— І остання причина, чому я повинен іти з тобою, — усе має шанс залишитися між нами, — підвів риску під простим планом Максим. — Інакше доведеться поставити до відома твого милого тата. Чого не хочеться ні тобі, ні мені, а вчителю — й поготів.

Це остаточно переконало Поліну, і далі всі вже домовлялися, як і коли виберуться з дому. Коли настала черга шукати членські внески, вийшла несподівана затримка. Виявляється, ні в кого з чотирьох не було такої суми. Батьки видали кожному з них на якісь витрати, знаючи, що на фестивалі учасників забезпечать належним харчуванням. Приймаючи в себе друзів доньки, пані Люба, звичайно ж, не вимагала з них грошей — подібне навіть уявити неможливо. А в суботу по усю компанію приїде Білан-старший і відвезе їх до Києва на власному автомобілі, що теж не передбачає ні для кого з гостей додаткових витрат.

Мавка знала, де мама тримає гроші. Але поцупити їх, як Поліна, вона не збиралася — адже в такому разі сама стане злодійкою, нехай і мимоволі. Допускати цього в жодному разі не можна.

Проте вихід усе одно знайшовся. Максим запропонував усім скласти в бейсболку Дениса все, що лишилося від кишенькових грошей, виданих батьками на дорогу. Найбільше лишилося, як не дивно, в Черненка — мама не змогла виділити йому великої суми, через те хлопець трошки соромився і не дуже витрачався на різні сувеніри та інші дурниці. Гроші тримав у старому гаманці, який сховав на самому дні наплічника. Коли Максим і Оксана скинули до його запасів свою решту, виявилося, що не вистачає десятки. З цим Мавка пообіцяла допомогти, і вже за п'ять хвилин говорила пані Любі, на яку цікаву забаву хоче ввечері піти з Поліною. Тому їй потрібно хоча б десять гривень, щоб мати при собі якусь невеличку копійку на кока-колу.

Назар Жупанський підтвердив: він дозволив доньці сьогодні ввечері піти кудись із її приятелькою Софійкою. Навіть дзвонив попередньо її батькам і цікавився, чи ті в курсі справи. Звісно, що в курсі — Софійка навішала своїм такої самої локшини про забаву, як і було домовлено з подругою.

— Не втомилися? — запитала лиш пані Люба своїх гостей.

— Ще наспимося, — відповіла за всіх Оксана. — Бачте, як все гарно складається — після неприємностей з'являються нові друзі.

— То правда, — погодилася пані Люба. — Але, хлопці й дівчата, найпізніше, коли ви мусите бути вдома, — двадцять друга нуль-нуль. Ми можемо вам довіряти?

— Аякже! — напустив на себе солідності Максим, і пані Люба з паном Назаром не змогли стримати сміху.

Аж тепер всі помітили: день добігав вечора і стрілки годинника наближалися до шостої. Швиденько випивши ще чаю, аби остаточно заспокоїти господиню, компанія нарешті вибралася з дому. І на вулиці всі раптом відчули, наскільки серйозними стали. Після висновків, зроблених Максимом, ця пригода вже перестала здаватися грою.

Куди їхати, Софійка пояснила. Всі п'ятеро сіли у трамвай, і Поля сказала вийти, щойно він виїхав з центру міста. Білан сам міг би дуже швидко заблукати між цих вуличок. Тоді як Поліна і Мавка орієнтувалися тут якщо не з заплющеними очима, то, в усякому разі, дуже впевнено.

Потрібний будинок стояв у самому кінці покрученої вулички, вимощеної вже не бруківкою, а старим порепаним асфальтом. Це була стара триповерхова кам'яниця, що мала один під'їзд, обладнаний на диво новими металевими дверима з кодовим замком. Смикнувши за ручку і переконавшись, що зачинено, Поліна впевнено натиснула певні кнопки. Клацнуло, двері піддалися, і дівчинка боязко ступила в темінь, де відгонило котами.

— Добре, що тепер ми всі знаємо це місце, — зауважив Максим. — Лишайтеся тут. Коли б що сталося... Словом, краще не думати, але, Денисе, ти знаєш, як діяти в разі чого.

— Будь спок, боягузе новоспечений, — Черненко всіляко намагався зберігати спокій, хоча зовнішній вигляд цього будинку і його під'їзд наганяли на нього тривогу. — Давай, повертайся сміливим.

