Останній рік не рахується.

Втративши минулої зими, перед самим весіллям, свою наречену Барбару, яка стала фінальною з череди жертв маніяка, прозваного Різником із Городоцької, він занурився в страшну депресію. Кілька днів після похорону люто пив, чого раніше собі ніколи не дозволяв. Потім зупинився, допомогло втручання Магди Богданович, бо її та історія зачепила аж зовсім із несподіваного боку: Клим дізнався про деякі таємниці з її життя, котрі вдові начальника кримінальної поліції Львова вдалося приховати навіть від чоловіка, коли той ще був живим.

До того моменту стосунки між Кошовим та Магдою були хисткими та не завжди рівними. Ця впливова молода особа була серед тих, із ким Клим познайомився в перший день свого перебування у Львові. Не можна сказати — подружився. За шість років справжніх друзів, таких, як дантист Йозеф Шацький, тут нажив не густо. Хоча їх за визначенням не має бути забагато. Тим не менше, пані Богданович на початках ставилася до нього приязно. Бо, як пізніше зрозумів Клим, мала намір використати його енергію, аби спрямувати пошук убивці адвоката Сойки в потрібне їй русло. Кошовий саме Сойку вважав одним із близьких друзів, тим більшим стало розчарування, коли дізнався про його справжню сутність.

Потім Магда не без підстав запідозрила Клима в причетності до раптового від'їзду свого нареченого, Адама Вишневського. Звісно, Кошовий не збирався зізнаватися в тому, що таки переконав пана Адася скасувати заручини та поїхати з міста. Тим більше не мав наміру відкривати Магді очі. Нічим хорошим знання правди все одно б не скінчилося для жодної зі сторін. Тиха війна між ними тривала якийсь час, аж поки Клим не зіграв важливу роль у з'ясуванні обставин трагічної загибелі Магдиної молодшої приятельки, панни Агнелі Радомської: єдину доньку відомого нафтового магната задушили у власному автомобілі. Стосунки знову потеплішали, а після трагічної загибелі Басі Райської, яка так і не стала його дружиною, їх навіть можна було назвати досить близькими й довірливими.

До того часу від прихильності пані Богданович він отримував лише практичну користь. Справа в тому, що у Львові не було жодних дверей, куди б Магда не могла постукати і їй би не відчинили. Мова передусім про кабінети та помешкання впливових осіб, депутатів, підприємців, чиновників, не кажучи вже про поліцейських.

Причина — всі вони остерігалися вдови Густава Богдановича. Бо вона успадкувала після його смерті чоловікову картотеку. Начальник кримінальної поліції за життя дав розуміти всім, кому треба: має відомості про грішки кожного. Оприлюднення ладне суттєво зіпсувати життя фігурантів, тож краще сидіти тихо й співпрацювати з поліцією, як буде на те потреба.

Магді такий спадок став у пригоді. Продавати чоловіків архів вона не збиралася, тож усі більш-менш вагомі громадяни мимоволі почали їй догоджати. Вона не зловживала, проте за необхідності могла крутити потенційними фігурантами, як хотіла. Таким чином, молода шляхетна вдова могла вирішувати — і вирішувала! — безліч справ як для себе, так і для інших, не докладаючи для цього майже жодних зусиль. Тож Клим не в останню чергу — за її підтримки, дістав вид на проживання, потім — можливість почати власну справу.

Зіграло свою роль і те, що старий нотар Стефан Штефко, у якого Кошовий працював довший час помічником, переписав контору на нього. Не аби що, та все ж — нарешті легальність, заразом — успіхи на правничій ниві. Клима знали передусім як адвоката, готового за помірні гонорари представляти інтереси русинів[11]. Оскільки покійний пан Штефко підтримував народовців[12] і за життя входив до всіх питомо українських організацій, Кошовий завів чимало знайомств у відповідних колах.

Не міг тоді подумати: саме вони будуть причиною його нинішнього сумного становища.

Найважче в тюрмі — не коли допитують, а коли не чіпають.

