— Правда, — бадьоро відповів за всіх Максим.

Цілком задоволений, Зорян Бачинський подався до машини забирати спальники, ковдри та харчі. Гості лишилися самі.

Перше, що зробив Максим, — спробував подзвонити. Дарма — на моніторі мобільника висвітлювалося «Немає покриття». Тим часом Черненка наче прорвало.

— І що він тут намолов про чортів? — запитав Денис.

— Чого ти так на мене визвірився, наче я все це сам придумав! — роздратовано відповів Білан.

— Ні на кого я не визвірився, — збавив оберти Денис. — Просто все це не налазить на голову.

— Денис правий, — втрутилася Оксана. — Ніч, дощ, ліс, довкола ані живої душі. Світла нема, хата якась дивна… Все це взагалі незвично…

— Ти хочеш сказати, що цей канадець — викрадач маленьких дітей на нічних дорогах? Сірий вовк, котрий полює на своєму джипі на таких, як ми, червоних шапочок? — Максим не приховував іронії.

— Я не думаю, що він взагалі канадець, — буркнув Денис. — Хто завгодно може придурюватися іноземцем, кататися серед ночі на джипі, мати ключі від покинутої хати і навіть калічено говорити.

— Та-ак, — Максим засунув руки у мокрі кишені джинсів, перевів погляд з Дениса на Оксану, потім — знову на Дениса. — Отже, ви думаєте, що цей чоловік нас викрав, завіз подалі від цивілізації і зараз спече в оцій печі? А потім покличе на вечерю своїх друзів — людожерів?

— Нічого ми не думаємо! — огризнувся Черненко. — Чого пристав!

— А думати треба, — зазначив Білан. — Значить, так: або зараз швидко, всі разом, вибігаємо звідси і тікаємо світ заочі під дощем, або лишаємося тут і дивимося, що далі буде. Знову ж таки, тримаємося всі разом. І не спати нікому, поки хазяїн не засне.

— Краще спати по черзі, — уточнив Черненко. — Але так, щоб він цього не помічав. Оксани, звичайно, це не стосується…

— Нічого собі! — ображено вигукнула дівчина. — Ми всі в однакових умовах! І я маю такі самі права, як кожна жінка!

Від обурення вона навіть тупнула ногою.

— Ніхто тебе твоїх прав не позбавляє, — спробував заспокоїти її Максим. — Просто ми з Денисом по черзі охоронятимемо тебе. І в разі чого…

— Не треба мене охороняти! — перебила його Оксана. — Тримаємося всі разом і спимо по черзі. Якщо зараз про це не домовимося, хазяїн потім щось помітить. Тихо, він іде!

Майже відразу після її попередження до хати просунувся Зорян Бачинський. Кинувши на підлогу один спальник, він одразу пішов назад по інший. Цього часу трійці вистачило, аби остаточно домовитися про свої дії на сьогоднішню ніч. Бачинський застав їх за розкладанням спальника на скрині.

— Для чого, там он яка перина є! — сказав він. — Там ляже мадемуазель, а ми з вами троє повкладаємося, мов справжні плястуни, на підлозі. Зара ще буде коц.

Поки хазяїн ходив по ковдру і їжу, Денис і Максим розклали спальники біля скрині так, аби лягти між нею та Зоряном. Лежати поруч із ним на чатах, та ще й серед ночі непомітно будити наступного вартового видавалося досить складним завданням. Але примоститися окремо від хазяїна не виходило.

Наступна година минула в клопотах. Спроба розпалити піч ні до чого не привела. Ніхто з гостей не вмів цього робити. Зорян Бачинський, який вдома в Квебеку мав власний камін, так само не впорався з гуцульським п’єцом.[2] До того ж вологий хмиз, принесений знадвору, не хотів сохнути в хаті.

Чоловіки делікатно відвернулися, давши Оксані змогу роздягнутися, скинувши нарешті мокрий одяг, і замотатися в ковдру. Потім хлопці так само роздягнулися, і Максим постарався відразу відсунутися далі в тінь. Зате Денис цілком комфортно почував себе у спортивних трусах. Зорян Бачинський, найсухіший з усієї компанії, кинув Білану свою картату сорочку, а Черненкові — легенького, проте сухого та затишного светра.

Нарешті повечеряли. Хазяїн вправно поділив печену курку справжнім мисливським ножем із зазубреним з одного боку лезом, на якого Максим подивився з острахом. Уся компанія з апетитом з’їла її, закусивши пиріжками та запивши мінеральною водою без газу. А тоді Білан, який за домовленістю мусив чергувати першим, вирішив трошки заговорити Бачинського, аби той не помітив, що інші завчасно поснули.

