— Не може бути, — вперто стояла на своєму Клава.

— Додайте сюди слуг, — вставив Денис. — У багатих людей, банкірів, точно є слуги. Хіба не так?

— Помічники і працівники, — Клаву помітно дратувала ця тема. — Водій, секретарка, хатня робітниця, ще мамин водій — вітчим виділив їй персонального, вона ж у нього в центральному офісі працює. Теж начальство, причому — серйозне.

— Та ви всі серйозні люди! — відмахнувся Черненко.

Клава несподівано ляснула в долоні.

— Так, хлопці, з мене досить!

— Чого досить? — не зрозумів Білан.

— Усього! Ви пхаєте носи в наші родинні справи, лізете не в своє діло, починаєте тут моїх родичів обсмоктувати... А ми лише кілька годин знайомі.

— Е, хвилинку! — перебив її Денис. — Не забувай, нова знайома, що це ми тобі допомагаємо. А півгодини тому взагалі врятували. Тож я вважаю нормальним, коли в такій ситуації рятівники цікавляться проблемами порятованого.

— Аби докопатися до суті й зрозуміти... — підхопив Білан, та Клава знову ляснула в долоні.

— Ось чого не треба тут, так це вашого бажання докопатися до суті! Ми самі розберемося. Дякую за допомогу, звичайно, пан Коцюба вас не забуде...

— Ну да, мільйон грошей подарує, — реготнув Черненко.

— Не перебивай, кажу! Все, я знаю, як нам усім бути, щоби все розв'язати. Увесь цей заплутаний вузол. Не так важливо, як цьому Феді-Васі, чи хто він там справді, вдалося вистежити вас і вирахувати мене. Важливіше інше: тепер ви двоє бачили викрадача. Ви розкажете моєму вітчиму все самі. Особливо — про напад, тільки-но відбитий. Дивіться: цей гад дзвонив від імені мого тата. Але мій тато не знав, що я саме вчора саме в такий-то час погавкаюся з вітчимом. Хто нацькував на мене викрадача, нехай уже на місці розбирається пан Коцюба. Якщо, звичайно, захоче шукати зрадника серед своїх. Ви просто підтвердите мої слова.

— Тобто? — не зрозумів Денис.

— Мене викрали. Викрав невідомий мені тип. Ви дасте його прикмети, я теж його опишу. Ви скажете про напад, я підтверджу — було. Таким чином, Коцюба навіть думати про Короля забуде. І я додому повернуся, і на нього ніхто бочку не котитиме. Нормально?

Білан почухав потилицю, глянув на Черненка. Той знизав плечима.

— Заплутано воно в тебе все... — протягнув Максим.

— Коли вже порівнювати з шахами, то тут вийде нічия, — зауважила Клава.

— У шахах нічиєї як такої не буває. Трапляється патова ситуація, коли супернику неможливо оголосити шах і мат. Можна лише шахувати до безкінечності, а він ходитиме туди-сюди з клітинки на клітинку. Боюся, тут виникає подібна історія. Або, ще краще, партія відкладається. Отже, якщо твій вітчим там у себе не вирахує противника, тебе можуть викрасти ще раз.

— Дзуськи! — впевнено заявила Клава, навіть переможно посміхнулася: — Якщо зараз вдасться вивести з-під підозри мого батька, вітчим зробить наступний хід — і мене вже точно ніхто не дістане! Згодні?

Трошки подумавши і не знайшовши поки що суперечливостей та невизначених моментів, Максим кивнув.

— У мене є мобільник. Тато залишив для зв'язку. Зараз принесу, ти набереш.

— Краще навіть не так, — гойднула головою Клава. — Хто знає, вернеться пощипаний викрадач із підмогою чи ні. Місцевий тут, як я розумію, Денис?

— Можна сказати й так, — погодився Черненко.

— Тому заховайте мене десь в іншому місці. А потім самі дзвоніть панові Коцюбі, все розкажіть, хай мене забирає. Раз погодилися бути свідками, то давайте вже доведемо все до кінця. Чесне слово, — заторохтіла вона, вловивши вагання в очах Білана, — подзвоніть банкірові, і за дві, максимум три, години мене тут вже не буде.

Максим глянув на приятеля.

— Де ми і правда можемо її переховати на трошки часу?

— За селом, нижче по течії річки, старий сарайчик є. Колись там пристань була, — згадав Денис. — У сарайчику ніхто особливо не товчеться. Там нема нічого, дах і стіни. Годиться?

