Щойно все завершив, повернувся назад, бо тепер не хотілося йти додому. Давненько не було такого, аби затримався на праці допізна, аж до самої темноти. Вперто примушував себе працювати, виконував роботу механічно, й нема добра без лиха: чекаючи потрібних звісток, розібрав чималий паперовий стос, який накопичився від початку місяця.

Глянувши на зроблене, полегшено зітхнув: хоч десь здобуток, гарний результат.

А тут і в двері обережно постукали.

Дочекався.

Отримавши коротке повідомлення, спалив записку. Розкурив сигару, витягнув ноги під столом, посунувся спинкою стільця вниз. Застиг у блаженній позі на якийсь час, дивлячись у стелю, куди пускав кільця запашного диму.

Ніколи не зловживав алкоголем. Та в ці хвилини закортіло дозволити собі напитися до непристойного стану.

Не міг придумати, чим відсвяткувати вирішення справи.

Бо тепер знав напевне – помилки нема, припущення вірні. І, щиро кажучи, нічого аж такого неймовірного у відкритій істині нема. Трошки уваги, пильності, відкинути зайве, зосередитись лише на очевидному – давно б тішився перемогою. Хтозна, може, й Басю вдалося б утримати.

Докуривши до половини, Кошовий загасив сигару, загорнув недопалок у серветку, акуратно поклав у жилетну кишеню.

Треба пережити ще одну ніч. Розв’язка завтра, тягнути далі вже нема куди.

Вдома не витримав, приклався до наливки – задля кращого сну. Справді, спав, наче сите немовля.

А ранком у двері контори так само обережно постукав учорашній вечірній відвідувач. Приніс усе що треба.

Можна давати телеграму Шацькому – з Магдою поки не вирішив, далі вагався.

Вони приїхали сюди ближче до вечора.

Візник доставив їх на південну околицю міста, за Стрийський цвинтар, і Кошовий за звичкою попросив висадити їх із товаришем не біля потрібного будинку, а раніше. Пройшовши далі й оминувши кладовище, Клим та Йозеф опинися за міськими межами, на східному передмісті – Бондарівці. Кам’яні забудови тут лиш починалися, й то де-не-де.

Кошовий зробив відкриття: виявляється, Шацький теж не всюди бував у Львові. Принаймні, у цьому передмісті він орієнтувався погано, але й блукати особливо не було де. Потрібну вуличку відшукали досить швидко. І тут Клим відкрив для себе інше – жіночу пунктуальність. У ній сумнівався вже відтоді, як гімназистом призначав побачення дівчатам із Фундуклеївської гімназії у Миколаївському парку.

Магда Богданович уже чекала поруч із потрібним будинком.

Вдяглася, як попросив Кошовий, по можливості просто. На сільську тітку, звісно, не перетворилася. Але за скромну вчительку, котра підробляла репетиторством й заощаджувала на вечерях, аби мати хоч трохи пристойні пальто й сукню, цілком могла зійти. Побачивши її одиноку постать біля дерева при дорозі, Клим згадав, як учора перевершив себе у риториці, вмовляючи її погодитись на невеличкий маскарад. І так краще, аніж на бідній околиці побачили шляхетну пані.

– Ви затримуєтесь, пане Кошовий, – кинула Магда замість привітання. – Навіть не знаю, для чого погодилася на вашу авантюру.

– За це вам окрема подяка, пані Магдо.

– Не треба лестощів, вони вам не личать.

Вона машинально простягнула руку для ритуального цілунку, і Клим, приймаючи гру, ледь торкнувся її губами. Шацький на знак привітання мовчки підніс свого незмінного старого крислатого капелюха.

– Зверніть увагу, я виконала вашу настанову й відпустила візника.

– Взяли першого-ліпшого? – уточнив Клим. – Сподіваюсь, не той екіпаж, котрий з вами постійно?

– З нетерпінням чекаю пояснень, – Магда пропустила питання повз вуха.

– І все одно дещо ви забули, – дорікнув Кошовий. – Бачу, вас підвезли просто сюди, до місця. Я ж просив вас вийти раніше й перейтися пішки.

– Знаєте, я не звикла бити ноги там, де нема доріг, лише багнюка.

– Тут нема багнюки. Припускаю, вона є, коли дощ.