— Так що, все ж таки, з цією хатою? — поцікавився він. — Ви, Зоряне, так толком нічого і не пояснили. Що чи кого ви хочете тут побачити?

— Нікого і нічого особливого! — щиро зізнався той. — Говорили мені ось таке: дуже давно нечисту силу так закляли, що вона не могла вибратися з-під землі, де їй місце. Через те рветься, пнеться, стукає знизу. Правда, може нечистий зробити це не в кожному місці, де йому заманеться, а лише там, де на нього справді чекають ті, з ким він має зв’язок на землі.

— Темні чаклуни! — здогадався Максим. — Ось чому…

— Так є, — погодився Зорян. — Жив мольфар Зенон, як я вже говорив, відлюдно. Про нього різне казали. У тому числі натякали на його зв’язок із нечистю. Ніби мольфар Зенон довго вивчав всякі темні науки, щоб закляття для нечистого зняти. Йому це, за переказами чи плітками, майже вдалося. Ось тепер чортисько знає сюди дорогу і час від часу приходить. Коли це стається, всяка лісова нечисть прокидається і йде йому на допомогу. Вовкулаки там, лішаки… Чистий вам американський фільм жахів. Горор,[3] як їх ще називають. Сигнал для них — коли надворі раптово починається сильний дощ, злива, буря. Коли грім гримить, блискавка, навіть град падає…

— Про щось подібне ми вже чули, — згадав Максим вранішню розмову в поїзді і раптом зрозумів, як довго тягнеться їх перший день у Прикарпатті. Ще зранку вони пили в купе чай, а тепер скоро дванадцята ночі стукне, а вони — невідомо де, в покинутій хаті, по даху якої стукотять великі дощові краплі.

Злива. Чому раптом він подумав про зливу? Злива… буря… Північ гряде… Погода, яку, за переказами, насилає нечиста сила, коли збирається…

Перш ніж він склав два і два, за вікнами гримнуло. Максим здригнувся.

Зойкнувши, підскочила на своєму ложі Оксана. Денис, який теж не спав, дослухаючись до розмови, рвучко сів, стиснув Максима за лікоть. Грім повторився, а потім за вікном розтяла темряву яскрава блискавка, на мить освітивши стривожені обличчя всіх, хто був у хаті.

Втретє вдарив грім.

А тоді знадвору почулося протяжне моторошне виття, дуже схоже на собаче. Тільки як тут, у темному лісі, опиниться собака…

Оксана верескнула з переляку, накрилася ковдрою з головою.

Білан і Черненко разом скочили на ноги. Невідомо для чого Денис кинувся задувати свічки. Він встиг задути чотири з шести, перш ніж Максим зупинив його різким окриком:

— Припини! Не треба!

— Воно бачить світло у вікнах! — крикнув у відповідь Черненко.

Виття повторилося. Тепер завивали вже під самим вікном.

— Хто — воно? — розпачливо запитав Білан.

— Ким би воно не було — воно йде на світло!

— Значить, воно його вже побачило! І гаси чи не гаси, воно все одно знає: в хаті хтось є!

Нарешті оговтався Зорян Бачинський. На відміну від розгублених та наляканих хлопців, він тримався, або хоча б намагався триматися спокійно. Так, як належить дорослому чоловікові перед школярами, котрі могли бути його нехай не дітьми, але молодшими братами — так точно.

— Тихо будьте! — наказав він. — Максим є правий: у темряві краще тепер не сидіти. Денисе, ось, маєш запальничку, — це прозвучало як «запалничку», — засвічуй свічки, коли світло — нема чого боятися.

— А чого нам треба боятися? — запитав Денис, слухняно виконуючи прохання.

— Нам з вами — нічого, — впевнено заявив Зорян Бачинський. — А ось Оксана, я собі бачу, все ж таки трошки налякана.

— Ні-ні! — поспішила заперечити Оксана, висовуючи голову з-під ковдри.

Вдарив грім. Блиснула блискавка. Протяжно завили вже з другого боку хати, під іншими вікнами. Оксана остаточно припинила гратися в безстрашну героїню, тепер уже закричавши вголос, на всю хату. Заспокоїти її ніхто не наважився — моторошне виття заганяло хлопчачі серця в п’яти. Навіть дорослий Зорян відчув, як тілом пробігли дрібні холодні кусючі мурахи.