Максим під вагончиком закусив губу. Хвацько тут його прорахували і розкололи, нічого не скажеш. Неважко здогадатися, як школяр назбирав папушу з дрібних купюр. Та не кожен здатен розуміти, яким скарбом оцей дріб’язок може бути для семикласника і які надії він може покладати на нього.

— Коли пацан зрозуміє, що нехороший Артурко його недоїдені з початку навчального року пиріжки ось так узяв і злимонив, він побіжить скаржитися мамі, — Плямистий ніби читав Максимові думки. — Гаразд, пацан проклацав і десь загубив улюбленого собаку. Нехай пацана навіть насварили. Тільки одне діло — собака кудись забіг, і зовсім інше — дорослий ловбур ні за що забирає в наївної дитини вистраждану копійчину, його єдиний скарб. Мама за вечерею доводить цей прикрий факт до відома тата. А тато починає дізнаватися, хто ж він такий — нехороший молодик Артур, котрий видурює грошики в наївної дітвори. Це ще, Артурку, півбіди. Біда — коли тато хлопчика покличе на допомогу дядів міліціонерів. А ці дяді в формі дізнаються, з ким же водить дружбу і має спільні справи нехороший Артур. Невже ми для того починали наш маленький бізнес, аби так по-дурному запалитися?

— Чого відразу — палитися? — Артур говорив водночас обурено і плаксиво.

— Того, друже, що собачка породи пікінес не дивина у нашому славному місті. Але й не так уже часто трапляється. Роздобути її за три обіцяні дні ти навряд чи зможеш, — тепер голос Плямистого втратив усю свою повчальність та добродушність, чоловік перейшов на жорсткий тон: — Домовлялися: беремося шукати лише зниклих собак поширених пород. Із тих, що можна без проблем розшукати і впарити згорьованим собачникам. У крайньому випадку ти, Артурку, крадеш якогось цінного пса, а потім пропонуєш безутішному господарю викупити домашнього улюбленця. Ми успішно провели сім таких операцій, і тепер ти, через свою жадібність, хочеш усе завалити? Наклав око на хлоп’ячі заощадження?

Тепер до Максима поступово починало доходити, що відбувається і в чому полягав головний задум двох аферистів. Звісно, це розуміння навряд чи могло допомогти йому повернути власні гроші. А перспективи допомогти дівчинці Тані взагалі ставали тепер нереальними. Зате можна спробувати вивести на чисту воду цю солодку парочку.

І раптом Максим завмер. З голови вилетіли відразу всі думки, крім однієї: «Рятуйте!»

Із-за човнів підтюпцем вибіг здоровенний чорний пес, дуже схожий на собаку-охоронця зі страшилки «Омен». Тато, взагалі-то, не радив хлопцеві його віку дивитися такі фільми, та кіношні лякалки зовсім не тривожили Білана. До того ж фільм, усупереч батьківській забороні скачаний із Інтернету в Бабусиній Хаті, не дуже сподобався Максимові. Надто довго там розмовляють, до діла ніяк не дійде. Інша справа — про роботів-трансформерів: тільки в кінотеатрі хлопець дивився цю картину двічі…

Та живих роботів, які перетворюються на вантажівки та легковики і дружать із підлітками, тільки в американському кіно й придумують. А здоровенний чорний пес, котрий наближається до вагончика і — хто б сумнівався! — біжить до своєї миски, — справжнісінький. Поки що він не вгледів чужака. Ще трохи — побачить, загавкає, кинеться проганяти чужого від своєї миски. Доведеться з криком тікати — і все, його побачили. Артур точно впізнає свого клієнта і навряд чи захоче просто так відпустити хлопця.

Триматися. Не видавати Дениса. Кричати голосніше, аби він почув і зрозумів — вибиратися мусить сам. Максим тут же розробив план дій: морочити чоловікам голови, викручуватися, тягнути час, може, навіть відвести кудись подалі, придумати щось. Аби лиш усіх собак на нього не додумалися спустити…

Здоровенний чорний пес наближався. Тепер він був уже зовсім близько. Максим бачив, як капає з його роззявленої пащі біла піна… Може, це слина… Може, пес просто хоче пити… Може, він не такий уже страшний, а всі жахи світу примарилися хлопцеві з переляку…

Максим поволі-поволі, вужиком, поплазував назад, готуючись після першого ж собачого рику, викотитися з-під вагончика і «робити ноги».

— Буяне! Буяне! — вигукнув Артур, рвучко нахилився, підхопив із землі якусь палицю і пожбурив її далеко в кущі.

