Але семикласник Максим Білан, що стояв найближче, вже шаснув усередину.

Раз-два: скочити до вікна, схопити руками в рукавичках Золотий кубок і викинути його крізь розбиту шибку.

Три-чотири: зірвати з гачка старенький запасний халат Юхима Юхимовича і накинути його на ракету, яка й без того швидко догорала, і диму від неї було більше, ніж вогню.

П'ять-шість: з того боку, за вікном, кубок підхопить Денис Черненко, так само в рукавичках, швиденько заховає здобич до наплічника і чимдуж помчить геть. Зустрітися компаньйони домовилися в Бабусиній Хаті, Максим навіть дав Денисові ключі.

Сім-вісім: пострибати на халаті ногами, остаточно гасячи ракету.

І аж на дев'ять-десять до лабораторії заскочив схарапуджений, але зовсім не наляканий Юхим Юхимович, спритно схопив рятівника за карк і виволік із ядучого диму.

— Усе ціле? Все нормально? Руки? Ноги? Голова? — уривчасто запитав учитель.

— Усе гаразд, — пробелькотів Максим, відкашлюючись. Він таки злякався, але вже тоді, коли все було позаду. Або навпаки — тільки почалося.

«Алхіміки» обступили мужнього асистента, а вчитель, марно намагаючись розвіяти дим рукою, зайшов до атакованої лабораторії, роззирнувся, наблизився до розбитого вікна. Одразу згадав, чого не вистачає на підвіконні. Обережно виглянув у розтрощене вікно.

І аж тоді спрацювала нещодавно встановлена нова протипожежна сигналізація.

Наступного дня новина про викрадення Золотого кубка облетіла школу раніше, ніж про це офіційно повідомив директор.

Звідки про це дізналися, Денис не міг уторопати, навіть у мудрого Максима не знайшлося жодного пояснення. Після того, як їм вдалося заволодіти кубком, на хлопця, який загасив пожежу в лабораторії, вже ніхто не звертав уваги. Мало того: коли прибігли шкільний сторож і директор, який цього дня затримався на роботі, «алхіміків» і Білана спішно відправили по домівках. Розпатякати про щось більше, ніж пожежа та героїчний учинок семикласника, вони не могли. Хімік не пустив у лабораторію нікого, не сказав нічого. Отже, про зникнення Золотого кубка тоді теоретично знав лише він, а фактично — троє: Юхим Юхимович і двоє справжніх викрадачів.

Тим не менше, коли наступного дня перед початком уроків учнів від сьомого до одинадцятого класів знову запросили на загальні збори до великої зали, про крадіжку кубка відомо було вже всім.

Цього разу Шеф говорив коротко і суворо: — У нашій школі сталася неприємна подія. Ви вже щось чули, але я зроблю офіційну заяву.

Вчора після уроків хтось учинив пожежу в лабораторії хімічного кабінету. Поки її гасили, невідомі викрали Золотий кубок, який повинен був стати головним призом на наших шкільних спортивних змаганнях.

Учні захвилювалися, та директор жестом попросив тиші й продовжив:

— Я не вірю, що на такий учинок наважився хтось із учнів нашої школи. Адже йдеться про її честь. Зокрема-спортивну. Тому, вкравши Золотий кубок, невідомий зловмисник вкрав би власну честь і гідність. Але це неможливо, правда?

— Пра-а-а-вда-а-а! — відповів йому дружний хор в основному хлопчачих голосів.

— Якщо так, то злодія треба шукати за межами нашої школи. Я повідомив про крадіжку міліцію. Але я завжди можу забрати свою заяву, щоб не ганьбити честь школи не лише фактом зухвалої крадіжки, а ще й міліцейським розслідуванням. Я готовий почекати тиждень. Якщо протягом семи днів Золотий кубок десь знайдеться, і мені його принесуть просто в кабінет, я обіцяю, що не питатиму того, хто його принесе, де він його знайшов. Не зроблю жодних висновків. Міліцейське розслідування буде припинене.

Усі схвально загули. Денис і Максим перезирнулися.

— Нарешті, якщо хтось гадає, що без Золотого кубка наші змагання не відбудуться і найкращого спортсмена серед учнів сьомих-дев'ятих класів не буде визначено, той помиляється. Щоправда, нам доведеться червоніти за нашу недбалість перед спонсором. Частково я і сам винен: мусив тримати Золотий кубок у своєму кабінеті. Проте я гадав, що лабораторія нашого шановного Юхима Юхимовича — більш надійне місце. Якась підла людина вирішила довести, що я помилявся. Наступного разу помилок не буде! І ніхто не зірве наших спортивних змагань!

