Грань між життям та смертю вузька й непевна. Ставши на неї, так важко втримати рівновагу.

Той, кого заганяють туди безжалісно та жорстоко, наче звіра, йдучи по ній, відчуває жах та безвихідь. Почуття його загострені, дїі непередбачувані.

Грань між життям та смертю…

Той, хто стає на неї сам, іноді навіть не здогадується, що рухається краєм цієї прірви. Але незбагненне близьке дихання безодні бентежить його, примушуючи стискатися серце у важкому передчутті.

Ці двоє йдуть краєм прірви назустріч одне одному. Жоден із них не знає про другого. Грань між життям та смертю надто тонка: вони не можуть не зустрітися, а зустрівшись — розминутися.

Курки зведені. Палець торкається спускового гачка. А життя таке крихке, таке тендітне. Так мало треба, щоб воно обірвалося. Холодний морок безодні притягає. Звідти нема вороття. Хто зробить останній крок?

Того дня ще до початку зими погода була такою по-зимовому чудовою. Півгодини тому перестав іти лапатий сніг, і небо проясніло. Сонце ось-ось збиралося заховатися за горизонт, проте наостанок щиро сіяло свої промені на ці розкішні сніги, які під вечірньою зорею мінилися усіма барвами. Це було фантастично. Григорій стояв біля вікна і дивився у бінокль, оглядаючи все навкруги. Дивився довго і зацікавлено. Нарешті відірвався і поклав його у футляр.

— Добра штука, — сказав він, ставлячи футляр на стіл. — Скільки дав, шефе, за такий апарат?

— Сто п’ятдесят, — відповів Борис, кинувши папери до столу і засуваючи шухляду.

Я склав папір, який щойно переглядав, і також віддав Борисові. Це була копія рішення обласної ради товариства мисливців про відкриття зимового сезону полювання.

— Можна було би й трохи раніше відкрити, — сказав Борис, ховаючи і цей папір. Унизу загуркотів мотор, до будинку під’їхала машина.

— Ну, ось, — підвівся Григорій, беручи шапку, — ви й у зборі. Бажаю приємно провести час.

— А ти що ж, відколюєшся? — Борис здивовано подивився на нього.

— Так, шефе, — напускаючи на себе серйозний вигляд, відповів Григорій. — Ви тут усі до відкриття сезону з обновками позбиралися. В кого бінокль, в кого рушниця, а в кого, — він покосився на вікно, — навіть машина. Один я серед вас бідний-нещасний затесався. Отож не буду псувати вам компанії.

— Ну, як знаєш, — відповів Борис.

Григорій потиснув нам руки і, хитро усміхнувшись, вийшов з кабінету. Звісно, обновки тут були ні до чого. Просто він мав якісь невідкладні справи — можливо, зустріч із черговою коханкою. Бо був на це мастак.

Так уже склалося, що наша невеличка компанія традиційно на початку сезону їхала відпочити і розважитись на хутір поблизу лісу. Ми не були дуже великими друзями — лише товаришами, людьми, яких єднало спільне захоплення — полювання. І хоча полювали ми, як правило, в різних компаніях, сьогодні, як і завжди, їхали на хутір разом. А традицію цю породив один випадок. Саме в такому складі шість років тому ми полювали в лісі, коли Антоновичу, а так звали господаря хутора, до якого зараз і збиралися, довелося двічі стріляти у вигнаного з сосняку кабана. Цього разу фортуна відвернулася від старого мисливця, який за життя поклав не одного дика.

Обидві кулі влучили в живіт, і переляканий звір дременув лісом, не звертаючи уваги на собак, які мало не сиділи на ньому. Мисливський престиж старого був під загрозою, і, недовго думаючи, попри радикуліт, він погнав по сліду за псами, яким вдалося невдовзі зупинити знесиленого звіра. І, зовсім захекавшись, старий стріляв удруге. Тепер постріли виявилися влучнішими, проте дик являв собою доволі потужний механізм і потребував принаймні ще однієї кулі. Але старий фраєр носив із собою лише два набої в кишені і два в стволах — мовляв, патронташ потрібний тому, хто не вміє стріляти. І тому, коли сікач ще борсався під деревом, смикаючи ногами, йому залишалося тільки дивитися на нього. Та старий вирішив цю проблему інакше, забувши, видно, на старості літ, що лісовий вепр — це не свійська свиня, — і схотів його дорізати. Що з цього вийшло, я добре пам’ятаю — замість кабана нам довелося вісім кілометрів до хутора нести Антоновича, який нерухомо лежав на саморобних ношах і голосно причитав:

— А най би його біда забрала! А най би його нагла кров залляла! А най би його грім забив! — і ще багато прокльонів на адресу злощасного вепра, його матері та своєї сивої, але дурної голови.

