Смикнулося віко.

— Ще ні, пане Віхуро.

— Тобто?

— Ще не готовий. Хоча намір маю. І саме тому попросив пані Мащу звести нас. Бо не хочу кидатися у воду, не знаючи броду. Не прагну мчати в атаку з відкритим забралом, коли замість реального ворога — вітряки. Зрозуміло?

— Пане Кошовий, говоріть якось простіше, — мовив Віхура. — Без оцих ваших порівнянь, не завжди зрозумілих пересічній людині.

— Чого ж, — втрутилася Магда. — Мені, наприклад, усе ясно. Пан Кошовий не розтлумачив раніше, але тепер мені все ясно. Він спершу воліє дізнатися, наскільки провина згаданого тут чоловіка доведена. Бо якщо адвокат від самого початку не має шансів, він так і скаже його рідним. Я права?

Їхні погляди зустрілися. Клим ковтком допив свій коньяк.

— Праві, пані Магдо.

— В такому разі, пане Кошовий, не сушіть собі голову. Провину цього нещасного довести досить просто.

— Вже вдруге чую «нещасний» про того, кого підозрюють у жорстоких убивствах, — зазначила Магда. — Чого я не знаю, панове?

— Чоловік має психічний розлад, — пояснив Віхура.— Про це заборонено повідомляти широко. Принаймні, поки триває слідство.

— Хлопець, — зауважив Клим.

— Тобто? — глянула на нього Магда.

— Лука Різник у свої двадцять років справді серйозно затриманий у розвитку. Зупинився десь на рівні шістнадцятирічного. Коли це з ним сталося, як і чому, мати не може згадати. Його рідний батько втратив роботу, почав сильно пити. Тоді ще не був одружений. Потім ніби взяв себе в руки, оговтався, та й до діла себе знову прилаштував. Ось у цей час і зустрів жінку, яка народила Луку. Вона твердить: поки чоловік пиячив, трохи посунувся розумом. Але в нього то набута вада. Хлопець же від тата її успадкував.

— Усе це вона вам розповіла? — поцікавився Віхура.

— Уляна, його мати, стрибає з п’ятого на десяте. Аби сама сповідалася, я б не дуже й повірив. Є така категорія людей, котрі прагнуть викликати до себе якомога більше жалю. Але словам свого помічника Остапа я вірю. Лука — його родич, горе давно відоме.

Підвівшись, Кошовий знову хлюпнув собі коньяку в келих, та назад не сів, пройшовся кімнатою. Зараз говорив для двох слухачів і глядачів так, ніби Віхура з Магдою одночасно були суддями, присяжними й публікою в судовій залі. Це виглядало адвокатською промовою. Або, принаймні, її репетицією.

— Різники родом із Стрия, — повів далі вже впевненіше. — Спершу Лука ріс звичайним собі хлопчиком. Але згодом відхилення почали проявлятися. Рідний батько, зрозумівши це, не витримав удару. Знову покотився схилом, життя завершив під копитами — п’яний у сутінках пхався з корчми, навперейми їхав селянин фірою, не зміг зупинити коня вчасно. Та все ж покійний був яким-не-яким, але годувальником. Якийсь час Уляна крутилася сама, ледь зводячи кінці з кінцями. Такому синові ще й потрібен особливий нагляд. Уляні радять перебратися з Лукою ближче до Львова, До того ж серед родичів знайшлися добрі люди, котрі допомогли Влаштувати хлопцеві прийом у професора Ліщинського на Кульпаркові. Той взявся лікувати Луку, й це якось вдалося. Певний час хлопчина жив нормальним життям, хіба виглядав трошки дивним. Та згодом стався, як кажуть медики, рецидив.

— Шкода, — Магда сказала це щиро. — До речі, я саме шукаю можливості створити благодійну спільноту для допомоги таким хворим. Усіх навряд чи вдасться підтримати, та якщо навіть кілька десятків отримає турботу, вже вважатиму це перемогою.

Віхура знову чхнув, привертаючи до себе увагу, товариства.

— Хочу зазначити, пані Магдо, — мені так само жаль хлопця та його матір. Родині не пощастило, і то не їхня провина. Проте, — комісар прокашлявся, — це зовсім не означає, що Лука Різник не може бути отим убивцею з Городоцької, який розпанахав горло чотирьом дівчатам за два тижні.

— Справді, — легко погодився Кошовий. — Жодних гарантій, що це не він. Але, пане комісаре, хлопець має всі шанси стати тим самим зручним кандидатом, довкола яких не ламатимуться списи. Молодий, високий, сильний, несповна розуму, не здатен себе контролювати. Скажіть, Різника визнають осудним?

