Нинішньої осені Шацький ще не хворів, через те був менше захищений від нарікань своєї фейгале. Пані Шацька завжди знаходила, за що насварити чоловіка. Причому перетворила це на повсякденну звичку. Тож сторонній, побачивши й почувши манеру спілкування усіх Шацьких, включно з дітьми, між собою, міг подумати – тут постійні конфлікти. Хоча все було зовсім навпаки. Стосунки Шацьких являли собою красномовну ілюстрацію приказки про те, що милі лише тішаться, коли сваряться.

Кошовий не знав, куди подіти себе після розмови з Даною. Вона, як завжди, не дозволила себе проводити, тримаючи не знати, від кого перейняту марку жінки-загадки. А зерно сумніву, посіяне дівчиною, почало проростати так швидко, що Клим не міг та й не бажав лишатися з цим сам на сам. Ні з ким же, крім Шацького, поділитися сумнівами не міг.

Навідавшись без попередження, був прийнятий радо. Проте скоро зрозумів: Йозеф таки недаремно пішов тоді з дому. Підозри підтвердилися: клопіт створили нащадки, і Шацький всіляко ухилявся від участі у вирішенні проблеми.

– На нього скаржиться меламед [40]! – заявив він, тицяючи пальцем у Шмуля, найстаршого з чотирьох дітей та старшого з хлопчиків.

Другий, Даніель, народився три роки тому, і його сестри, Рива та Іда, відчайдушно змагалися між собою за право глядіти братика якомога менше часу. В жодної не виходило, бо Естер намагалася вправно та справедливо розділити обов’язки між доньками. Кожній доводилося докладати чималих зусиль та виявляти неабияку хитрість, аби за першої ж нагоди перекинути Даніеля іншій, і щоб при тому їй за це не перепало на горіхи від мами.

Переступивши поріг, Кошовий зрозумів: сьогодні старшу з сестер, Риву, переграла молодша, Іда. Дівчинка прожогом вибігла з помешкання, ледь не збивши Клима з ніг, а навздогін неслося розгніване: «Шикса!» [41] та наказ Естер, котрий не брався під сумнів:

– Риво, візьми, нарешті, Дені, щоб ти мені була здорова! Його треба перевдягнути!

Дівчинці йшов чотирнадцятий, і вона ставала дедалі більше схожою на матір, хіба не така широка в талії. Сама Естер, не стара ще жінка, яку роздали чотирикратні пологи, саме збиралася на вихід, поправляючи забране у тугий вузол волосся кольору свіжої смоли. Більшість єврейських жінок, котрих доводилося бачити Климові, рано сивіли. Пані Шацька була винятком.

– Та, мамо, він виривається! – кричала Рива. – Для чого його брати, коли Дені вже може бігати сам!

– Може! – легко погодилася Естер. – А чи він думає, куди бігти? Забіжить у таке місце, де або надибає лихо, або лихо надибає його! Такій малій дитині будь-яка дрібниця може видатися лихом! Матимеш своїх дітей, тоді побачиш.

– А я не матиму своїх дітей!

– Вей, яка ж ти шая [42]! – закричала Естер. – Тобі не соромно перед паном Кошовим? Пане Кошовий, ви колись чули таке від цієї мішигіне [43]?

Клим вирішив промовчати, бо відповіді від нього в подібних випадках ніхто й не чекав. І взагалі, його більше зацікавив випадок зі Шмулем. Адже старший син, якому недавно минуло п’ятнадцять, завжди вважався татовим улюбленцем. Моменти, в які Шацький гнівався на того, випадали вкрай рідко. Схоже, зараз був саме такий, і тягнулося все не перший день.

– Ви так відразу з порога, – промовив Клим, знімаючи капелюха. – На мене в гімназії так само скаржилися вчителі. Пам’ятаю, був у нас викладач латини на прізвисько Сметана…

– Йой, та про що ви мені говорите! – перебив Шацький, відмахуючись, мов від комара. – Хіба ви тікали з уроків?

– Тікав, – чесно признався Кошовий і тепер глянув на Естер, ніби шукаючи підтримки. – Особливо, шановне панство, я грішив тим саме у Шмулевому віці.

– Але ж ви не тікали три тижні! – заявила пані Шацька, вмить забувши, куди збиралася. – Цей шейгиць [44] каже меламедові, що в нього хворіє хтось із родини і без його допомоги не обійтися! Вдома ніхто не підозрює, що Шмуль раз по раз робить всіх хворими, що є поганою прикметою саме по собі. Добре, що ти нікого з нас не поховав!