Зібравшись із духом, Білан теж переступив поріг будинку. Невідомо для чого причинив за собою двері, дочекавшись, поки клацнув замок. Все, дороги назад нема. Треба рухатися тільки вперед, аби справді ніхто не здумав вважати його боягузом.

Хоча, чесно кажучи, опинившись у цьому моторошному під'їзді не менш страхітливого будинку, Максим Білан признався собі — він справді починає боятися. І це правильно — він же зібрався вступати до Клубу Боягузів.

— Де ти там? — почулося згори. — Йди зі мною, тільки обережно...

Максим, скрадаючись, піднявся кам'яними сходами на другий поверх. Перший і третій, як він помітив, все ж таки освітлювалися тьмяними лампочками. А тут, на другому, не світилося нічого. Більше того — тут були тільки одні двері. Видно, відчувши його подив, Поліна пошепки пояснила:

— У старих будинках мешканці займали по одному поверху. Квартири досить великі та просторі. Тому раніше тут жили три заможних родини. Потім, коли помінялася влада, сюди напхали народу і зробили комуналки. Тепер бізнесмени їх розселяють. Бачив двері? Хтось усе це викуповує потроху...

— Учитель ваш? — тихенько гмикнув Максим.

— Я тобі про будинок кажу. Сама тут уперше. Хто він такий — не знаю.

— Давай знайомитися.

Білан провів рукою по одвірку, шукаючи кнопку дзвінка. Та пальці наткнулися лише на те місце, де вона колись була. Завагавшись на мить, хлопець кілька разів стукнув кісточками пальців у старі двері. Зсередини панувала тиша. Він постукав сильніше, а тоді взявся за металеву ручку і повернув її.

Вона піддалася. Двері з рипом прочинилися.

Не сподіваючись на таке, Поліна, зойкнувши, відсахнулася. Якби Максим прийшов у таке місце сам, він би теж злякався і, чесно кажучи, не пішов би далі. Але поруч із дівчинкою він мусив здаватися сміливим. Тому ступив до помешкання першим. Поля посунула за ним, автоматично причинивши двері.

Навіть якби Максим хотів роздивитися, що тут таке, все одно не зміг би. Всередині було темно, лиш десь попереду на стіні стрибали відблиски незрозумілого походження. Розвівши руки в сторони, хлопець торкнувся пучками пальців правої руки до стіни. Торкнутися стіни з лівого боку він зміг, лише посунувши на два кроки ліворуч. Передпокій у цій старій кімнаті був не величезним, проте досить просторим.

Перше ніж рухатися далі, назустріч відблискам, хлопець легенько відсторонив Поліну, підійшов до вхідних дверей. Очі ще не звикли до темряви, він далі вивчав обстановку навпомацки.

Пальці намацали автоматичний замок. Значить, зробив висновок Максим, у разі чого тут можна зачинитися зсередини. Одначе двері залишили відкритими. Отже, той, хто тут є, хоч би хто він був, чекає на гостя. І очевидно, нічого справді страшного в цьому Клубі Боягузів із ними не станеться — інакше двері б щільно зачинилися за ними.

Заспокоївши самого себе такими висновками, Білан, знову відсторонивши Поліну, обережно рушив уперед, тримаючись за стіну правою рукою. Раптом стіна скінчилася, а хлопець, зробивши наступний крок, вийшов просто в інший коридор. Відразу стало ясно, що тут відблискує.

Вздовж стін по всій довжині темного коридору горіли свічечки.

Вони були недостатньо яскравими та великими, щоб освітлювати все приміщення. Та свічок і світла від них вистачало, аби створити ілюзію світлої стежки — шляху, який веде до нового життя (по-іншому Максим це не сприйняв). Придумано дотепно та з певним розрахунком, нічого не скажеш.

Відразу ж згадалася Дорога з Жовтої Цегли, з якої не можна звертати і яка приведе всіх мандрівників до Смарагдового Міста. Чи до Країни Оз[2] — що кому більше подобається. В будь-якому разі наприкінці шляху чекав чарівник, що виконає всі бажання, серед яких — зробити сміливим Лева-боягуза.

Освітлений свічками коридор завершувався причиненими дверима. Мабуть, вони вели до великої кімнати.

— Це ти? — прозвучало раптом у тиші. Голос луною відбився від стелі, й по тілу Білана зрадливо побігли мурашки. Він хотів відповісти, та вчасно зупинився. Запитання повторилося, і Поліна, зрозумівши, що треба робити, озвалася: