— То де ж він?

Від несподіванки Навроцький завмер із розкритим ротом.

— Хто він? — вів далі Кошовий, задоволений ефектом. — Пане Навроцький, ви найкраще з усіх описали його злочини та його жертв. Так, ніби були там. І чому — ніби? Ви ж були. Не кажіть, що я помиляюся.

— Ви...

— Мовчати!

Гаркнувши, Клим витяг револьвер.

Зараз Кошовий пішов ва-банк.

Чудово розумів це й подумки лаяв себе останніми словами за нестриманість. Міг же спершу розвідати все, зібрати більше інформації про підозрюваного, навіть підключивши до цього злодіїв з компанії Тими. Ті радо б допомагали. Потім — аналіз, зваження всіх «за» й «проти» і аж тоді — висновки та прийняття рішень. Усе зіпсувала саме поява репортера на кладовищі, виклична й нахабна.

Клим міг би переварити й це.

Але записник у його руках — то вже занадто.

Він ступив до Навроцького, наставив дуло, націливши в груди. Той, не чекаючи наказу, поволі почав піднімати руки догори.

— Ані руш! — це Кошовий виплюнув. — Нема часу й бажання на порожні розмови з вами. Дівчата, всі зарізані дівчата, не чинили опору вбивці. Вони знали його. Він навряд чи ходив до них постійно, як клієнт. Бо ви ж самі у своїх репортажах наголошували: жертви вдягнені, одяг не ушкоджений. Враження, ніби вбивця прийшов на товариську розмову. І разом із тим всі вбиті дівчата вами дуже добре описані! Ви знали історію кожної, Навроцький! Вигадали?

— Правдиво! Все правдиво! Брехати — не моя робота, я не пишу бульварних романів!

— Зате збільшуєте прибутки бульварним газетам! І собі заразом! Ви себе виказали цими деталями, Навроцький!

— Та як-то — виказав!

Клим підступив ще ближче.

— Подробиці, ті самі подробиці. Ви входили в довіру до дівчат. У вас дуже добре виходить, ви ж давно досліджуєте звичаї міського дна. Ви маєте досвід спілкування саме з такою публікою, яка не буде вас боятися. Ви вмієте входити в довіру. Це згубило вже чотирьох дівчат! І нещасного Луку Різника!

На нього працював ефект несподіванки.

Одного разу це вже допомогло, в клубі «Доміно». Тоді, шукаючи вбивцю Агнелі Радомської, Клим вийшов на слід таємного брудного притону для забав міської аристократії. Проти — статус, репутація й досвід Навроцького. Багато років варячись у казані львівського дна, газетяр напевне переживав усяке. Побачити наставлене на себе дуло чи відчути лезо ножа під боком там завиграшки. Хто-хто, а Кошовий знав це. Настрашити револьвером тертого книша, звиклого крутитися вугром, не так просто, як міського жигало, дамського улюбленця.

Але ва-банк — то ва-банк.

— Зараз ми підемо в поліцію, — просичав Клим у лице Навроцькому. — Ви стежили за мною. Фіксували кожен крок. Робили гроші та славу, описуючи не лише собі діяння на Городоцькій, а й мої успіхи у протистоянні з вами! Ви послали мені привіт, убивши Лукана! Вам удалося заманити його, бо хлопчина довіряв вам! Адже ви писали про нього в газеті спершу як про кандидата на вбивцю, потім, з такою ж категоричністю — як про жертву підступного маніяка! Я все це читав,, мав можливість порівняти! Ви хотіли, аби поліція знайшла мене біля його тіла! Прекрасний репортаж, дане Навроцький! Ви робите славу на всьому огидному! Заради, цього готові вбивати!

Говорячи так, Кошовий крок за кроком відтіснив газетяра до протилежної стіни. Коли відступати стало вже нема куди, Навроцький міцно притиснувся, розправив плечі, ніби збирався відштовхнутися й піти в контрнаступ. Видихнув, уклавши у крик весь свій відчай:

— Та нікого я не вбивав!

— Всі вбивці так кажуть!

— Мене послухайте! Я дав вам можливість, тепер ваша черга!

— У поліції будете...

— Та лишіть ви ту поліцію! — тепер Навроцький справді подався вперед, поволі відштовхуючи Клима, навіть без страху торкаючись грудьми дула. — Якщо історії дівчат — ваш єдиний доказ, каюся — брехав!

— Щойно сказали...

— А хто відразу зізнається! Самі ось тільки про вбивць казали! Так, я брехав! Вигадав історії усіх чотирьох! Хотів познайомитися лише з останньою, Анною! Бо вона поводилася дивно, мав до неї окремий інтерес. Спершу — один, потім — інший!