– Син Лапідуса так зробив, – вставив Шацький. – Не пішов до хедеру, бо придумав померлу бабцю по лінії самого Лапідуса. Тобто бабцю він не придумав. Вигадав похорон. Але на те його батько й Лапідус, аби нащадок був таким самим поцом.

– Тобто? – Клим лиш підтримував розмову, відчуваючи – поступово перестає розуміти суть.

– Похорон легко перевірити. Бо коли когось ховають, про це знає хоча б рабин, – пояснив Йозеф. – Коли я потому зустрів на вулиці Лапідуса, порадив йому навчити синочка краще брехати.

– Та свого, бачу, ти добре навчив! – відрізала Естер. – Йому вдалося морочити меламеда ого скільки часу!

Даніель знову чимось голосно обурився, явно прагнучи відповідати загальним настроям.

– Риво, забери дитину! – гримнула пані Шацька, і дівчинка, помітно втішена тим, що братові перепадає на горіхи, підхопила найменшого під пахву й потягнула до іншої кімнати.

– То я теж піду? – цвірінькнув Шмуль.

– Ти підеш до іншої кімнати й будеш учити все прогуляне! – звеліла Естер.

Можливо, вони б ще гарикалися. Проте присутність Кошового, схоже, трошки знизила градус напруги. Кивнувши, Шмуль теж пішов геть, і Клим не помітив на його обличчі ані покори, ані каяття. Й нарешті остаточно зрозумів настрій Шацького.

Він образився на поведінку власного сина й був заскочений власною безпорадністю.

Трапляється.

Шацьким самим не хотілося далі обговорювати дітей, тож Йозеф відразу запропонував гостеві чарку наливки. Знаючи про наслідки такого прохання, Кошовий зиркнув на Естер. Але господиня цієї неділі чомусь виявила лояльність: поставила на стіл не дві, а три чарки, винесла з якогось, відомого лише їй сховку почату карафку з вишняком і присіла з чоловіками, остаточно передумавши виходити з дому. Чи вирішивши трохи затриматися з гостем.

Усе стало ясно, щойно почалася розмова. Шацького, а особливо – Естер цікавили подробиці прикрої історії з фальшивим зізнанням Даньковича. Коли Клим почав переповідати, що і як знав, виявилося: на Краківському базарі все одно чули більше, і тепер Кошовому довелося вислухати різні версії того скандалу. Основних виявилося дві. Частина євреїв взяла сторону поліції, бажаючи, аби Даньковича кинули за ґрати як порушника спокою, бо він же може з’явитися й тут. Але інша частина вважала Даньковича мало не героєм, котрий втер носи шлимазлам із криміналу.

Привід поділитися тим, що муляло, виник досить скоро. Не кажучи, хто підкинув подібну думку, Клим почав про можливу причетність Леона Радомського до вбивства доньки. Насправді це таки засіло в мізках, і кортіло або підтримки, або – спростування. Бо ще сам не знав, як поставитися до такого. Адже Йозеф Шацький був чи не єдиним із непричетних прямо до справи осіб, хто знав: Кошовому слід знайти відповідь кров з носу. Якщо все вказує на батька, котрий дізнався про доньчині брудні таємниці й вирішив сам покарати її, справи зовсім кепські.

Нікуди з подібними висновками не підеш.

Найперше – нема ходу в поліцію. Комісар Віхура скоріш арештує Клима, ніж запідозрить нафтового магната, мільйонера, мецената, поважну й шановану персону.

– То є дуже добре, – діловито кивнув Шацький, вислухавши приятеля до кінця. – Ви принесли це до нас, і то мудро, пане Кошовий.

– Я шукав тут підтримку й знайшов. Щиро вдячний.

– У родині Шацьких вас підтримають завжди, пане Кошовий, – сказала Естер. – Більше нікому не кажіть про Радомського.

– Чому?

– Забудьте. Вас візьмуть на кпини.

– Хіба батько не може вбити власну дитину? Світ жорстокий, пані Естер.

– Ви то кажете мені, пане Кошовий? Повірте, вей, повірте, пане Кошовий, з якими знаннями про людську ницість я живу на світі! Так, батько ладен убити дитину, я припускаю. Матері так само не всі святі.