– Любов – не зовсім те, про що варто тут згадувати, – виправив Йозеф. – Там навряд чи була навіть пристрасть. Дівка, хай мені Бог простить ось такі вислови про небіжчицю, грала з вогнем. Їй то подобалося. А пан Сілезький не заперечував. Усі, хто так чи інакше знав панну Агнешку за життя, не дивуються. Подібна поведінка була цілком у її стилі.

– Слухайте, Шацький, мені за останні тижні покійної, царство небесне, доньки Радомського так забагато, як не було за її життя. Тому геть загадки й натяки. Для мене нічого не може стати разючим чи скандальним одкровенням про панну Агнелю, бо я не знав про неї взагалі нічого! Навіть, перепрошую, як вона виглядала. Бачив портрет на похороні, жалобну фотографію на газетних шпальтах та у вітринах деяких крамниць і салонів. Не придивлявся. І то – все.

Шацький клацнув пальцями, ніби в цей момент здобув маленьку перемогу чи довів те, що тривалий час безуспішно намагався.

– Отут увесь цимес! – вигукнув він. – Бо зовнішність нещасної дівчини є ключем для всього, що вона робила за життя.

Він хотів правити далі, та враз замовк, зиркнувши ліворуч. Перехопивши його полохливий погляд, Кошовий нічого небезпечного й тривожного не побачив. До них через увесь зал рішуче прямував пан у розстебнутому піджаку, який на ходу поправляв послаблений вузол краватки. Наблизившись до їхнього столика, застебнув ґудзики, кивнув Шацькому та втратив до нього інтерес, повернувшись до Клима:

– Пане Кошовий, доброго дня. Смачного.

– Дякую, – Клим підвився, обсмикнув свій піджак, потиснув простягнуту руку. – Ми знайомі?

– Будемо знайомі. Василь Громнишин, вчитель. Давно пора запізнатися ближче, бо нам потрібні люди з нашими поглядами, наших переконань.

– Про що йдеться? – Клим уже зрозумів, та все ж намагався до останнього триматися нейтрально.

– Я один із фундаторів товариства «Братні».

– Даруйте, нічого не чув.

– Не дивно. Ми лише три дні, як заснувалися. Маємо намір захищати українські інтереси не лише тут, в українському Львові, а й на всьому терені Галичини.

– Успіхів, – мовив Клим, простягаючи Громнишину руку.

Той зробив вигляд, що не помічає її.

– Пане Кошовий, успіх не є можливим, заки до праці не буде залучена вся українська громада. Ви згодні?

– Згоден, – Клим кивнув, ледь стримавши зітхання. – Проте я не граюся в політику.

– Політика – не гра, – суворо відповів учитель. – Нею займаються.

– У такому разі, я не займаюся політикою. Вибачте, в мене тут важлива розмова.

– Перепрошую, але українська справа є не менш важливою, – зауважив Громнишин. – Мали б то розуміти. Саме справа, пане Кошовий. Діло, не слова.

– Гаразд, – тепер Клим зітхнув. – Чим можу бути корисний? Попереджаю відразу – членом вашого товариства я не готовий стати.

– Нашого товариства, – вчитель багатозначно підніс пальця. – Нашого, пане Кошовий. Бо ж ви, маю надію, не збираєтесь бути хрунем [18].

– Не збираюся, – щиро запевнив Клим, не стримався, додав: – І перекінчиком [19] так само себе не мислю. Проте, аби не вважатися зрадником, навряд чи треба сторчголов записуватися в члени різних товариств.

– Та поки про членство не йдеться, – заспокоїв Громнишин. – Ось, прошу підписати цю відозву.

Засунувши руку за борт піджака, Василь Громнишин видобув звідти складений навпіл по довжині аркуш паперу.

– Що це?

– Відозва, – повторив учитель. – Ми протестуємо проти примусу до вивчення російської мови в народних школах, ремісничих училищах та бурсах. Пане Кошовий, москвофільські організації відкривають такі навчальні заклади, щоб сільські діти могли здобути безкоштовну освіту.

– Чекайте, хіба це погано? Ви вчитель, що недоброго в освіті?

