Шацький не заперечував, пообіцяв виконати доручення й нагадав, щоб Клим не забував про нього. Навіть мовив, почервонівши, коли йтиметься про участь у подібних не дуже пристойних та моральних пригодах. Запевнивши, що користь від Йозефа велика, Кошовий відпустив його з миром. Сам же лишився на віллі, аби оглянути її тепер уважніше.

Докладний обшук нічого нового не дав. Залу з комином та бібліотеку, виглядало, ніхто за весь цей час не відвідував. Якщо й шукати нові сліди, то лише в спальні та сусідній із нею кімнаті. Точніше – на фотографіях.

Роздивляючись їх, Клим зловив себе на тому, що не відчував огиди. Порнографічні листівки доводилося бачити й раніше, все ж таки він учився в гімназії, потім час від часу відвідував борделі, не вбачаючи в цьому нічого ганебного. Цікавий підліток, юнак та неодружений парубок мають своєрідну індульгенцію на такі вчинки. Зміна статусу впливала на зміну поведінки, а будинки під червоними ліхтарями взагалі легальні, ходіння туди не є порушенням закону. Сприймати чи не сприймати подібні відвідини, ховатися чи говорити про візити відкрито й відверто – справа інтимна, особиста, приватна.

Проте зараз Кошовий роздивлявся світлини, не милуючись жіночими принадами, хоча більшість натурниць того вартували. Кілька разів роздивившись їх по черзі, Клим примостився на ліжку, скинув, нарешті, пальто й почав розкладати їх у ряд, ніби картярський пасьянс. Отриманим результатом лишився задоволений, і саме тоді осяяла думка: треба йти з цим до Магди.

Спершу вона визріла на підсвідомому рівні. Голос ізсередини підказував, що слід робити, не пояснюючи, для чого. Але Кошовий добре зробив, не зупинивши фіакра, а повертаючись із передмістя пішки. День усе одно згаяний, відвідувачі контори поцілували замок, а прогулятися й подумати при цьому не завадить. Ось чому, дійшовши до початку Пекарської, зміг добре все обдумати й тепер розумів, що скаже Магді.

У неї не світилося, та Кошового це не зупинило. Мешканка апартаментів на першому поверсі мала повернутися сюди, і не надто пізно. Сьогодні ніби не передбачалося світських прийомів, де вдові Богданович самій пасувало б бути. Коли так, вона, наскільки Клим знав її звички, затримується десь на вечерю. Непрямо це підтверджували темні вікна – Магда відпустила приходящу служницю, отже, не потребувала її послуг. Повернувшись до себе, збиралася лягти спати. Принаймні, так уявляв собі Кошовий її розпорядок дня. Тому влаштувався у фойє з газетою, замовивши собі каву.

Допивав третю, коли у дверях з’явилася та, на кого чекав.

Цього разу, як і раніше, на ній був стриманий, без надлишків одяг, зачіску прикривав капелюшок без пір’яної прикраси. На лівій кисті крутила сумочку, права стискала елегантну парасолю. Відставивши горня й відклавши майже прочитану газету, Клим підвівся, підхопивши портфель, – цілий день тягав його з собою, і тепер він став трошки важчим, аніж ізранку. Аж Магда вже вгледіла його, і Кошовий, ступивши ближче, помітив: на її обличчі відбивається суміш подиву, обурення й навіть дуже легкої, ледь прочитаної, але все ж – зневаги.

– Вечір добрий, пані Магдо, – він торкнувся рукою краю капелюха й замовк, чекаючи, як вона реагуватиме.

– Ви що собі дозволяєте? – сухо, з загрозливими нотками в голосі, запитала вона.

– Лише привітався. Чимось образив вас?

– Маєте триматися від мене подалі. Якщо виникне потреба зустрітися й поговорити, я сама вирішу, де й коли. А також – у чиїй присутності, – відчеканила Магда.

– Не можна злитися так довго. Людям це не личить, жінкам – тим більше. До того ж дотепер не знаю до пуття причину вашого гніву й відомого мені ультиматуму.

– Досить клеїти дурня, пане Кошовий. Все ви чудово розумієте.

– Хай так, пані Магдо. Залишаю вам право вважати мене тим, ким ви хочете мене вважати. Але я прийшов сам і прийшов з миром. Нам треба переговорити.

– Мені нічого не треба від вас. Крім того, аби ви трималися подалі.