Ці слова зустріли гучними оплесками. Дехто навіть звівся на ноги. А Денис із Максимом знову перезирнулися. Тепер уже Білан помітив розгубленість у погляді товариша.

Після уроків обидва традиційно подалися до Бабусиної Хати. Щойно Максим зачинив за ними двері, як Дениса прорвало:

— Розумієш, що ми наробили? Ми ж тепер все одно злочинці!

— Спокійно, — Максим пожбурив наплічника в куток, скинув куртку і за звичкою заходився ставити чайник.

— Нічого собі заявочки! Спокійно! Ти слухав, що Шеф казав?

— Слухав ти, — виправив його Білан. — А я чув. Гадаєш, він даремно кілька разів наголосив, що ні на кого зі своїх не думає? Це він усіх так заспокоїв. Бо в такому разі його прохання: «поверніть за сім днів Золотий кубок — і нікому нічого не буде», зовсім нелогічне. Якби серед купи народу в залі не могло бути ймовірного викрадача, директор цього б не казав. Або ж він припускає змову зі сторонніми особами.

— Так і є, — сказав Денис, трошки заспокоївшись. Уміє цей капосний Білан все по поличках розкласти! Послухаєш — і паніка минає. Хоча…

Обидва дружно глянули на Золотий кубок, який стояв на столі біля комп'ютера. Денисові дуже хотілося його торкнутися, прикинути на вагу, однак Максим попередив — краще не чіпати його руками. І Черненко вкотре погодився з ним.

— Кажу ж тобі — ми вкрали його з благородною метою, — наполягав Білан.

— Тепер піди і доведи комусь своє благородство, — знову почав заводитися Денис. — То як, підкинемо його завтра під директорський кабінет? Удруге його точно стирити не дадуть.

— Це варіант. І я одразу повівся б на це, якби справді вкрав Золотий кубок для того, щоб потім продати його комусь чужому. Типу, перейнявся директорськими словами про честь школи і все таке. Або просто злякався б, усвідомивши, що накоїв. Ось лише вся справа в тому, що ми збиралися не просто сховати кубок у більш безпечне і нікому не відоме місце, чи не так?

— Ну… так, — Денис почувався геть збитим із пантелику.

— Нам потрібно спробувати знайти не лише тих, хто насправді полює за Золотим кубком, але й дядю Костю, який значно від них небезпечніший. Якби не він, навряд чи хтось із старшокласників ризикнув би зробитися крадієм. Отже, — підсумував Максим, — вони налякані дужче, ніж ми. А ми налякані, так?

Денис ствердно кивнув.

— Вони бояться, що хтось їх випередив. І вони, таким чином, втратили можливість віддати тому лиховісному дяді Кості свої борги. А нам нема чого боятися. Ми будь-якої миті можемо повернути кубок на місце і спекатися його назавжди. Отже, нам слід бути удвічі обережнішими. Розумієш, чому?

Тепер Денисові не треба було додаткових пояснень.

Полювання на Золотий кубок не закінчилося. Ось лише з цього моменту невідомі полюватимуть так само і на них.

Минули вихідні. Нічого не сталося. Денис виходив на вулицю, гуляв із молодшою сестричкою в парку, бігав у магазин і на базар. Та навіть ці звичні домашні турботи не відволікали його від головного: щоразу, виходячи з під'їзду, хлопець починав сторожко озиратися. Здавалося, весь світ знає: ось іде Денис Черненко, учень 7-А класу, який кілька днів тому вкрав Золотий кубок. У кожному стрічному чолов'язі він бачив лиховісного дядю Костю. А в ніч із неділі на понеділок йому наснився справжнісінький бойовик: він кудись біжить, а за ним хтось женеться. Куди б утікач не звернув, переслідувач неодмінно заступав йому шлях, і доводилося негайно звертати. Закінчилося це все тим, що молодший брат Миколка штовхнув Дениса під бік і плаксивим голосом протягнув:

— Ти чого-о-о кричи-и-иш…

Витерши спітнілого лоба, Денис щось пробурчав, перевернувся на другий бік, накрився ковдрою і спробував спати далі. Погоні більше не було, та не приходив і сон. Тому до школи Черненко подибав, куняючи на ходу.