Громнишин похитав головою:

– Пане Кошовий, зараз багато селян знімається з місць та перебирається в міста, бо там є робота. Хай чорна, здебільшого некваліфікована. За неї платять не так багато. Проте нічого іншого місто селянину не запропонує. Хто у нас володіє нафтовими родовищами, шахтами, всім, що дає великий капітал? Поляки, німці або жиди, – тут Громнишин знову скосував на Шацького, ніби той представляв той самий ненависний прошарок експлуататорів. – Але хай, ідеться навіть не про те, бо чорнороб може та має право лишатися українцем. Його діти – тим більше. Бо його діти, пане Кошовий, то наші з вами діти. Проте, – вчитель знову багатозначно підніс пальця й похитав ним, – діти селян, не маючи коштів, отримують безкоштовну освіту в закладах, котрими опікуються москвофільські громади. Навчання проводять російські державні піддані, молоді росіянки, тож українське шкільне навчання занехаяне. Тому національне виховання української молоді не відбувається. Не кажучи вже про викладання нашої, руської, чи, як вам, людині з Києва, буде зрозуміліше – української мови. Її москвофіли, як відомо, вважають вульгарною. Словом, маємо проблему. Тому прошу підписати відозву до сейму. Ми протестуємо.

Клим подивився на списаний каліграфічним почерком аркуш, зазначивши – зміст викладено польською, обережно завважив:

– Пане Громнишин, а чому не можна відкривати руські, тобто – українські, народні школи та інші навчальні заклади? Запрошувати українських вчителів, у тому числі – жінок, як це роблять ваші… наші опоненти?

– Вони – не опоненти! Вони – противники!

– Не суть, як назвати. Важливіше те, що вони роблять усе правильно.

– Як? – здається, Громнишину враз забракло повітря. – Ви сказали – правильно? Перекривати доступ до української науки, українського світу – правильно?

Кошовий знову зітхнув:

– Ви мене хибно зрозуміли, шановний пане. Живу тут, у Львові, три роки, й чую – поляки полонізують українців. Коли жив у рідному Києві, мав проблеми через те, що визнавав публічно: росіяни русифікують українців. Тут ви кажете мені те саме. І пропонуєте підписати відозву, хоча, як на мене, значно більше смислу буде в конкретних діях, спрямованих на українізацію українців. Російська імперія заборонила це драконівськими законами. Австро-Угорська, здається, ні.

– Проте влада хоч як нічого не робить, аби сприяти українцям на своїй землі зберігати себе! – вибухнув Громнишин. – Пане Кошовий, Петербург офірує на розбудови москвофільських спільнот чималі кошти! Про місцеву скарбницю взагалі мовчу. Натомість наші, руські, українські громади не мають навіть малої частини тих фінансів!

Шацький нервово засовався на стільці.

Дружно глянувши на нього, Клим та Громнишин знову втупилися один у одного.

– Я все зрозумів, – сказав Кошовий. – Несіть мені перо й чорнило, я підпишу. Якщо мій підпис на цій та подібних відозвах допоможе змінити ситуацію, зокрема, віднайти кошти на розбудову та утримання українських шкіл з відповідним вихованням, – підпишу охоче й всякий раз. Можете звертатися просто до «Штефка й партнерів».

Поки вчитель ходив за приладдям, Клим із Шацьким не зронили пари з вуст. Написавши своє прізвище й залишивши автограф, Кошовий завважив: він лише третій, тож активність новоствореного товариства залишала бажати кращого. Ніяк це не коментуючи, Клим запитав:

– Чим ще можу бути корисним? Тільки не просіть грошей, у мене нема.

– Ви зробили важливу справу, – Громнишин із серйозним виразом на обличчі склав аркуш та запхав назад, до бічної кишені. – А взагалі, все на свої місця розставить війна.

– Війна? – стрепенувся Клим.

– Чого всі так бояться цього слова? Війна, пане Кошовий, змінить усе за нас. Бо воюватимуть не українці з українцями, а великі імперії, котрі нас гнітять. Військові дії ослаблять їх обопільно. А ми постанемо на руїнах.

Після такого одкровення Климові лишилося хіба мовчки потиснути на прощання руку новому знайомому. І щойно той поважно віддалився, сів, буркнувши собі під носа:

– Божевілля якесь. Війна…

– Та хіба ви не чули? – брови Шацького стрибнули вгору. – Тепер усі довкола говорять про війну! Але поки патякають – ніхто не воюватиме. Люди просто спускають пару. Нині все надто добре, аби воювати один із одним.