— Тоді б ти сам побачив усі наслідки.

— Круто, круто, — Малахов посміхнувся.

Офіс Малахова займав два поверхи старого будинку неподалік Контрактової площі. Антон знав, що увесь будинок викупив і відремонтував той-таки Малахов через підставних осіб. Вважалося, що його фірма просто орендує приміщення, насправді структури з різноманітними назвами, котрі розташувалися по сусідству, по суті були частинами маленької малахівської імперії, оплотом, неприступною цитаделлю. Перший поверх займало агентство «Моноліт». Воно надавало послуги по охороні офісів і приватних осіб, охороняючи заодно розташовані в будинку фірми. Під цією назвою Малахов замаскував штаб своїх бойовиків. Двоє запакованих у камуфляж здоровил байдуже провели Антона поглядом.

У передпокої перед кабінетом Малахова секретарка теревенила по телефону, манірно посмоктуючи дорогу дамську сигарету «Море». Шеф навіть не глянув у її бік, відімкнув ключем двері кабінету і жестом запросив гостя. Антон присів на стілець з боку столу.

— Вип’єш?—

— На роботі не п’ю. Спекота.

— То ти на роботі?

— Можна сказати й так. Мені подзвонити треба.

— Ти ще довго телефон ґвалтувати будеш?

— Поки розмову не закінчимо і ти мене назад не відвезеш.

Малахов кивнув на трубку радіотелефону. Коли Антон дав відбій, господар кабінету гмикнув.

— Ну, то про справи?

Малахов легенько пустив «Мальборо» по гладенькій поверхні столу гостеві, за нею — запальничку із золотою монограмою.

— Судячи із замашок, мужик ти крутий. Для мене головне — зроблена робота, решта мене не хвилює. Отже — клієнта звати Олександр Селіді, з одеських греків. Живе в Штатах уже років із десять, отримав громадянство. Там у нього своя фірма, операції з нерухомістю. Він мені заважає.

— Чим? — Антон струсив попіл у попільницю.

— Це — тебе не стосується, — брови Малахова незадоволено смикнулися. — Я плачу тобі за роботу. І яка тобі печаль, кого і за що хоче прибрати з дороги замовник?

— Гаразд. Давай далі.

— Усі витрати — візи, паспорти, квитки, проживання там — я беру на себе. Платня — двісті штук баксів. Термін три тижні, відлік іде з першого дня у Штатах, треба впоратися швидше. Як це ти зробиш — мені до задниці. Нещасний випадок — нормально, але хай усі знають, що це організовано. Іншим буде наука. У Штатах вас зустріне моя людина...

— Ні. Чим менше людей...

— Послухай. Ти розумний мужик. Як ви освоїтеся? Нова країна, мовний бар’єр, свої правила й порядки. Вам потрібен ґід. Окрім того, він буде виконувати ваші накази.

Логіка в його словах була. Антон кивнув і вже без дозволу взявся за телефон. Йому муляло те, що їх змушують грати за чужими правилами, причому справді використовують вбивчі за своєю логікою докази. І це іще квіточки.

— Чому б тобі не знайти людей на місці? Не думаю, що обійшлося б дешевше. Простіше — так.

— Я знав, що ти про це запитаєш, — Малахов затовк недопалок у попільниці. — Якось уже намагалися. Спрацювали хлопці на совість, все прорахували, тільки грека, мабуть, його олімпійські боги бережуть. Йому просто пощастило, так лише раз у житті пре. Само собою, він тепер обережний. Якщо виконавці будуть зальотні, це зіб’є зі сліду, нишпорити почнуть по всьому Нью-Йорку, не додумаються, що такий фінт можливий. Коли дійде — слідів не буде. Та й узагалі — я вас наймаю, і квит.

Антон мовчав, переварюючи інформацію.

— Треба обмізкувати.

— Довго?

— До кінця тижня. Я сам тебе знайду.

— А чого мене шукати? — Малахов розкинув руки, немов демонструючи власну відкритість. — Тільки затям, хлопче, — його голос забринів металом, — що я тебе теж у разі чого знайду.

— В разі чого? Якщо відмовлюся?

— Це півбіди. Якщо робота тобі не сподобається аж так, що ти вирішиш на цьому заробити. Все зрозуміло?

Віта натиснула потрібну кнопку на клавіатурі, і принтер загув, за кілька секунд із щілини поповз аркуш паперу із видрукованим текстом.

— Усе, що вдалося. На, поглянь — вона простягла Антонові аркуш.

— Зроби мені копію.

