— Це вона так вважає. Причому давно, — спокійно відповів мільйонер, не збавляючи темпу ходи. — Я не люблю говорити на подібні теми, коли чесно, — Максим з докором глипнув на Дениса. — А вона чомусь постійно на цьому факті наголошує. Хоча я ставлюся до Клави як до рідної і дуже люблю її. У вашому віці, — Коцюба глянув на хлопців, — ви всі такі... прикрі та категоричні.

— Вона ще казала, ніби її, — Денис усе ж таки вчасно проковтнув слово «справжній», — ну, її тато — художник.

— Художник, — погодився Коцюба. — Досить непоганий. Я ніколи не забороняв їм бачитись, до речі. Тут Клава мені дорікнути не може нічим. Тепер цей художник у Америці, десь роки півтора як переїхав. У мене в офісі, між іншим, його роботи є, ми підтримуємо мистецтво...

— В Америці? — перепитав Максим. — Півтора роки, кажете? А...

Думки стрімко мішалися в голові. Він сам точно не знав, яку з них хоче зловити, втримати і які з них потім збирати до купи. Тому промовчав, збираючись із думками.

Тим часом вони вийшли до річки. Пройти через кущі — і Коцюба зустрінеться з Клавою. Саме в цю мить Максим Білан нарешті зрозумів, що хоче запитати в банкіра.

Та раптом всі троє почули розпачливий дівочий крик. Банкір рвонувся на крик, не розбираючи дороги. Хлопці кинулися за ним, і від побаченого всі потрібні думки повилітали з Максимової голови остаточно.

Просто в них на очах знайомий уже молодик волочив від сараю до синьої шкоди Клаву. Дівчина відбивалася, пручалася і кричала. Та викрадач був сильнішим і тримав міцно.

— Назад! Стояти! — закричав мільйонер, чимдуж рвонувши навперейми до машини.

Викрадач, уздрівши розгніваного дорослого чоловіка, сильніше притиснув полонянку. Мабуть, він застосував якийсь спеціальний прийомчик: дівчина раптово обм'якла, перестала борсатися, повисла в нього на руках. Молодик спритно заштовхав дівчину за заднє сидіння, так само спритно скочив за кермо. Коцюба навіть не біг — летів, і ось-ось мусив наблизитися до викрадача. Хлопці не встигали за ним, безнадійно відстали. Їх уже перегнав банкірів охоронець, який на ходу виймав пістолет з-під піджака. І все ж таки викрадач мав невеличку перевагу в часі. Нею він скористався повною мірою.

Роман Коцюба не добіг до синьої шкоди лише якихось десяти метрів, коли машина рвонула з місця, здійнявши куряву з прибережного піску, і, не розбираючи дороги, помчала геть. Мільйонер на швидкості втратив рівновагу, впав на коліна, навіть проїхався ними по піску. Охоронець підняв руку з пістолетом догори, пальнув у повітря — бабах! На втікача це не подіяло.

— Назад! Махом! — закричав Коцюба тепер уже охоронцеві, скочив на рівні ноги і помчав назад, туди, де на нього чекав вертоліт. Витягши вільною рукою з кишені піджака маленький передавач, охоронець на бігу заговорив у нього, уривчасто даючи вказівки.

Денис і Максим, не змовляючись, побігли за ним і цього разу старалися не відставати. В Черненка це виходило — спортсмен прекрасно бігав стометрівки та кроси. Білану довелося тяжче: взявши надто різкий для себе старт, він почав задихатися. Липкий піт тік по всьому тілу, в очах темніло. Та він мужньо тримав темп і здивувався з себе, коли зрозумів, що йому разом з усіма вдалося добігти до залізної бабки.

Лопаті вже крутилися. Охоронці скочили на борт, за ними заплигнув Коцюба, а за банкіром — Черненко. Пілот крикнув: «Куди!», та бос жестом дав зрозуміти — все в порядку. Навіть простягнув руку захеканому Максимові, допомагаючи залізти. Лопаті закрутилися сильніше. Вертоліт відірвався від землі, трошки завалився на бік, розвертаючись, і полетів у тому ж напрямку, куди тікала синя шкода.

Переслідувачі дуже швидко помітили втікача. Його машина виїхала на головну сільську вулицю і тепер мчала, гудком розлякуючи курей та людей з дороги, у напрямок траси. Коцюба щось прокричав пілоту, той кивнув і почав потроху знижуватися. Нарешті він вирівняв залізну бабку так, аби вона нависла просто над машиною. Дуже низько опускатися було не можна — легко зачепити стовпи, не кажучи вже про дахи будинків. І все ж таки вертоліт тримався достатньо низько, аби втікач зрозумів, що його спроби відірватися — марні.

