Чому вітер загулу поніс саме туди, Клим не замислився. Він узагалі не пам’ятав себе в такому стані. Не знав, як поводитися. Тож попросив у Цезаря дозволу вмитися, старанно витерся рушником, а потім замовив пляшку чистої «бачерувки» й канапки з паштетом. До яких не доторкнувся, заглушивши себе трьома чарками поспіль і знову поринувши в провалля сну.

Подібне подібним.

Нове пробудження було вже вдома, на Личаківській. Спав, сидячи у фотелі, вдягнений, на столі чекала почата пляшка й дбайливо загорнута їжа з кнайпи. Клим не знав, хто доставив його сюди, та й не хотів знати. Бридкий липкий шепіт підказував: сумувати за втратою слід саме так, а не інакше, бо скорбота має стати водночас покутою.

За те, що не зміг захистити свою Басю, свою наречену, своє майбутнє.

Кошовий підвівся, хитаючись, став у дверях спальні, де все сталося. Світло не вмикав. Без того ясно побачив картину, що засіла в уяві після комісарової розповіді.

А Віхура, своєю чергою, повторив зізнання Альберта Мазура.

Той знав, де живе Кошовий. Напередодні заходили в гості разом із професором Ліщинським, запрошені чемною Басею. Вона бачила асистента двічі, довіряла йому, як свого часу — Лука Різник, хіба не була його пацієнткою. Ось чому впустила зранку. Мазур розраховував саме на це й не прогадав: так він сказав.

Своїх справ кравчиня на той час ще не скінчила. Зізнаючись, Альберт зробив саме такий висновок: жінка, яка була в помешканні, йти не збиралася. І він змушений був, чемно посміхнувшись та пославшись на невідкладні справи, попросити її піти. Бася трохи здивувалася, — як відзначив її вбивця, — але панна виявилася такою доброю, що попросила прийти завтра. Мовляв, усе дуже добре, лишилися якісь дрібниці. Про що йшлося, убивця не знав, не замислювався над цим.

А Кошовий, слухаючи Віхуру з відсутнім поглядом, пояснив: вочевидь, Басі сподобалася весільна сукня.

Яку Альберт Мазур змусив одягти, погрожуючи принесеною з собою бритвою.

Хотів побачити справжню наречену, котра готова до вінця.

Виходити не збирався. Перелякана Бася перевдягалася на очах у свого вбивці. З того, що вже відомо про нього, Клим, як і комісар, зрозуміли: видовище завело Мазура. Звелів зняти сукню, знову при ньому. Басі вже стало того досить — відчайдушно кинулася до вікна.

І він зробив свою справу.

Від самого початку збирався так зробити.

«Мені сподобалося передавати вітання мудрому панові адвокату», — так пояснив Мазур свій вчинок. Звісно, не міг погратися й піти. Бася, поза сумнівом, негайно гукнула б навіть не Кошового — двірника, а той — найближчого поліціянта.

До того ж Мазур збирався потім звести рахунки з Янушем Навроцьким. Аби не це, довірливим тоном пояснив Віхурі, чарівна наречена пана адвоката могла б чутися в безпеці. Не було б йому до неї жодного діла. Але щось підштовхнуло залишити по собі два кривавих вітання. Й подивитися-послухати-побачити, хто, що і як говоритиме-писатиме-пліткуватиме про найважливішу перед Різдвом особу Львова — Різника з Городоцької.

Невловимого.

Саме так.

Міцно заплющивши очі й женучи геть паскудне видіння, Клим уперся рукою в одвірок, заплакав уголос, не соромлячись ридань. Бо не хотів, не міг прийняти: якби він взявся за цю справу спершу — як правник, котрий жадає слави не менше, виявляється, ніж маніакальний убивця, якби не почав самотужки полювати на Різника, якби не вирішив мірятися з ним силою, Бася зараз лежала на тому ліжку живою.

Він клявся собі ніколи на нього не лягати.

І прокинувся пізнього ранку поверх нього, з розведеними руками. Мабуть, допивши все, що мав, вирішив обійняти невидиму наречену.

Подібне подібним.

Хай там як, але в такому стані Кошовий самому собі не подобався. Тому, пересилюючи головний біль та пропасницю, що тіпала й вганяла в піт, він зробив собі ванну й лежав, відмокаючи, поки вода не захолола. За вчорашній день мучив шалений сором, і Клим вирішив до дев’ятин перепросити всіх, хто бачив його в такий день у такому стані. Поки витирався, сушився й думав, чи треба голитися, вирішивши — не варто, грудневий день поволі добіг середини. Варити каву не хотілося, їсти — тим більше, але втиснути в себе щось слід неодмінно. Тож Кошовий абияк одягнувся, вперше за дуже багато років не дбаючи про зовнішній вигляд, і випхався на мороз.