Кошовий відступив на крок під натиском Навроцького, намагаючись перетравити водоспад почутого. Револьвера не опускав. Проте правиця все ж трохи здригнулася — ознака непевності.

— Не морочте мені голову своїми інтересами. Поясніть до пуття.

— Хіба ви дасте! Заберіть зброю, пане Кошовий. Під дулом слова не скажу більше.

Трохи подумавши, Клим ступив ще на кілька кроків назад. Озброєна рука повисла вздовж тіла, донизу дулом.

— Слухаю. Але ви вже почали зізнаватися в брехні...

— Це не зовсім брехня, — Навроцький тепер говорив упевнено. — Я нічого не знав про Зосю, Крисюта Юстину, зарізаних маніяком, дозвольте називати його так. Зате в моїх записниках — безліч сповідей інших курвів. Не забувайте, де я працюю і на які теми пишу. Навіть часом користаюся їхніми послугами, аби вислухати в перервах між зляганнями сповіді. Вони, пане Кошовий, називають себе клієнтам, як самі хочуть. Ви впевнені, що Зося за пашпортом була Зосею? Що Крисю батьки хрестили Крисею? Зате повірте мені, дуже мало унікальних історій про себе може розказати кожна з них. Я пишу, пане Кошовий. Я не так журналіст, як літератор. Припустіть, що курви читають газети. Дізнаються звідти історію своєї коліжанки на ім’я, наприклад, Божена чи Марія. Що вони подумають?

— Псевдонім, — вичавив із себе Клим.

— О! — радісно вигукнув Навроцький. — Я можу з голови вигадати якусь курву. Поселити її в апартаментах на тій-таки Городоцькій. Розказати її біографію, присмачивши вигаданими фактами, аби виглядало різноманітно. Мені повірять, пане Кошовий! Хоча б тому, що ні в кого не повернеться язик заявити: це неправда. Звідки читачі газет та споживачі пліток знають, що правда, а що — ні? Правда — лише те, що їм розкажуть! Правда — лише те, що надруковано на шпальті! Правда — те, в що люди хочуть і готові вірити!

— Ви помагаєте їм у цьому?

— Поки читач платить за мої вигадки гроші — так! Тож, шановний пане, ваша теорія щодо мого особистого знайомства з жертвами з метою потім убити летить під три чорти. Повторюю: знати не знав жодної з них.

— Чого поперлися на цвинтар?

— Частина роботи. Звучить цинічно, згоден. Але від мене чекають фінального розділу епопеї з Луканом Різником. Підозрюваний, невинно звинувачений, відпущений, вбитий. Чудова авантурна новела. Сенсація, яка добре продається вроздріб; Хочете — можете вдарити. Але вашим кулаком світ не поміняти.

Тепер Навроцький тримався впевнено й виглядав переможцем двобою.

Він справді ним був.

Прикро, та справедливо.

Смикнулося віко.

Кошовий неквапом, намагаючись зберегти рештки гонору й запалу, заховав револьвер у кишеню пальта. Прокашлявся, далі дивлячись на репортера без приязні.

— Повірю. Проте ви знаєте про мої зв’язки в поліції. Я ваше алібі не перевірю. Комісар Віхура — так.

— Ви хочете розказати все Віхурі?

— Мушу так зробити. Тим більше що наговорив вам тут зайвого про себе.

— Ага, були ж на місці вбивства Лукана! І ховаєтесь...

— Тепер не варто. Якщо мої зізнання допоможуть взяти вас у лещата.

— На біса брати мене у лещата?

Клим промовчав. Відповіді ще не придумав. Йому просто кортіло завдати цинічному писаці хоч якоїсь шкоди. Та Навроцький справді мав чималий досвід: ніби прочитав думки.

— Пане Кошовий, вам кортить потягти мене до криміналу? Я та мої підходи до життя вам не до смаку? Та хіба ви кращий за мене? Не розумієте? Ви ж недарма взялися захищати Луку Різника! Маєте розголосі стали зіркою, набули ваги й авторитету. Теж своєрідний капітал. Ми заробляємо на людському горі, як можемо, — він театрально розвів руками. — Але вас, по очах бачу, розуміння цього не зупинить.

Щоки палали, немов Климові надавали ляпасів. Він не мав, чим відповісти.

— Пропоную угоду, — вів далі Навроцький. — Мені невигідно, аби кримінальна поліція почала вивчати мене, мої минулі дні й ночі. Я взагалі намагаюся не привертати до себе надмірної уваги. Я — це те, що я пишу, пане Кошовий. Тому — давайте домовлятися.