Пес застиг на місці, присів, а тоді миттю кинувся за палицею. Не випробовуючи долю, Максим тихцем вибрався зі свого сховку, порачкував до іржавої груди залізяччя, яка колись їздила вулицями і була автомобілем марки «Запорожець», принишк за нею. Чоловіки говорили голосно, зі свого нового місця хлопцеві було все чутно.

— Цирк по тобі плаче, — сказав Плямистий.

— Чого ти? Раптом у мені справді великий артист помер! — хвалькувато відповів Артур.

Буян тим часом приніс йому палицю, зазирнув під вагончик, запхав пащу в миску, трошки підживився і з почуттям власної гідності побіг назад, незабаром зникнувши з очей.

— До речі, — зауважив Плямистий. — Піди, погодуй наших гостей. Бо погано буде, якщо хазяї своїх друзів не впізнають. Тоді вертайся, ми ще з тобою розмову не закінчили.

Ноги, взуті в армійські черевики, знову піднялися сходами. Зрозуміло, що обличчя Артурового шефа Максим за весь цей час так і не розгледів. Зате сам Артур тут же вийшов із-за вагончика, підхопивши на ходу бляшане відро.

Він ішов просто на Максима, і той присів. Та Артур, мугикаючи «чєлавєк сабакє друґ» проминув його схованку і пройшов кудись за дерева. Аби розгледіти, що там відбувається, Білан, ризикуючи бути викритим, трошки підвівся.

Там, куди сунув Артур із відром, виявився ще один сарай. Невеличкий, судячи з усього, збитий нещодавно і на совість. Лунко клацнувши засувом, молодик гукнув усередину: «Обід несу, не побийтеся!» Потім зайшов, причинивши за собою двері.

Ось він, зручний момент! Максим кількома стрибками перебіг від купи брухту до халабуди, де скнів Денис, заховався за неї й аж тоді перевів подих.

Відсапавшись, Максим легенько стукнув кісточками пальців у стіну.

— Чого? — глухо відізвався полонений.

— Погані наші справи.

— Без тебе знаю, — почулося у відповідь.

— Вибиратися треба.

— Теж правильно. Тільки як?

— Спробуй, як граф Монте-Крісто. Знаєш такого?

— Щось чув, — після паузи відповів Денис. — Він десь золото знайшов.

Навіть у такій ситуації начитаний Максим Білан не зміг утриматися від короткої просвітницької роботи.

— Ех ти — золото… Він із замку Іф утік. Там п’ятнадцять років за брехливим вироком сидів, та все одно вибрався. Коли читати навчишся, а не тільки букви вивчиш, дам тобі книжку…

— А я тобі дам у чоло! — люто прошипів зсередини Черненко. — Знайшов час для уроків літератури! Теж мені, грамотій! Якщо хочеш знати, я все, що мені треба, вже давно прочитав!

— Ну, значить, книжки некорисні були, — відпасував Білан. — Слухай, як хочеш мені у чоло дати, спочатку вилізь звідти. А для цього доведеться підкопатися під ці дошки. Тут же, я бачу, фундаменту нема. Рий яму, я звідси допоможу. Пролізеш, інакше — ніяк.

— А чим я… — почав Денис, та Максим цикнув на нього і сам принишк. Від дальнього сараю повертався Артур. Підійшовши до вагончика, жбурнув під нього порожнє відро, забіг сходами і зник усередині.

— Ф-фу-у-у! — Максим витер спітніле чоло. — Як не собаки, то люди. Не знаєш, кого боятися більше. Після цього ми точно будемо нерви електрикою лікувати. Читав я про такі штуки…

— Слухай, ти, довідник ходячий! — не витримав Черненко. — Потім про все мені розкажеш, якщо я слухати захочу! А зараз думай, чим мені землю довбати!

— Там у тебе нічого придатного нема? Глянь-но…

— Та все вже передивився, — відгукнувся полонений. — Якийсь песик у мішку. Для чого його сюди приперли, сам не знаю.

— Песик, кажеш? — стрепенувся Максим. — Так-так-так… Ну, для чого його сюди принесли, я тобі потім поясню. А поки що спробуємо одну штуку. Не вийде — то не вийде.

— Е, ти що там задумав? — насторожено запитав Черненко.

— Зараз, почекай хвильку…

Пересуватися ворожою територією для Максима стало вже звичкою. Дослухаючись до кожного шурхоту, хлопець знову підкрався до вагончика, потягнув до себе миску з собачою їжею. Буян хоч і мав велику пащу, та, мабуть, виявився не таким уже й голодним. У мисці залишилося ще трохи м’яса, змішаного з крупою, та головне — чорний пес, очевидно, вирішив залишити на потім хрумку кісточку.