– Вислухайте мене, пані Магдо, – вперто правив своє Кошовий. – Ви можете не міняти свого ставлення до мене. Навіть маєте на це повне право, бо самі його собі дали. Одначе мова піде про панну Агнелю.

На лице Магди набігла густіша тінь.

– Ви знову за своє? Я просила… ні, я попереджала вас, пане Кошовий…

– Вам краще мене вислухати, – переривання виглядало не зовсім увічливо, та Климові лишалося все менше часу на дурні порожні церемонії. – Інакше мені доведеться йти з цим до комісара Віхури просто зараз. Він не приватна особа, на відміну від нас із вами. Напевне дасть справі хід, відтак широкого розголосу не уникнути. Поки йому це вдається.

– Ви про що?

– Пані Магдо, пан комісар, незважаючи на ваші давні стосунки та глибоку повагу до вашого покійного чоловіка, навряд чи розповів вам про сліди від батога на тілі панни Агнелі. Я правий?

Очі Магди звузилися. Хотіла сказати щось ядуче – передумала, погляд знову став звичайним, навіть майнули зацікавлені вогники.

– Ви щось знаєте, – це було не запитання, вона зробила висновок.

– І ці знання змушують глянути на справу під іншим кутом, – сказав Кошовий.

– Гаразд. Мені цікаво. – Магда помовчала. – Так, ви праві. Я нічого не знаю про сліди на тілі нещасної. Мабуть, не мусила, бо це ж поліцейське розслідування. Звідки знаєте ви?

– Так ви ж не так давно самі нагадали: я даю раду в подібних справах.

– Ходімо до ресторану.

– Ні. Краще до вас. У мене при собі речі, які краще не бачити стороннім навіть випадково.

На підтвердження своїх слів Клим красномовно гойднув портфелем у руці.

– Гидота.

Іншого Кошовий від Магди не чекав. Тим не менше, вона уважно роздивилася кожне принесене ним у портфелі фото, потому перебрала взяті з вілли книжечки. Одну, з прізвищем Захер-Мазоха на обкладинці, розгорнула, перебігла очима по сторінках, стиснула губи.

– Про це я чула. Його тато колись був поліцай-президентом, його згадував мій покійний чоловік. Особисто не знав, ясна річ, але залишив спадок для поліцейських. Та мова не про це, – вона відклала книжки вбік, поруч із фотографіями. – Для чого ви принесли мені все це? Після такого хочеться негайно помити руки.

– Навіть якщо одна з жінок, зображених тут, – ваша добра молодша подруга Агнешка Радомська? Ви називали її не так давно близькою, ледь не рідною людиною.

Насупивши брови, Магда знову зиркнула на стосик світлин.

– Звідки ви знаєте?

– Пані Магдо, я прийшов заради цього, – спокійно почав Кошовий. – Дозвольте розказати вам історію, не називаючи жодних імен, згадуючи лише панну Агнелю. Вона коротка, не надто пристойна, але правдива. Готові слухати?

Вона ще раз глянула на фотографії і книжки, потім – на Клима.

– Я вас слухаю.

Поки говорив, Магда не втручалася, чемно й чесно дослухала до кінця. Посидівши в тиші якийсь час, підвелася, мовчки пройшла в спальню, причинивши за собою двері. Побула там недовго, повернулася з цигаркою в довгому мундштуку. Кошовий метушливо підніс їй запаленого сірника, вона так само мовчки кивнула на знак подяки, примостилася біля вікна. Проклала руку на ебонітову трубку телефонного апарату, ніби збиралася телефонувати комусь. Та потім, погладивши, ніби пестить домашню тваринку, забрала руку. Далі не мала наміру щось говорити, і Клим, витягнувши з внутрішньої кишені піджака сигару, поцікавився:

– Дозволите теж?

– Прошу дуже.

Тепер вони пахкотіли вдвох.

– Я погано знала Агнелю, – мовила Магда нарешті, дивлячись у темне вікно. – Звісно, якщо ви не брешете. Але не думаю.

– Дякую.

– Знаючи вас, пане Кошовий… Маєте погану вдачу – витягати на поверхню різний бруд. Він виявляється правдивим, хоч чистішою історія від того не стає. Правда не очищує. Це поширена помилка, і ви щойно довели мені це.

– Ваше ставлення до Агнешки Радомської змінилося?

– Чому? Навпаки, тепер мені ще більше шкода бідну багату дівчинку. Знаєте, – Магда повернулася до Клима, – на неї це схоже. Часом, у глибині душі, я підозрювала щось подібне. Та гнала від себе погані думки.