— Котра година? — запитав Максим. Бачинський глянув на циферблат годинника.

— Половина другої ночі… Гм… Увесь цей наш горор тривав майже півтори години…

— А раптом усе повернеться? — кволо запитала Оксана. — Може, нам тепер краще втекти звідси? Га, Зоряне? Скочимо в машину всі разом — і ходу…

— Не повернеться, — впевнено заявив Максим. — Якщо все це відбувається за якимись невідомими нам законами, то для того, аби кошмар повернувся, потрібні знову злива, грім та блискавка. Бачиш, усе вщухає поволі. Так що на сьогодні нас до ранку лишать у спокої.

Несподівано Зорян Бачинський ляснув себе по лобі, підхопив із лавки свічку і наблизився до печі. Посвітивши собі в кутку біля неї, вдоволено промовив: «Є!» і зняв щось зі стіни. В темному кутку вони справді нічого не побачили, бо не особливо і роздивлялися. Між тим саме там висіла стара ікона, якою Зорян перехрестив кілька разів місце посеред кімнати, там, де відчувалися поштовхи, після чого якось відразу заспокоївся.

— Отепер лягаймо спати, — мовив він. — Як я раніше не додумався! Все, тепер ніхто нас не потурбує.

Дивно, але ці слова і головне — ці дії заспокоїли гостей. Оксана полегшено зітхнула, Денис якось нервово реготнув, а Максим для чогось постукав ногою по підлозі. Ніби і не було нічого. Ніби не вило і дряпало ззовні. Наче не пробивалося щось із-під землі. Стало тихо, спокійно, якось по-домашньому затишно.

Не змовляючись, вирішили всі розмови відкласти до ранку. Спати лягали вже без особливого страху, навіть без бажання вартувати по черзі. Тепер у щирих намірах канадського гостя і в тому, що він не замишляє проти своїх гостей нічого лихого, переконалися всі.

Адже страшніше, ніж було, вже не буде. І Зорян Бачинський так само щиро був здивований і збентежений.

Сонячні промені постукали у вологе після дощу скло. Всі, хто був у хаті, прокинулися майже одночасно. Так, наче вночі нічого не трапилося.

Годинник показував початок восьмої. На запитання Зоряна, кому як спалося, гості недружним хором відповіли: дуже добре. Справді, Максим, Денис і Оксана, вимучені довгими, як здавалося, хвилинами страху, провалилися в сон, мов у глибоку темну яму. Спали хоч і не так довго, як хотілося, зате — міцно, без сновидінь.

Одяг ще не зовсім висох. Та хлопці не зважали на це. Черненко, а за ним і Білан позалазили в свої мокрі джинси, запхали ноги у вологе взуття і поквапилися надвір. Та просто перед дверима, не змовляючись, зупинилися, перезирнулися.

— Чого застряг? — грубувато запитав Денис.

— А ти? — у свою чергу запитав Максим. Помирив їх Зорян Бачинський. Рішуче підійшовши до дверей, відсунув засув, скинув клямку і широко розчахнув їх. Максим посунув за ним, проте все ж таки поводився обережніше. Спочатку вистромив голову, потім — плечі, і аж тоді вийшов сам. Черненко, з усієї сили зображуючи байдужість, вийшов за ним.

І вкляк на місці поруч із Максимом. Той дивився на Зоряна. А Зорян, у свою чергу — на потоптану землю просто перед хатою.

Там, на землі, чітко відбився величезний слід невідомого звіра.

Жоден із хлопців слідопитом не був. Більше того — Дениса Черненка світ тварин зовсім не цікавив. Навіть у зоопарку, куди він іноді ходив з мамою та малими. Тим не менше, навіть такий невіглас, як спортсмен Черненко, точно міг відрізнити слід ведмедя від сліду собаки. Не кажучи вже про Максима, який любив часом подивитися для загального розвитку кабельний телеканал «Планета тварин».

— Великий собака, — промовив Денис.

— Я б сказав — великий вовк, — уточнив Максим.

— То є вовкуляка, — зробив висновок Зорян Бачинський присівши біля сліду. Перед тим, як торкнутися його пальцями, спадкоємець сторожко озирнувся, наче чекаючи ззаду нападу того, хто такі сліди лишає. Тоді, торкнувшись відбитка, провів пальцями по краях, прицмокнув язиком.

— Не знаю, як стосовно вовкулаки, а якийсь звір тут точно вештався, — зробив висновок Максим. Тоді, щось пригадавши, причинив двері і глянув на них іззовні. Денис зиркнув через його плече.

