— Ні в кого я не старший, — поправив його Білан. — Я взагалі єдина дитина в тата з мамою…

— Розумецька дитина, — з вуст Коломийського це прозвучало, як серйозне зауваження. — Значить, тепер слухай мене уважно. Ви тут узагалі випадково опинилися. Для вас, киян, оця хатинка — халупа, може так бути?

Максим не сперечався, кивнув.

— Бач, а для мене це — спадщина пана Зоряна. І не просто спадщина, яку він отримав, а тепер уже й нерухомість, яку треба продавати. Хто її після того, що сталося вчора вночі, купить? Тоді як нам тут не хочеться, аби все це пропадало. Тому знайшовся один чоловік, бізнесмен. Він нічого не боїться, тому пан Зорян із ним домовився про все. І якщо ви не втримаєте язики за зубами…

— То що буде? — наївно запитав Максим. — Нас дідько забере?

— Кажу ж вам, пане Зоряне — ви нашу нинішню молодь не знаєте. Мудрі не по роках. Коротше, хлопче, моя справа попередити, аби ви своїм ще розумнішим батькам про все це не патякали. Ваша справа — повернутися на свої забави і відпочивати. Ласкаво просимо на Прикарпаття, як кажуть… Добре, пане Зоряне, ходімо. Забирайте ваші речі, справи перш за все…

Говорячи так, Орест Коломийський пройшов до хати. Оксана далі лежала на скрині і, здавалося, спала. Зорян, пройшовши слідом, пошукав очима Дениса.

— О! А друг де?

— Проблеми, — зітхнув Максим. — Знову проблеми з ним. Посварилися ми, ось він і пішов геть. Пішки.

— Давно пішов? — різко запитав Орест Коломийський.

— А вам яка печаль? — Максим сам не чекав від себе такого нахабства.

— Нічого собі — печаль! Я місцевий, я тут виріс, я ці краї знаю, як свою власну хату! А дружок твій може де завгодно заблукати! Тепер хлопців із МЧС піднімати доведеться через ваші дурні хлопчачі бздури! Ні, ви точно втягнете мене в якусь історію, яка мені зовсім тепер не потрібна!

Орест Коломийський обурювався голосно, зовсім не турбуючись, що Оксана може прокинутися. Вона справді заворушилася, розплющила очі й сіла на скрині. Максим хотів щось сказати, та раптом події закрутилися в різкому та несподіваному темпі.

Двері, прочинені навстіж, з гуркотом зачинилися, мовби від різкого пориву вітру. Оксана скрикнула і закрила обличчя руками. Зорян Бачинський, не стримавшись, підбіг до дівчини і притулив її до себе, бажаючи заспокоїти. Коломийський не встиг рота відкрити, як просто під тим місцем, де стояли його ноги, щось почало гупати. Так, ніби якась невидима сила хотіла вибратися з-під землі. Нотаріус злякано підскочив.

Стукіт повторився. А тоді раптом щось голосно і протяжно завило. Від цього виття мороз пішов шкірою Зоряна Бачинського. Коли виття повторилося, тепер уже — зовсім близько, він пробелькотів:

— Господи, Твоя воля! Серед білого дня! Та що ж тут відбувається?

Його нерозуміючий погляд зустрівся з поглядом Ореста Коломийського. На диво, той був не стільки зляканим, скільки розгубленим. Надворі знову завило, хоча вікно далі світилося від яскравого сонячного проміння. Зовсім нічого не віщувало появи потойбічних сил — погода не псувалася, не було дощу та вітру, не гримів грім і не розтинала небо блискавка.

Знадвору долинуло тихе лиховісне гарчання.

А тоді щось шкрябнуло в двері. Раз, другий, третій…

Аж тепер Зорян Бачинський звернув увагу на своїх гостей. Оксана вже сиділа на скрині, відкинувши ковдру. Зараз вона зовсім не скидалася на хвору. До того ж встигла вдягнутися, очевидно, ще до повернення спадкоємця. Легко зіскочивши зі свого ложа, вона стала поруч із Максимом. Той так само тримався на диво спокійно. На його обличчі навіть окреслилася легенька посмішка.

— Страшно? — поцікавився він, але дивився не на справді зляканого хазяїна хати, а на його збентежену довірену особу. — Як часто пишуть у дитячих книжках, тут і казочці кінець. Хто дослухав — молодець!

З цими словами Білан підійшов до дверей, потягнув їх на себе і розчахнув.