Такий висновок Клим зробив із власного досвіду. Комусь він може здатися невеликим, але той тиждень у темному вогкому казематі з маленьким заґратованим віконечком під стелею забрав у нього, як здавалося тоді, мало не третину життя. Коли два дні слідчий не давав спати, а Кошовий тримався, до останнього граючи благородного книжкового героя в піратському чи розбійницькому полоні, це шалено вимотувало. Щойно терпець сатрапа урвався і його почали бити, Клим усе одно в глибині відчував сили боротися далі. Бо тоді подумки сказав собі: даси слабину — зрадник, сам себе перестанеш поважати. Мав мету, якої попри все волів досягти. Проте втрутився поручик Зубов, йому дали спокій, трохи більше доби пролежав у чотирьох стінах на самоті — й від того виснажився більше.

Здавалося — проти нього готується щось страшне. Вб'ють не відразу — підсмажать на повільному вогнищі, жахливого кінця не настане, триватиме безкінечний жах. Імена якому — невизначеність та невідомість. Думав — ті давні відчуття забулися. Але тепер у Бригідках вони повернулися. Його не били, якщо не рахувати міцного тичка кулаком у сонячне сплетіння — гостинець від маленького ротмістра Жарова під час затримання, пригостив не зі злості, порядок у нього такий. Сидів четверту добу, за цей час допитали двічі, розмова обидва рази вийшла майже зовсім безпредметною. Кошовий знав причину арешту й передбачав вирок, слідчі не збиралися приймати жодних аргументів захисту — вирок винесений, щойно поліція переступила поріг його помешкання. Слідство — лише формальність, тим більше коли його провадять під час війни в місті, наближеному до лінії фронту.

Климові хотілося швидше вийти з камери — куди завгодно, хоч на ешафот. Дали б перед тим помитися та поголитися, вдягнути чисте, бо його одяг та білизна просмерділи наскрізь, бруд в'ївся в шкіру, свербіло і тхнуло. Знання права тут не допоможуть, бо цивільні закони втратили сенс наступного дня після початку війни. Особливо — в справах, подібних до тієї, по якій судитимуть його.

Намагаючись забутися й притлумити біль особистої трагедії, Клим занурився в правничу діяльність. Від початку цього року він активно включився в боротьбу українських національних спільнот із русофільством, складаючи та юридично підтримуючи позови проти підривної, антидержавницької діяльності прихильників російського царату. Тут доречно згадалася його особиста образа на царське правосуддя. І Кошовий сприйняв нову сферу діяльності як нагоду виставити рахунки, які москвофіли повинні сплатити. Заразом австрійська влада раптом почала бачити в українських громадах своїх союзників проти російської, котра поводила себе дедалі агресивніше.

Тепер уже мало в кого були сумніви: війна, про яку раніше говорили хіба в неофіційній обстановці як про щось ефемерне, абстрактне, стала реальністю. Питання лише в часі. Навіть притомні, тверезо мислячі люди чекали її з дня на день, і не лише тут, у Східній Галичині. До Львова доходили київські друковані видання, де наддніпрянці серйозно обговорювали користь від такої війни для української громади. Якщо дві імперії, котрі їх розділяють, зійдуться у двобої, сильний цісар разом із європейськими союзниками зламає хребет російському цареві, і після того дві України матимуть нарешті право на власну автономію в межах єдиного кордону.

Станеться чи ні, невідомо. Припущення висловлювали автори публікацій на основі заяв окремих австрійських політиків. Польській спільноті, більш репрезентативній у тому ж Львові, такі погляди на військову кампанію не надто подобалися. Проте поляки так само мали свій розрахунок, бо теж розуміли — Європа воюватиме. Тож треба користатися битвою титанів, аби викрутити на каламутній кривавій хвилі власний державницький інтерес.

Попри чисельну перевагу польської людності, українські інтереси від початку року стали здобувати перші тактичні перемоги, котрі могли вилитися в певні стратегії. Кошовий, ще працюючи в пана Штефка, чув від нього та його численних колег про небезпеку саме москвофільських поглядів серед галицьких русинів. Поляки ж або ігнорували їх, зовсім не розуміючи предмету дискусії та ідеологічних протистоянь, або навіть ставилися поблажливо — українці, орієнтовані на Росію-матінку, царя-батечка й канонічну православну віру, не конфліктували з польськими спільнотами. Зокрема, не відзначалися в нападах на польських політиків та державників. Верховна влада у Відні донедавна слабко реагувала на подібні випадки локального протистояння національних спільнот у своїх провінціях, втручаючись лише, коли треба було поставити крапку авторитетного арбітра.