– Битого шляху так само нема, – відрізала Магда. – І досить, пане Кошовий. Я сама тут можу привернути зайву увагу. А коли нас троє й починається гармидер, уся ваша так звана конспірація піде котові під хвіст. Для чого ви мене сюди покликали?

– Хочу дещо показати. Ви маєте побачити все на власні очі. Й почути, бо за даних обставин мій переказ вас навряд чи задовольнить.

– Що я повинна побачити й почути?

Магді вже уривався терпець. Для неї це вже переставало виглядати грою.

Замість відповіді Кошовий із загадковим виглядом пхнув руку до кишені штанів.

Шацький завмер, немов збирався побачити, як Клим витягне звідти живого кролика.

Рука виринула.

Два пальці, великий та вказівний, стискали новенький блискучий ключ.

Магда розчаровано гмикнула – теж, мабуть, чекала ефектнішого фокусу.

– У цій історії забагато ключів, котрі відчиняють чужі двері, – відповів Клим на мовчазне питання обох. – Але так уже сталося, що всякий раз відчиняються правильно. Всі ведуть туди, куди треба. Їх просто багато, аж надто багато.

– Досить натяків, пане Кошовий. Що це за ключ, де ви його взяли?

– Від цього будинку, – Клим кивнув на непоказну маленьку хатинку, навпроти якої вони стояли. – Є майстри-золоті руки, котрі зроблять не злодійську відмичку, а справжній ключ, дайте їм лише час оглянути замок та відповідне обладнання. Тим більше, як мені пояснили, замок тут не складний. Зламується за кілька хвилин. Та я просив цього не робити, ключ важливіший. Він може замкнути двері зсередини, як було. Відмичкою – зась. Ходімо.

Кинувши погляд на всі боки, він штовхнув хвіртку й зайшов у двір першим. Перетнути його забрало лише кілька кроків. Ступивши на ґанок, Кошовий впевнено, ніби власне помешкання, відчинив двері, пропустив уперед Магду й Шацького. А зайшовши останнім, зачинив двері.

Невеличка компанія опинилася в хаті, мешканець якої старанно приховував злидні. Передусім – сам від себе, бо не схоже, аби тут жила родина чи завжди були готові приймати гостей. Дві кімнати, маленька зала й ще менша спальня. З меблів – старий стіл, котрий хитався, тому під ніжку підклали додаткову опору, два обдертих стільці. Вікна щільно запнуті фіранками, й Клим запідозрив: навіть удень вікна убогої оселі захищалися від сонячного світла.

Шацький пошукав вимикач. Тут не було електрики, лише гасова лампа. Кошовий, підготувавшись і до цього, витяг із кишені пальта ліхтарик.

Промінь пробіг по стінах та убранству.

Тут не жили.

Лише спали.

На фоні загальної бідноти величезна, як для такої маленької хатки, шафа для одягу відразу привертала всю увагу. Крім неї тут більше нічого не впадало в очі. І все ж перш ніж відчинити її, Кошовий ступив до спальні, куди не вміщалося нічого, крім ліжка й туалетного столика. Око відразу зачепило невеличку річ на ньому, яку Клим узяв, роздивився, повернувся до супутників і промовив, показуючи знахідку:

– Здається, все. Мені цього не вистачало.

– Сподіваюсь, ви маєте пояснення, зокрема – для поліції, для чого без дозволу вломилися в чужий дім, – мовила Магда.

Поклавши річ на місце, Кошовий, не відповідаючи, нарешті наблизився до шафи.

Передав ліхтарика Шацькому.

Двома руками розчахнув обидві стулки дверцят.

Йозеф крекнув, зацмокав губами.

Клим ступив крок убік, даючи змогу променю вихопити вміст шафи.

– Неймовірно! – не стрималася Магда. – Хіба… Такого не може бути… Цього не мало бути тут…

– Ви можете впізнати щось із цих речей, пані Магдо? – спитав Клим, ніби починав допит свідка в суді.

– Не все… Треба роздивитися, освітлення погане… Але ось… Це найперше кидається в очі… – Магда показала перед собою. – Звідки це тут?

– Не знаю.

– Ви не знаєте?

– Не знаю, скільки часу треба чекати особу, яка все пояснить краще за мене, пані Магдо. Бо якщо зараз почну я, то будуть лише здогади.

Поруч зовсім недоречно бамкнуло.

Усі троє в унісон глянули на старий годинник в кутку – він саме відбив восьму вечора.

О цій порі наприкінці вересня вже майже темно.