Сонячні промінчики, отримавши нову можливість проникнути всередину старої хати, ще яскравіше освітили тьмяне помешкання. А на порозі стояв Денис Черненко.

У кожній руці він тримав по звичайному металевому гакові. З тих, якими користуються альпіністи. Хлопець переможно помахав гаками над головою під супровід лиховісного гарчання.

— То як, пане нотаріусе? — запитав Максим. — Будемо вважати все це вдалим жартом, чи спадкоємець повезе вас у міліцію разом із тим добрим чоловіком, який готовий за безцінь купити прокляту хату?

Трохи більше, ніж за дві години Максим, Денис і відповідальний за них учитель Тарас Петрович Боровець на прізвисько Бульба сиділи в Шешорах у невеличкій затишній колибі й намагалися з’їсти все, замовлене для них на радощах щедрим та щасливим земляком із Канади. Оксана, вже перекусивши нашвидку, побігла на репетицію.

Бульба, як і попереджав хлопців Зорян Бачинський, справді зрадів, що з його підопічними нічого серйозного не трапилося і вони весь цей час були в надійних руках.

Тому зовсім не сварив їх. Більше того — про зникнення Оксани, Максима та Дениса він узагалі дізнався під ранок. До того часу друзі старанно прикривали їх, вирішивши, що так задумано, і роблячи вигляд, ніби нічого не сталося.

— Розумієш, Зоряне, — Тарас Бульба якось легко перейшов із канадцем на «ти», — ці молоді та ранні подумали — троє наших захотіли для чогось лишитися в Шешорах, а чужаки їх прикривають. Ось і змовилися не видавати своїх. А коли ранком ті двоє чужих хлопців здиміли в невідомому напрямку, прихопивши з собою два фотоапарати музикантів «Гурту Тіни» і поцупивши телефон із залишеного Оксаною рюкзака, наші сполошилися. Прибігли до мене і чесно все розповіли. Відомо про злодюжок тільки те, що називали вони себе Коля й Паша і що приїхали аж із Донбасу. Тільки, думаю, брехали — аж гай шумів… Тут уже наші встигли навести довідки — у Шешорах ця парочка теж приблудною виявилася. Так що історія темна і взагалі — окрема. Зате тепер усі розуміють, чому таємничі Коля і Паша за першої ж нагоди спекалися Максима і Дениса.

Хоча вчитель зізнався: відійшовши після повідомленої Зоряном радісної новини, він таки вирішив як слід насварити всіх трьох за самовільні безвідповідальні вчинки. Та коли Бачинський коротко розповів, якої біди йому вдалося уникнути завдяки кмітливості його гостей, Бульба остаточно відтанув. І почав вимагати подробиць усієї історії.

— Нема чим особливо хвалитися, — відмахнувся Білан. — Справді, все виявилося настільки просто зранку, наскільки складно було вночі. Коли грім та блискавка гуркотіли.

— Твої учні, Тарасе, на диво скромні є, — визнав Зорян Бачинський. — Я б ніколи не додумався…

— Бо ви, Зоряне, вже вибачте, не думали, — пояснив Максим. — Я ж вам уже це казав і показав буквально на пальцях…

— Мені, Білане, ніхто нічого не показував! Так що будьте вже ласкаві, хлопці, повідайте, як ви розкрили цю страшну таємницю.

— Не така вже таємниця, — знизав плечима Максим.

— І не така вже страшна, — гмикнув Денис. — Хоча спочатку навіть я трошки перелякався…

— Ой, не бреши! Всі ми злякалися спочатку. І зовсім не трошки! — сказав Максим. — Просто все точно співпадало з тутешніми легендами про замуровану під землею нечисту силу, яка хоче вирватися на поверхню. Тільки надто швидко все це закінчилося, розумієте? За законами казкового жанру, мусили прокукурікати перші півні. Це — як мінімум. Але якби вся ця казка затягнулася, доросла людина, взявши себе в руки, неодмінно почала б мислити логічно. І неодмінно додумалася б до того, що спало мені на гадку вранці. Я тиснув на те, що готовий повірити лише в побачене. Почутому я повірити не готовий. Ми побачили сліди, а коли бути точним — усього один слід. Тоді як вило і гарчало довкола хати. Значить, невідома почвара, лишивши один слід, повинна була лишити хоча б іще один. Але цього не було. Пояснювати все це Зорянові надто довго, зате Оксана швидко перейнялася моїми підозрами. Був у нас із нею, гм, деякий досвід боротьби з нечистою силою. Словом, Зорян поїхав у Коломию, а ми почали обстежувати місцевість.