А потім цією ж дорогою ми мусили нести ще й кабана, який виявився вдвічі важчий. Після цього старий охрестив нас своїми «спасителями» і щороку справляв з нами день свого спасіння.

Семен увійшов до кабінету так само голосно, як і над’їхав.

— Борисе, ти що, зовсім дійшов до ручки? — загорлав він ще з порога. — Навіть рушниці в кабінеті не маєш! То на дідька нам такий шеф?

Борис спокійно витяг з кишені ключа і відчинив сейф, у якому стояло дві рушниці.

— Як, — заверещав Семен, — аж дві?! І ти не застрелив дезертира? Ой, я не витримаю! Куди ж ми йдемо? — і Семен схопився за голову.

— А ти чого ж навздогін не кинувся? — відпарирував Борис, зиркнувши у вікно.

— Та яка там погоня? — репетував Семен. — Та він як до молодиці несеться, його і «Мерседесом» не візьмеш, не те, що «Волгою», яка до того ж наполовину заправлена соляркою.

— Нічого, — відповів Борис, — до хутора вона і на самогонці мусить доїхати. Вперед! — і увімкнув сигналізацію.

Навіть якщо Семенова «Волга» й справді була наполовину заправлена соляркою, їхала вона, їй-Богу, непогано. Тихо гудів мотор, шелестіли по снігу шини, в м’яких сидіннях можна було втопитися.

— Ну, як тачка? — спитав Семен, повертаючись назад, де сиділи ми з Борисом. Я підняв догори великий палець, Борис — обидва.

Взагалі Семен своєрідна людина. По-перше, ніякий він не Семен. Всі кажуть до нього — Василь Федорович, і працює він директором молокозаводу. Його прибутки цілком дозволяли йому купити «Волгу», враховуючи ще й наявність багатих родичів за океаном. Проте для колег-мисливців він був Семеном: завдяки пишним чорним вусам, вічній широкій усмішці та гострому язикові, який щедро направо-наліво відпускав незатягані жарти. Він виглядав типовим одеситом. До того ж його прізвище було Семененко.

Антонович зустрів нас як годиться, тримаючись, певно, за звичкою, за свій радикуліт.

— Нарешті згадали про старого, пройдисвіти-спасителі! Я вже думав, що сам зараз вип’ю оту всю горілку, тоді вже точно на полювання не піду. Ну що, Борисе, будемо відкривати чи зайців годувати?

— Будемо, Антоновичу, будемо, — заспокоїв його Борис.

— Ну та й я так собі міркую, що будемо. То сидіть. Зараз я піду торішнього зайця витягну, та й горілка ще десь була… — і старий почовгав до комори. А ми перекинулися кількома словами і замовкли. В шлунках смоктало, і говорити не хотілося. Коли господар запросив до столу, і ми перехилили по кілька чарок за початок полювання, розмова пожвавішала.

— Знаєте, — сказав Семен, — пригадую я один випадок.

Як не дивно, вираз його обличчя залишався цілком серйозним, але ми його добре знали і чекали хохми.

— Були ми ще пацанами і грали у футбола на вигоні, просто біля лісу. Вже вечоріло, десь так година восьма-дев’ята, літо. І раптом ми побачили людську постать у чорному, яка повільно йшла через галявину. Хоча відбувалося все це досить близько, ніхто не бачив її обличчя, не чув її кроків. Вона рухалася повільно, наче пливла. А ми були вкрай перелякані і дивились мов зачаровані. Проте її бачили не всі. Дехто не бачив і не розумів, на що всі дивляться і чому збентежені. Та було не до них. Але щойно темна постать зникла, почалось бурхливе обговорення того, що нам довелося побачити. І ті, що бачили, розповідали іншим. Хто ж не бачив, не вірили, думали, що з них глузують, але жоден не наважувався підійти до галявини. Та був серед нас один такий, хто зовсім скептично поставився до цього всього. Мало того, він поводився зверхньо — щось викрикував, обзивав нас. Потім сказав, що нічого не боїться, а ми всі дурні та боягузи, — і пішов на галявину, матюкаючись і кидаючи патиками по кущах.