Помічниця знаменитої мільйонерової доньки взагалі могла прийти на годину пізніше. Проте Дана затрималася рівно настільки, аби не втомити чоловіка й водночас показати, що своєю згодою робить йому послугу. І коли вже вона прийшла, пан Кошовий має її чимось зацікавити. А Клим, скориставшись паузою, походжав біля фонтана, слухав заспокійливе дзюрчання води й вкотре продумував роль. Він зараз збирався грати обрану роль. Й хоч дотепер не бачив у собі акторських талантів, вирішив – півроку спілкування з Басею саме по собі стало для нього уроком акторської майстерності.

Цього разу Дана Лилик була в простішій, хоч так само стильній сукні в талію, поверх якої накинула болеро. Стримані кольори не кидалися в очі, тут молода жінка губилася серед інших відвідувачів пасажу, а Кошовому цього й було треба. Сам теж вбрався в діловий сухий конторський костюм і, ступивши назустріч Дані, торкнувся рукою краю капелюха, після того вона дозволила легенько прикласти губи до своєї затягнутої в тонку рукавичку руки. Голову самої Дани прикрашав капелюшок із широкими крисами, оздоблений пером, – теж нічого кричущого, лише данина моді.

Розгледівши нову знайому зблизька, Клим зробив деякі неочевидні досі висновки. Найперше: своєю помічницею Агнешка Радомська обрала не витончену, рафіновану, якщо можна так сказати, породисту аристократку. Перед ним стояла звичайна зовні, навіть простувата дівчина. Швидше за все, селянська донька перебралася до Львова кілька років тому. Якимось чином опинилася спершу поруч із вищим товариством, а потім стала його частиною і, що називається, обтесалася.

У поставі Дани прочитувалася шляхетна пані, аристократка з роду-племені. Разом із тим молода особа докладала помітних зусиль, аби за манерами співбесідники не помічали широкої кістки, грубуватих рис обличчя, завеликих рук, здатних дещо поруйнувати образ витонченої панночки. Дана доглядала за собою, регулярно відвідувала перукаря й ретельно добирала парфуми – її супроводжував не вульгарний запах надмірності, а тонкий аромат стриманості. Попри це – кирпа й кумедна розсип ластовиння на лиці, яку дівчина марно намагалася сховати за шаром пудри.

Коли заговорили, Кошовий вловив: уникає просторіччя, ніби намагається здерти з себе корінну сільську породу, і не перейшла на українську, хоч Клим перейшов на рідну для обох мову відразу. Йому здалося – Дану це трошки зачепило. Бо виходить так, що незнайомий раніше чоловік прочитав та розгадав те, від чого вона старанно й вперто відхрещувалася й відмежовувалася.

– Рада знайомству, пане Кошовий.

Голос був низький, трошки хрипуватий, і Клим уловив ледь відчутний носові курця запах дорогих дамських цигарок. Готовий був битися об заклад: навмисне почала курити, аби звучати ось так.

– Дякую, що знайшли для мене час, пані Дано, – відповів галантно. – Запрошую вас на каву, тут, у пасажі, багато зручних затишних місцинок. Може, пані має якісь улюблені?

– Коли вам вигідно будь-де, зайдемо до найближчої.

Вони справді пройшли в найближче місце. Кельнер провів пару за вільний столик, порекомендував до кави фірмові десерти, і Дана спитала в нього:

– Котра тепер година?

– Двадцять пополудні, прошу пані, – відповів той, глянувши на простеньку цибулину годинника, що покоївся в жилетній кишені на ланцюжку.

– Коли так, то можна десерт. У вас завжди добрі.

Клим не пропустив повз увагу, що нова знайома не замовила – дозволила кельнеру вмовити себе на солодке. Коли той пішов, Дана з легкою посмішкою пояснила:

– Маю схильність до повноти, пане Кошовий. Але й маю слабкість до конфітюрів. Через те дозволяю собі частуватися ними до другої години дня. Такі рекомендації дають французькі журнали.

– Читаєте французькою?

– Тут передруковують. Хоч я намагалася вивчити французьку та німецьку, аби не було соромно поруч із наставницею.

– Ви про панну… покійну панну Агнелю?

– Так. Я для неї була помічницею. Вона ж для мене – справді наставницею в житті. Прикладом для наслідування.

– Ви наслідували її в усьому?