— Навряд, — після короткої паузи відповів Віхура.

— Хто жертви, пане комісаре? — Клим повернувся до Магди. — Пані Магдо, суспільна думка ніколи не була на боці жінок легкої поведінки. Львів у цьому питанні не виняток. Хіба нема негласної домовленості між пристойними громадянами, якими себе вважає більшість, що у своїх нещастях повії винні самі?

— До чого ви ведете, пане Кошовий? Тепер не розумію.

— Зате в мене все зійшлося! Мусив побачити реакцію пана Віхури на свої слова. Готовий битися об заклад: доказів провини Луки Різника нема.

— А якщо є? — вигукнув комісар.

— Так вони і в мене є! — розводячи руками, Кошовий гойднув і перехилив келих, коньяк при цьому хлюпнув через край, та Клим, захопившись, не зважав: — Один я щойно навів: жертви того вбивці не варті, аби за них лягли кістьми. Другий ви самі не заперечили — той, кого підозрюють, слабує розумом і не осудний. Тобто так само якоюсь мірою жертва обставин, не ладен відповідати за свої вчинки. Яке їхало, кажуть, таке і здибало. Одні парії загинули від руки іншого парії. А його ще й не скарають, зачинять до кінця життя в психіатричній лікарні, ще й будуть досліджувати поведінку. Писати наукові праці, виступати з лекціями, згадуючи Луку Різника всує, прикладом некерованого лиходія, моторошного маніяка. Нікого не шкода, справедливість є, всі задоволені. — Клим перевів подих, ковтнув коньяку. — Окрім, звісно, бідної Уляни, матері хлопця.

— Тиснете на жалість, — буркнув Віхура.

— А мені вже шкода, — додала Магда.

— Не те й не інше, — мовив Кошовий. — Пане комісаре, ви все для себе вирішили, я так бачу. І таке рішення місто сприйме оплесками. Вас прославлять на сторінках усіх газет, і напевне слава дійде до Відня. Вас відзначать за гарну службу, бо ви докладете рук до засудження небезпечного вбивці-психопата.

— Розвиток подій цілком імовірний, — погодилася Магда. — Порадіємо за вас, пане Віхуро.

— Він знущається, — сказав комісар і, чхнувши, додав: — Бачте, правда.

— Вас потрібно Підстрахувати.

— Про що ви, пане Кошовий?

— Дуже просто. Ви затримали того, кого вважаєте Різником із Городоцької. Хай це навіть так. Проте після шуму й гучних вітань кримінальна поліція не може випустити Луку Різника. Або знайдете докази, яких у вас нема...

— Є, — відповідь звучала непевно.

— Нема в потрібній кількості, я вже це відчуваю, — тепер настала Климова черга кривити кутик рота в посмішці. — Якщо адвокат, у даному разі я, візьметься за справу впритул, є два варіанти розвитку подій. Перший — моя поразка. Другий — моя перемога. Та в жодному разі репутація кримінальної поліції та ваша особисто репутація, пане Віхуро, не постраждає. Довівши, що Лука ні при чому, а лише жертва обставин, я дам вам козирі, котрі дозволять звільнити не просто невинну людину — нещасного хлопця, якого могли покарати за чуже, та ви вчасно все зупинили. Якщо стається навпаки і провина Луки, на жаль, буде доведена, ви так само виграєте, бо хлопця шкода, та закон є закон. Ось так!

Завершивши спіч, Клим перевів подих і махом допив рештки коньяку.

Тепер перезирнулися Віхура й Магда.

— Переконливо, — сказав комісар. — Але для чого вся ця розмова?

— Я вирішив узятися за справу, — пояснив Кошовий. — Та я не шукаю супротивників у вашій особі, пане Віхуро. Навпаки, я хочу, аби ми уклали негласну угоду. Я роблю те, що вважаю за потрібне. Поліція надає все, що мені треба, навіть відомості, котрі зазвичай не підлягають розголосу й не мають ставати надбанням адвоката. Результатом у будь-якому разі скористаєтеся ви. Маю на увазі, департамент поліції Львова. Як саме, пояснив раніше.

Замовкнувши, Кошовий схрестив руки на грудях.

Знав, якою буде відповідь.

Він щойно розчистив собі шлях від можливих та неможливих перешкод, ладних виникнути в цій справі.

На його пам’яті ще жоден адвокат, принаймні — у Львові, не заручався отак підтримкою поліцейського комісара.