Отже, Селіді. Олександр Костянтинович. П’ятдесят п’ять років. Батьки — прямі нащадки греків, котрі свого часу пустили коріння в багатонаціональній Одесі. За освітою — економіст, починав навіть писати кандидатську, але вилетів з аспірантури за банальну торгівлю джинсами. Таким чином, економіст-теоретик із Олександра не вийшов. Зате практик виявився чудовий. Вони з приятелем постійно намагалися вести, наскільки можливо, чесну торгівлю, і товари, вироблені легендарними колись цеховиками, не поступалися якістю імпортним. А підроблені лейбли — так усі цим займаються, не на крадений же товар нашивали, ніхто не винен, що в СРСР не заохочується приватне підприємництво і що виробник клює на яскраві ярлички з обов’язковим «made in...». Цеховиків саджали, Олександр кілька разів викручувався, в основному завдяки зв’язкам родичів, і нарешті йому набридло. Невдячний бізнес він поміняв на одноманітну, але спокійну роботу підсобника на будівництві. З такою кількістю приводів кращої роботи, чесно кажучи, він знайти не міг. Але й тут якась вроджена жилка взяла своє: скоро Селіді потрапив до бригади шабашників, працелюбний хлопець припав до душі роботягам. Потім Селіді сам почав знаходиш для бригади шабашки, вигідну роботу він чув, як досвідчений мисливський собака відчуває здобич. Практика, як завжди, давала фору будь-якій теорії. Звичайно, неприємності з радянським законодавством виникали й тут, але їхня бригада зводила особняки багатьом впливовим особам. Полковники й генерали армії, шишки з міліції та прокуратури, обкомівські бонзи, підпільні мільйонери, коротше, заступників вистачало. До перебудови Олександр уже був людиною, котра піднялася з підсобників до директора солідної будівельної організації. Відчувши подих нових вітрів, він відкрив одну з перших у місті маклерських контор, торгівля нерухомістю набувала дедалі більшого розмаху. А потім була гучна справа — Селіді особисто потяг до суду такого собі Мазера, фірма якого займалася квартирними аферами. Там виявився весь букет — від багаторазового продажу однієї житлоплощі до примусового виселення небажаних мешканців. За Мазером, як з’ясувалося, стояли певні кримінальні структури, з якими тісно співпрацювали високі посадові особи, державні мужі. І це, і проблеми з горбачовськими порядками змусили Олександра Селіді виїхати спочатку до Західної Німеччини, потім — до Америки. Їхав він не на порожнє місце, одесит ніколи не опиниться самотнім за кордоном. На даний момент Олександр Селіді був помітним підприємцем, президентом фірми «Хронос Лімітед», із офісом на Манхеттені, із солідною репутацією не лише серед колишніх радянських чи есендівських громадян, котрі віддають перевагу його банкові, якщо хочуть десь зберігати гроші, а й серед американських колеґ. Збирався поступово поширювати сферу діяльності на Одесу й Київ, адже ґрунт благодатний.

— І чим він заважає Малахову? — Віта запитувала швидше для того, аби отримати підтвердження уже зробленим висновкам.

Про Малахова Антон міг розповісти багато. За свої тридцять сім той устиг зробити блискавичну кар’єру сучасного злочинця, яка не вирізнялася ориґінальністю і була точною копією із повчальних ґанґстерських романів. Вулична шпана, підручний районного авторитета, кур’єр, співробітник однієї із приватних фірм, котрі плодючістю нагадували гриби після дощу і лопалися, як мильні бульбашки, їхні власники одразу створювали нові, бо гроші треба було відмивати і леґалізовувати. Потім у Малахова з’явилася власна фірма-ширма, потім — гризня за право називатися авторитетом і боротьба за територію. Малахов, розуміючи, що відверта жорстокість не заохочується у солідному колі авторитетів, все ж таки вирішив змити супротивників потоком крові. Підручного основного суперника закопали в землю живцем, процедуру записали на відео, касету послали спільникам конкурента, йому самому — голову його коханки, облиту кислотою, а коли він, не склавши зброю, приїхав на переговори, бойовики Малахова розстріляли його охорону майже впритул, а самого відпустили неушкодженим. Цю боротьбу Круглий виграв, та розумів — не надовго, тож почав здобувати повагу серйозних людей і закріплювати позиції більш реальними справами. Він точно розрахував момент, час такий — гроші можна робити мало не з повітря. Він використовував для цього будь-яку можливість, у ньому перестали бачити босяка, і серйозні авторитети визнали його за свого. Так він став одним із шанованих керівників братви. Антон мав точні відомості, що через підставних осіб Малахов володіє одним із столичних казино, є співвласником кількох нічних клубів. Він уже легалізувався в Німеччині, торгівля європейським продуктом — чудовий дах. Тепер апетити зросли — йому потрібна Америка.