– Це неможливо. Ми ж різні. Наприклад, панна Агнеля була худою. І мала досить цікаву властивість – ніколи не від чого не грубшала. Могла їсти ті ж тістечка о будь-якій порі, не відчуваючи від того жодного дискомфорту. Але вона ніколи, чи майже ніколи не носила сукні, здатні підкреслити фігуру. Вважала свою статуру не надто вдалою, тож завжди обирала одяг більший, ніж треба.

– Набагато?

– Номер чи два. Часом я тішила себе думкою, що вона в глибині душі заздрить мені. Я ж бо така пампушка.

– Ви суворі до себе, пані Дано. Повірте, ви чудово виглядаєте. Жодних пампух чи вареників я перед собою не бачу.

Намагаючись у такий спосіб пожартувати, Кошовий разом із тим зовсім не кривив душею. Дівчина не була повнявою, лише широкою, точніше – міцною в кості. Не виглядала тростиною, котру дуже просто зламати. Й напевне статура таки впливала на характер. У великому місті дівчині з глибокої провінції треба бути сильною. Час того вимагає.

– Гаразд, облишмо це. Зайвий раз нагадую, яка це особиста трагедія для мене – нагла смерть панни Агнелі. Тож маєте зважати на мої почуття, пане Кошовий.

– Перепрошую, пані Дано, але чому ви вирішили, що я на них не зважатиму?

– Бо навряд чи я зацікавила вас учора сама по собі. Вас цікавить моя покійна партнерка.

Сказано було м’яко, без докору чи звинувачення. Та все одно прозвучало, ніби грубо відрізане. Поки Клим шукав відповідь, принесли каву з десертом. Дана додала в каву молока, і, поки розмішувала цукор срібною ложечкою, Кошовий знайшовся.

– Почасти ви маєте рацію, пані Дано. Але – лише почасти.

– Що це значить?

– Мене так само цікавите ви. Як особа, наближена до загиблої.

– Вбитої, – сухо сказала Дана.

– Прошу?

– Називайте речі своїми іменами. Панна Агнеля завжди робила тільки так. Не любила подвійних смислів, недомовок тощо. Звісно, могла сказати про справжній стан речей вголос та в лице, бо високий статус дозволяв не мати потім проблем через надмірну різкість. Та правда чесніша за цноту, пане Кошовий. І правда в тому, що панну Агнелю вбили. Задушили у власному автомобілі, біля власного будинку. Хтось бажав їй зла і тієї ночі втілив темні бажання.

Віко сіпнулося.

– Зрозуміло. Дякую за пояснення, все стало на свої місця. Так само не буду надміру делікатним.

– Якщо говоритимете по-діловому, відразу про справи, вважатиму це виявом поваги до себе як особистості, – зазначила Дана. – Ви ж запросили мене з доброго дива на каву з тістечками. Тим більше, не сукні обговорювати. Чомусь я переконана: ви не великий знавець європейської жіночої моди, пане Кошовий.

Клим посміхнувся:

– Отут можемо посперечатися, пані Дано. Та не варто. Мені потрібна допомога, вірніше – порада. Й надати її може лише особа, котра була близька з Агнешкою Радомською. Здається, ви з таких.

– Вам не здається, – мовила вона, зробивши ковток кави. – Так і є. Панна Агнеля погано сходилася з людьми. Тобто, – тут же виправилася, клацнула пальцями, ніби підштовхуючи в такий спосіб думки у вірному напрямку, – вона постійно була серед людей, у вирі життя, не ховалася у мушлях. Проте розуміла й не раз казала мені: не будь тато мільйонером, коло тих, хто називає себе друзями, звузилося б до тебе однієї, Дано.

Цитуючи, Дана непомітно зробила щось із своїм голосом. Змінила, не докладаючи для того спеціальних зусиль. У неї все вийшло природно, немов відтворювала інтонації та манеру Агнелі вже багато разів. Зникла навіть природна Данина хрипкуватість. Ніколи не чувши раніше, як говорила вбита за життя, Кошовий готовий був погодитися: це звучало саме так. Ну добре, дуже близько до оригіналу.

– Невже її не могли полюбити такою, яка була?

– Без татових статків, модного салону, журналу, кам’яниці на Пекарській та власного автомобіля? Дуже смішно, пане Кошовий. Хтозна, за інших обставин – так. Але ж ми не припускаємо інших обставин.

– Гаразд, запитаю інакше: якщо в панни Агнелі було мало щирих, справжніх друзів, вона напевне мала багато ворогів?