— Мабуть, — промовила Клава. — Все одно вибирати нема з чого. І думаю, ви самі розумієте: до вашого знаменитого сарайчика треба пробиратися городами.

Так і зробили.

Обережно, наче контрабандисти, пробралися вони городами на край села. Добре хоч, не довелося далеко пхатися: баба Галя жила ближче до околиці. Вийшли просто до піщаного берега річки. Там ще гралася дітвора, а далі, в холодку, засідали тітоньки й бабусі. Прийшлося оминати ще і їх, скрадаючись прибережними кущами. Один раз налетіли на козу, вона мекнула, і всі троє принишкли: все, зараз рогата худобина їх викаже. Нічого, обійшлося. На козяче мекання довкола ніхто уваги не звертав.

Нарешті попереду замаячив омріяний сарайчик. Справді, переконався Максим, розвалюха: старі дошки стін на чесному слові тримаюся на стовпах, дах — взагалі умовний, там навіть толком від дощу не сховаєшся. Правда, дощу не було і не передбачалося. Спека лише трошки спадала ближче до води. Словом, затишку ніякого, зате ніхто вже точно не зміг простежити маршрут трійці змовників.

Від кущів до сарайчика — відкритий берег. Денис рвонув по незахищеній місцевості, пробіг половину дороги, кинувся на траву животом, принишк. За мить зробив другий, фінальний ривок, і вже махав їм з укриття.

— Так всім обов'язково робити? — поцікавилася Клава.

— Давай, дій, як чемпіон, — Максим легенько ляснув її по спині.

Клава вирішила не падати, а просто перебігти по берегу. Білан теж вирішив не викаблучуватися, не бачив у цьому особливого смислу. Це Черненка захопила гра в рейнджерів. Його самого поки що цікавила інша гра. Вірніше, йому дуже хотілося дізнатися, чому довкола спроби викрадення нерідної доньки київського мільйонера все так складно закрутилося.

Мабуть, таки треба поставити цьому панові Коцюбі при зустрічі пару запитань.

— Все в порядку, можете мене тут залишати, — сказала Клава, прилаштувавшись у кутку на уламку фанери, знайденому на втоптаній земляній підлозі.— Ага, ще одне: взагалі нічого не кажіть вітчиму про мого батька. Ви не знаєте наших сімейних розкладів, так буде краще. Мене викрали, я втекла, ви допомогли, мене переслідували, ви надали притулок, на нас напали, ви відбилися і подзвонили. Більше нічого, добре? Решту питань я сама вже якось залагоджу.

— Нехай, — втомлено знизав плечима Білан. — Ці всі сімейні таємниці і причуди багатих мені під кінець дня ось де вже сидять, — він чиркнув себе ребром долоні по горлу.

— А мені отут, — Черненко поплескав себе по потилиці. — Тільки знаєш, чувак, давай все одно з нього якусь копійку преміальну скачаємо. Самі просити не будемо, — поспішив він запевнити приятеля, — та якщо даватиме — чого не брати?

— Побачимо, — зітхнув Максим. — Гаразд, Клавко, диктуй номер.

Дівчина назвала потрібний порядок цифр. Максим приставив трубку до вуха. На тому боці відгукнулися вже після другого сигналу.

— Слухаю! Хто це? — вигукнув різкий чоловічий голос.

Максим мало не впустив трубку — так голосно говорив його співрозмовник. Здавалося, він своїм голосом штовхає слухавку зсередини, і Білан готовий був повірити — таке можливо.

— Ну? Знову мовчимо? — квапив голос.

— Я... гм... Мені потрібен пан Коцюба. Роман, — чомусь додав Максим. — Вибачте, по-батькові не знаю.

— Васильович, — почулося у відповідь. — То хто це?

— Мене звуть Максим Білан. А зі мною ще Денис Черненко, — для чогось додав він, а потім не втримався від ще більшої дурниці: — Ми тут в одному селі. Воно Зозулясте... Називається так.

Нічого дивного в тому, що він розгубився. За своїх тринадцять з половиною років Максим Білан ще жодного разу не розмовляв зі справжнім мільйонером.

— Слухай, що там відбувається? Це такі жарти у вас? Яке зозулясте село?

— Я дзвоню на прохання Клави Король, — чомусь у хлопця не повернувся язик назвати її ні пасербицею, ні дочкою.

— Де вона? — від крику праве Максимове праве вухо, до якого він притиснув трубку, на мить заглухло: — Що з нею? Жива?