Чомусь боявся зустріти при виході пана Зінгера. Довелося б укотре приймати співчуття. На щастя, домовласника не було, і Клим, поправивши шарф на шиї в тому місці, де піддувало, покрутив головою, визначаючись, куди йти. Чому ноги понесли Знову на Верхній Личаків, спершу не зрозумів, а потім — вирішив не шукати пояснення, віддавшись поривам, не керуючи ними, довіряючи.

У кнайпі «Під вошею» о такій порі майже не було народу. Кошового це влаштовувало, і він, розмістившись у кутку та гукнувши Цезаря, аж надто голосно, як здалося, попросив горілки.

— Кави.

Спершу Клим подумав — то заперечив кельнер. Та наступної миті побачив Єжи Тиму. Звідки той виник, значення не мало. Підійшов, привітався, повторив:

— Кави, пане Цезарю. Як ви вмієте.

— Я замовив...

— Чув я, що ти замовив, ідійот, — беззлобно перервав Тима. — Бачили тебе тут учора. Ніби знав, навідався нині.

— Хіба тут подають каву?

— Ще й яку! — прицмокнув злодій. — Наше місце притягує різний такий люд, і комусь на ранок ліпше прочистити мозок такою кавою, як треба, аніж туманити його. Пан Цезар сам її варить, має чималий досвід, до тями прийдеш.

Кошовий облизав язиком пересохлі, потріскані губи.

— А якщо я не хочу?

— Чого пан не хоче?

— Приходити до тями.

— Маєш право, — легко погодився Тима. — Сьогодні без тями, завтра, Різдво, Новий рік, інші свята. Коли тяму повертатимеш? Чи зовсім вар’ята гратимеш? Збожеволіти вирішив від горілки, як оті, хто на бруці?

— То вже ти загинаєш.

— Ніц не загинаю! Хлоп або відразу бере себе в жменю, або потім та жменя сама розтиснеться і він з неї впаде, бо сам себе не втримає. Думаєш, небіжчиця твоя радітиме з того? Втішиться, що ти так скоро, до неї поспішаєш, що на всі земні турботи начхав. Є в тебе, про що турбуватися, га? — Тима зовсім не дружньо штурхонув Клима в плече.

Запахло кавою.

Цезар поставив на стіл перед ним паруючий духмяний кухлик.

— Пригощайся, — Тима підсунув ближче. — Очуняєш, ось згадаєш мене.

Кошовий узяв гарячий кухлик обома руками.

Сьорбнув. Ще раз. Іще.

Ніби дістав сильно по голові, тренуючись боксувати з партнером. З очей сипонули іскри. Але вже наступної миті зсередини ніби продерло чимось шершавим. Клим змусив себе зробити ще один ковток. Видихнув.

— Як? — поцікавився Тима.

— Справді легше, — визнав Кошовий. — Багато чого ще не знаю.

— Чимало, — погодився злодій. — Ніхто не знає всього. Сиди, пий і закарбуй собі: Цезар таку каву робить не всім. Вважай, нині пощастило. Але не думай, що всякий раз тебе тут, «Під вошею», з доброго дива ставитимуть на ноги та навчатимуть розуму. Сам маєш вважати.

— На що?

— Жити треба. Життя прекрасне, пане адвокате. Мир є, про війну лиш балачки, а крім миру, люди все інше самі здобудуть.

На цих словах прочинилися вхідні двері.

Зі свого місця Кошовий побачив Шацького.

Дантист переминався з ноги на ногу, робив незрозумілі жести, і Тима, вгледівши його, гукнув:

— Та йди вже сюди, не з’їдять!

Шацький швидко перетнув приміщення, підняв капелюха на знак вітання, поклав руку Климові на плече:

— Пане Кошовий, я дізнався — ви тут. І можете наробити дурниць.

— Від кого ви... А, ви ж... — Клим знову сьорбнув рятівної кави. — Шацький, ви дарма вештаєтесь сумнівними закладами.

— Згоден із вами, пане Кошовий! — вигукнув Йозеф. — Тож заберіть мене звідси. Ви ж знаєте, моя фейгале такого не подарує.

Тима картинно розвів руками.

— Бач, дбають. Паняй звідси, паняй.

У голосі злодія дзенькнула ледь помітна теплота й турбота, дуже подібна до батьківської. Хоча Тима годився Кошовому за віком хіба в брати.