– А далі?

– Далі – нічого! Займається тим самим, що й раніше. Лиш тепер, уже скоро як півроку, причетний до робітничих страйків. Виступає на мітингах, таврує, закликає і, головне, організовує збір коштів до потрібних страйкарям кас взаємної допомоги. Також збирає під різними приводами інші кошти на численні потреби. І знаєте, що тепер у наших теках є на пана Даньковича?

– Та звідки мені знати…

– Отож. Скажу, бо знаю – не розляпаєте. Пане Кошовий, мета отих соціалістів – аби робітники не працювали й страйкували. Вимагають рівності в правах, висувають інші політичні вимоги. Не будемо в те заглиблюватись. Може, я не все до пуття розумію, та виглядає – їхнім лідерам вигідні страйки, бо то результат їхньої праці, своєрідний звіт. Часом хазяям, проти яких здіймається бунт, доводиться йти на поступки. Серед іншого – виплачувати якісь кошти, ніби компенсацію, прибавку, не важливо, головне – кошти. І там, де каламутить воду пан Данькович, він же й веде прямі переговори. Скільки грошей отримує готівкою і скільки потім роздає людям – невідомо. Хочете ще? Прошу дуже! Є каса страйкового комітету. Бунтарі мають отримувати якусь копійку на підтримання штанів, не ходять же вони на свої мітинги безкоштовно. Принаймні, ті, хто в авангарді, найбільші крикуни. Так ось, посередником між комітетами і страйкарями останнім часом виступає теж пан Данькович! Уже потроху снують чутки, що має цей ідейний добродій, борець за права трудящих, надміру липкі руки. І це, пане Кошовий, цілком вкладається в історію, розказану вами.

– Яку?

– Погрози. Соціалісти та інші політичні сили знають межу й не переходять її. Це не терористичні боївки, з якими ви трошки знайомі і де стріляють з будь-якого зручного приводу. Борці з багатіями цим самим багатіям розправою не погрожують. Тим більше, не обіцяють зашкодити членам їхніх родин. Данькович же, як бачимо, має кримінальні замашки. Й чим далі, тим більш наглим стає. Сказати, чому?

– Чому?

– Пече під ногами. Відчуває – дурити партійців, прикривати красивими гаслами свою дрібну шахрайську натуру не зможе довго. На що хочете закладуся, пане Кошовий: він мав намір витрусити з пана Радомського значну суму й при нагоді втекти з калиткою подалі зі Львова. Звідси – радикальні погрози.

Клим замислено потер перенісся.

– Це ваше припущення.

– Не претендую. Але погодьтеся, воно схоже на правду.

– Схоже, – визнав Кошовий. – Лишилося зрозуміти, чи включена в гру вашого шахрая дівчина, вбита в автомобілі.

Невеличка експедиція вирушила на Підзамче [39] наступного дня, щойно звечоріло.

Очолив її, звісно, Карл Лінда як офіційна особа, представник поліційної дирекції. Проте зараз він не отримав від начальства жодних наказів, діяв у свій неробочий час та на власний ризик. Хоча нічим особливо не ризикував, лише вирішив навідатися до передмістя, де, за його інформацією, сьогодні влаштовував чергове робітниче зібрання Назар Данькович.

Лінда не збирався бути простим глядачем. Він мав намір поговорити з сумнівною особою сам на сам, без викликів у відділок та протоколів. Усякий подібний випадок грав лише на руку Даньковичу: кожні свої відвідини поліції він потім подавав як зразок тиску на права особистості, репресії тих, хто має інакші погляди й критикує чинну владу, навіть як намір погрозами чи хабарами схилити його до співпраці. Тож існувало негласне розпорядження без нагальної потреби, поки нема конкретних звинувачень, Даньковича не чіпати. За ним таємно наглядала жандармерія, але й там не мали, як його притиснути й чим приборкати. Кримінальна поліція тут лишалася на других ролях.

Ось чому Лінда ні з ким не узгодив свою прогулянку за Жовківську рогатку, до заселеного робітниками передмістя. Збиралися навідатися туди вдвох із Кошовим, аж раптом де не взявся Шацький. Про свою появу не попередив ані телеграмою, ані запискою. Постукав у двері контори близько четвертої, відразу заявивши: відмовив кільком пацієнтам, аби знову чимось допомогти Климові. Його товариство не втомлювало, проте саме зараз вірний Йозеф не був аж так потрібен Кошовому. Він навіть запідозрив: удома в Шацьких щось сталося, Естер знову почала з якоїсь причини шпетити чоловіка, і той не знайшов нічого іншого, аніж утекти під слушним приводом.

