нашу розмову і роблю все, аби таки опинитися в сараї, зачиненому ззовні. Найгірше, що могло статися — Огородников міг просто видати мене вам, а не починати з вами ці розмови. Та я правильно прорахував його: цей тип настільки не любить людей, що готовий діяти всупереч законам логіки. Тим більше, що ти, тату, йому підіграв.

— Я лише говорив так, як попросив мене твій приятель, — зітхнув батько.

— А я передав усе слово в слово, — похвалився Денис. — Усі твої інструкції.

— Ваше щастя, що мені теж колись було дванадцять років, — сказав Білан-старший, і Максим зрозумів: той уже не сердиться на нього. — Просто вирішив подивитися, в які ігри грають теперішні хлопчиська.

— У комп’ютерні, можеш не сумніватися, — посміхнувся Максим. — Це безпечніше.

— Тільки не для мозку, — вставив тато. — Ну, так у чому ж там весь фокус?

— Тунель, — коротко відповів Максим. — Я швиденько облазив усі кутки, почав тицяти ножиком унизу, світити ліхтариком, і таки знайшов лаз до тунелю. Мабуть, його викопали для таких випадків. Тягнеться він лише метрів на двадцять. Невеличкий за розміром пес там пробіжить легко, але і такий, як я, досить просто проліз на пузі. Видно, коли твій друг міліціонер почав наполегливо просити відчинити сарай, Артур, який постійно ховається від сторонніх очей, відкрив у потрібному місці ляду, укинув туди шматок якоїсь їжі з дуже різким запахом. Крадених собак вони там годують погано. Розрахунок простий: якщо її віддати невтішному хазяїнові замість справжньої, той найперше почне пса годувати. Ну, а собака, за звичкою, починає лащитися до того, хто його годує. Вони ж мають справу не з бійцівськими чи сторожовими породами. Так, очевидно, вдається обдурити клієнтів.

— Значить, відчувши запах їжі, полонені собаки погнали тунелем на волю і розбіглися? — уточнив Денис. — Це ж невигідно.

— Вигідніше, ніж виправдовуватися перед міліцією, — відрізав Максим.

— Багато тут незрозумілого і не всі деталі сходяться у вас, хлопці, — зітхнув Білан-старший. — Зрештою, біс із ним. Он наша мама знайшла собачий притулок. Подзвоню туди сам, поясню фахівцям ситуацію, нехай тепер їхнє відомство Огородниковим займається. Мене інше хвилює — дівчинка Таня знову гірко плакати буде.

Згадавши Таню, Максим спохмурнів. Адже, як не крути, весь цей час вони й на крок не просунулися, аби виконати свою обіцянку і знайти її песика.

Білан-старший запросив Дениса попити чайку. Той не заперечував, і вся трійця вирушила до Біланів. Коли відчинилися двері, хлопці остовпіли, а тато якось нервово захихотів.

Максимова мама стояла на порозі, тримаючи на руках симпатичного пікінеса.

— Ці собачі клопоти ніяк не скінчаться, — сказала вона. — Оце так увійшла в роль рятівниці чотириногих, що зірвала зі стіни свіженьке оголошення. У нашому районі недалеко від скверу хтось собачку загублену підібрав. Добрі люди оголошення розклеїли: «Знайшовся собака, пікінес», номер свій залишили. Я згадала, як ти, любий, дзвонив комусь із приводу загубленого пікінеса, і зголосилася. Ось, принесли. Я правильно зробила?

Черненко і Білан перезирнулися.

— Мамо, ти молодець! — проголосив Максим. — Ніхто з нас не вчинив би мудріше!

— І наша Таня сьогодні буде щасливою, — підсумував Денис.

Київ, травень 2008 р.

Якщо Максим Білан гордо скаже комусь, що він уже весь світ об’їздив, не вірте йому.

Хоча, як на свій вік, хлопець таки встиг побувати в кількох країнах. Був із батьками в Туреччині, Болгарії, Єгипті. Брали вони його з собою минулого року на кілька днів на Різдво до Праги. А взагалі, Білан-старший притримувався доволі прогресивних поглядів. Скажімо, по телевізору говорять: не можна українським батькам брати своїх дітей за кордон на відпочинок. Їхні однолітки здебільшого не мають такої можливості. А щасливці почнуть вихвалятися. Виникне в результаті у дитячих та підліткових колективах напруженість. Так і до відвертої ворожнечі рукою подати.

А ще в журналах пишуть: неповнолітнім українським дітям узагалі рано їздити за кордон, навіть якщо в батьків є така можливість. Навіть за тиждень перебування в іншому світі вони почнуть робити неправильні висновки. Наприклад, що все це — красиве життя, недосяжне і неможливе на батьківщині. Ось і почнуть збочувати на криву стежку швидкого збагачення або еміграції.

Усі ці та інші застереження Білан-старший іменував не інакше, як дурницями. Які вигадують передусім різні боягузи або люди з недалеким розумом. Тато довіряв синові і не боявся, що хлопець почне робити якісь злочинно неправильні висновки лише через можливості його родини раз на рік десять днів відпочивати за кордоном. Його інше хвилювало: Максим, побувавши в Празі, Анталії, Бургасі та Луксорі, ще жодного разу не бачив в Україні нічого, крім Києва та Львова, куди якось поїхав із класом на одноденну екскурсію. Тому зрозуміло, чому тато охоче погодився відпустити Максима в Прикарпаття разом із групою «Гурт Тіни».