— Оп-па! — протягнув він.

Зорян випростався і підійшов ближче, аби поглянути, що саме так вразило хлопців. Побачивши три глибокі борозни просто посередині дверей, він нічого не сказав — лиш присвиснув і замислено почухав потилицю. Максим примостив вказівний палець у борозну, провів згори донизу, для чогось понюхав палець.

— Ще на зуб спробуй, — похмуро порадив Денис.

— До речі, про зуби, — Максим підніс пальця догори. — Тварюка клацала ними вночі, але ні об що зубки свої не поточила.

— Правильно. Бо нема дурних із хати виходити, — гмикнув Денис. — Що ти хочеш цим сказати?

— Поки що нічого. Щось ходило кругом хати, вило, дряпало двері, і це «щось» дуже велике. Друге «щось» у відповідь на це виття стукало з-під низу, намагаючись вибратися назовні. Це те, що відбувалося вчора вночі. Правильно, Зоряне?

Зорян Бачинський притулився до одвірка, пошкріб неголене від учора підборіддя.

— Знаєте, я мушу взяти свої слова назад, — мовив він після невеличкої паузи. — Тут треба проводити якісь досліди, вивчати надприродні явища. Відпочивати тут не годиться. Сам бачу, що місце для цього не придатне. Отже, мене не обдурили.

І добре, що ви були моїми свідками. Тепер я завжди можу переконатися: мені то всьо не наснилося і не примарилося. Бо ви є свідками.

— І що ви збираєтеся робити далі? — поцікавився Максим.

— Тепер збирайтеся. Завезу вас, куди треба, а сам поїду до нотаріуса. Він підібрав мені підходящого купця на цю спадщину. Продам, лиш фото собі на пам’ять залишу та хіба тамту ікону. Взагалі дуже добре, що на такий небезпечний, страшний навіть товар знайшовся достойний та пристойний покупець.

— Це він вам про прокляте місце повідав? — ніби ненароком спитав Білан.

— Хто? Покупець? Та ні! — Зорян Бачинський відмахнувся. — Нотаріус, який, знаєте, мої справи тут веде. Словом, збирайтеся, будемо їхати.

— Я б на вашому місці не поспішав, — з виглядом знавця сказав Максим. — Тут так гарно. Лад навести, грошей вкласти — і буде чудове місце для відпочинку. Приватний пансіонат який-небудь… Свіже повітря…

— Вовкулаки ночами приходять! — вклинився Черненко.

— Цьому якось можна дати лад, — Білан далі вдавав із себе дуже серйозного. — Справді, тут дуже класно. Незвично якось, — він покрутив головою, — Наприклад, он там — що?

Денис і Зорян Бачинський повернули голови в той бік, куди він показав. Там, далеко між дерев, бовваніли рештки якоїсь давньої забудови.

— A-а, я вже сам цікавився, коли перший раз сюди приїхав, — сказав спадкоємець. — Там колись замок стояв. Дерев’яний, знаєте. Тут, на Прикарпатті, більшість замків робили з дерева. Тому від них коли щось і лишається, то хіба кам’яний фундамент. Я читав історію свого рідного краю в Інтернеті, — похвалився він. — Тут колись жив один галицький князь. Не дуже, знаєте, пишний, та все одно дуже гоноровий. Ось і збудував собі невеличку фортецю з дерева. Та простояв цей замок трохи більше ста років. Два з половиною століття тому цю місцевість захопила Австрія. Замок, відповідно, переможці зруйнували. І хоча його потім відбудовувати не було потреби, якісь рештки лишилися. Нагадували, знаєте, про славу цих місць. І головне, — Зорян Бачинський так захопився історією, що забув навіть про сліди та подряпини на дверях, — ось на цьому місці колись стояла сторожка. Її теж зруйнували, але потім на її місці один тутешній відлюдник звів нову хату. Вони за віки старіли, ламалися, потім усе одно зводилися. Таке тут місце, казали мені, енергетично сильне. Кожен жити хотів. Якщо вас, друзі, подробиці цікавлять — заїдемо до Коломиї, там є різні спеціялісти, вони докладну лекцію вам прочитають.

— Не люблю лекцій, — скривився Черненко.

— А знаєте, що? — Білан наморщив лоба. — Може, Зоряне, сходіть із Денисом туди, де був замок. Гляньте, чи нема там таких самих слідів. Якщо є, то в мене крутиться одна ідея…