Не зрозумів. Промчавши до протилежної околиці села, викрадач скерував шкоду на ґрунтову дорогу і спробував прорватися до лісосмуги, що маячила попереду. Зрозумівши його маневр, пілот пролетів трошки вперед, тоді розвернувся, дав над машиною величеньке коло, а тоді почав поволі спускатися ще нижче. Тепер уже — перед машиною, метрах в ста. Цим самим він давав зрозуміти: шлях відрізано, не втечеш.

І викрадач зрозумів це — знову вирулив на ґрунтову дорогу, повів машину просто до шосе. Та раптом, коли вертоліт знову зависнув над ним, зробив ще один хитрий маневр — вивернувши авто вправо, помчав до лісосмуги по найкоротшій відстані. Поки вертоліт розвертався, втікач виграв кілька секунд, якими скористався несподіваним чином: різко загальмував. Максим і Денис навіть не встигли подумати про те, що зараз молодик вийде з піднятими догори руками, як задні дверцята відчинилися. Із салону викотилася Клава. Не встигла вона звестися на ноги, як викрадач знову рвонув з місця.

— Сідай! Сідай! — закричав Коцюба.

— Втече ж, гадюка! — крикнув у відповідь пілот.

— Хай тікає! Сідай!

Хлопці зрозуміли: він відмовився від переслідування. Чого, власне, і домагався викрадач. Збагнувши свій програш, він вирішив позбутися полонянки. І все точно прорахував: гнатися за ним вертоліт припинив.

Пілот ще трошки покружляв над Клавою, шукаючи поруч більш-менш зручну для приземлення місцину. Охоронці з очевидним жалем дивилися, як усе далі тікає викрадач. А Коцюба несподівано скуйовдив волосся спочатку на Максимовій, потім — на Денисовій голові.

Вже за кілька хвилин мільйонер притискав до грудей свою врятовану прийомну доньку.

Нормальним дядьком виявився Роман Васильович Коцюба. Дарма, що банкір та мільйонер.

Така подія, як вертольотна погоня над селом і в його околицях, непоміченою лишитися просто не могла. Дільничний інспектор міліції на велосипеді, а з ним — мало не половина Зозулястого нагодилися дуже швидко. Коцюба назвався. Дільничний, вусатий пузань у форменій сорочці з погонами старшого лейтенанта, взяв під козирок. Дітвора обступила залізну бабку. Дорослі, переважно бабці та місцеві кумасі, обступили банкіра та його команду. Денисові тутешні приятелі термосили його: нічого собі — не встиг приїхати, не встиг навіть друзям показатися, як відразу злочинців на вертольоті ганяє. Баба Галя взагалі заявила вголос, що її онук — герой, його київський товариш — теж герой, і вона не відпустить врятовану дівчину та її тата без своїх вареників.

Охоронці відмовилися, лишилися разом із пілотом біля вертольота. Решту цікавих від хати баби Галі насилу порозганяв дільничний. Досить того, що всю компанію і так вели через село, наче кінозірок. Сам страж порядку не відмовився від вареників, і баба Галя посадила його за стіл, який він власноруч виніс з хати надвір.

Клава сказала, що втомилася за ці два дні. Коцюба з розумінням поставився до її стану і попросив поки влаштувати дівчину десь у хаті. Вона примостилася в кімнатці, призначеній для Дениса й Максима, і зачинила за собою двері.

Здавалося, все закінчилося добре. Дільничного дуже цікавило, чи докладе шановний пан Коцюба всіх зусиль для того, щоб знайти викрадача. Той, насилу дожовуючи десятий вареник, відповів:

— Мого впливу вистачить, щоб підняти на вуха всю київську міліцію. Тільки далі що? Ось ви працюєте в органах, мусите знати: заява про спробу викрадення сама по собі нічого не означає. Запам'ятали номери тієї машини? — запитав він у хлопців, котрі сиділи навпроти нього.

— Ні, — відповів Максим.

— Навіть уваги не звернули, — признався Денис.

— Бачте, я так само. Кого шукати? Молодика в темних окулярах? Синій автомобіль марки «шкода»? Знаєте, скільки молодих людей без особливих прикмет їздить на синіх машинах такої популярної марки? Отож. Скажімо, Клава впізнає місце, де її тримали вчорашню ніч. Але ж вона наче казала, це покинута хата на якійсь сільській околиці неподалік від Пирятина. Що це вашим колегам із міліції дасть? Теж нічого. Ні, я інакше зроблю — вживу своїх заходів безпеки. Бо дивіться: за неповну добу, тобто, — він глянув на годинник, — із шостої години вчорашнього дня Клаву намагалися викрасти три рази! — Коцюба виставив три пальці. — Така затятість може щось означати, скажу я вам.