Звісно, мова відразу зайшла про справи, котрі хвилювали обох, і само собою вийшло, що Клим повідав про Даньковича, нову підозру та намір навідати його. Шацький негайно загорівся, чомусь назвавши похід на Підзамче розвідкою боєм. Де почув цю фразу дантист із Кракідалів, котрий за свої сорок із гаком не був ніде далі львівських передмість, Кошовий не знав. Але вийшло навіть дуже символічно: збираючись, він прихопив із дому револьвер. Після пригоди у віллі на Зеленій вирішив брати його з собою, бо дуже виручив – аби не дуло, пані Гошовська, а тим більше – Франц не розв’язали б язиків так швидко.

Клим не збирався без потреби витягати зброю. Тим більше – в присутності Лінди. Та все ж із револьвером у кишені віднедавна почувався впевненіше. Й не вірив у прикмети про рушницю на стіні: не всяка мусить стріляти, то все придумали розумники, аби здаватися розумнішими дзеркалам. Скільки вже має в шухляді під білизною револьвер, без малого два роки? І жодного разу не стрельнув, навіть не так давно, коли все до того ніби йшло й дуло стрибало перед носом у живої людини. Проте Кошовий не відчув спокуси натиснути на гачок, а отже, вішайте ваші рушниці хоч на стіни, хоч на стелі, шановні мудрагелі, – вони вистрілять тоді, коли захоче їхній власник. І головне – якщо захоче.

Уздрівши Шацького в компанії, Лінда лише знизав плечима. Секретної поліцейської операції не планувалося, тож до гурту міг пристати хто завгодно. До Підзамчого їхали трамваєм, вийшли там, де лінія завертала, й рушили в бік ливарної фабрики. На ці терени Клима ще не заносило, хоч і знав – у передмісті багато підприємств і, відповідно, довкола густо селилися робітники, вчорашні селяни, котрі тягнулися до міста в пошуках не так кращого життя, як ліпших заробітків. Тут уже стояли робітничі бараки, що не так давно стало пристойніше іменувати гуртожитками, далі по вулицях зводилися інші забудови, так само призначені здебільшого для робочого люду. Ними поволі обростав промисловий кут, і, звичайно ж, без дешевих кнайп не обходилося.

Кошовий ще жодного разу не бував тут на селі. Але досить добре знав, зокрема – з газет, про побут та звичаї тутешньої периферії. Селяни Галичини, на його погляд, не особливо відрізнялися від бачених ним під Києвом, коли родина винаймала дачу. Сільські дядьки не мали іншої розради після тяжкої щоденної праці, аніж шинок, – й не має значення, де те село: за Києвом чи за Львовом. Проте, покинувши хати й перебравшись у заводські та фабричні бараки, вони не міняли звичок – праця не ставала легшою, а значить, інших забав, окрім піти та напитися, все одно не пропонувалося. Думаючи над цим, Клим усякий раз упирався в однаковий висновок: для чого було кидати село і їхати до міста, якщо заливати горілку з тим самим успіхом можна й на селі, а робота не менш тяжка.

Поки вкотре й без результату шукав відповідь, їхній невеличкий гурт дістався до місця, куди вів Лінда. Сутінки ще не остаточно перетекли у вечір, тож Кошовий міг розгледіти глуху вуличку, що завертала праворуч від тієї, якою вони йшли, й нікуди не вела. Вочевидь, тут зовсім недавно мали намір забудовувати, але потім відмовилися з невідомих причин, і кам’яниці з житлових споруд перетворилися на крамниці та кнайпи для бідного люду. Тут торгували одягом, реманентом, харчами і, звісно, працювали заклади, де не так годували, як поїли.

До одного з таких, розміщеного майже в самому кінці вулички, рушив Карл Лінда. Усередині було гамірно, гучні голоси чулися здалеку, а коли поліцейський потягнув двері на себе й ступив усередину, Клима й Шацького обдало густим шаром горілчано-тютюнової суміші, до якої додавався міцний запах чоловічого поту й немитих тіл.