При слові «ста» мене знову почав охоплювати відчай, і, помітивши це, Світлана поквапилася мене заспокоїти.

— Зараз не час для розпачу, — сказала вона, — останні два варіанти здаються мені більш імовірними. Почніть з того, який є технічно простішим. Мусите зустрітися і поговорити з Жанною. А тепер, коли ви відпочиватимете, я накидаю на папері, що повинні в неї з’ясувати. Спробуйте це зробити, вам ліпше знати як. Якщо ж цей варіант виявиться неперспективним, візьмемося за інший. Через вашого друга, я думаю, можна дізнатися, хто володів рушницею до вас.

— Напевно, — погодився я, — але моя рушниця випущена 1907 року, ще й в іншій країні. Ви уявляєте собі, скільки людей за цей час могло володіти нею? Ви уявляєте, наскільки важко, та що там важко, неможливо це з’ясувати?

— Так, це складно, — відповіла Світлана. — Але хоча б останнього її власника ви можете встановити. Тож зробіть це, а далі побачимо, чи потрібно шукати інших. Принаймні будемо на це сподіватися.

Я стояв у будці й тер лоба телефонною слухавкою. Години, проведені зі Світланою, зробили свою справу. Я знову був свіжий, працездатний, готовий протистояти псові. Напевно, тому і відчував хвилювання перед зустріччю з Жанною, адже до мене повернулися почуття та емоції, відмінні від жаху. Я думав, як зробити краще — зателефонувати чи з’явитися без попередження. Останнє могло бути недоречним. З іншого боку, зателефонувавши, я міг дістати від неї таку ж відповідь, яку нещодавно дав їй. Це мене не влаштовувало. Будь-що я повинен переговорити з нею, щоб з’ясувати потрібне. І я повісив слухавку.

Знайомі двері, оббиті чорним дерматином… Мені доводилося заходити сюди понад рік тому. На душі було гидко. Пригадалася наша остання телефонна розмова, коли я так не по-доброму повівся з Жанною. Тоді як їй щось було від мене потрібно. А ось тепер, за іронією долі, її допомоги потребував я. А що, як тоді, коли ми говорили востаннє, вона також потрапила в біду, можливо, не менш жахливу, ніж я? Якщо вона так само кидалася навсебіч у пошуках виходу? А я відмовив їй. Просто відмовив — і все. «Та ні, жахливішої біди не буває», — подумав я, натискаючи кнопку дзвінка.

За дверима було тихо. Я дзвонив і чекав, але там ніхто не озивався. Та жага дії не дозволяла мені сісти на електричку й поїхати додому. І, протинявшись містом битих чотири години, я знову подзвонив у ті самі двері. Але знову без результату. Де вона могла бути? На годиннику доходила десята. Не знати навіщо, я подзвонив ще кілька разів і розгублено сперся на поруччя. На сходовому майданчику горіло слабке світло лампочки-«сороківки». Найдешевшої. Я був сам і тому почав відчувати знайоме занепокоєння. Думки про пса з'явилися самі по собі, так несподівано, що мимоволі я озирнувся. Не вистачало тільки йому з’явитися тут. О Господи! Це б визначило все — я маю справу з привидом, а не живою істотою, бо ж перенестись сюди, за багато кілометрів, ще й на четвертий поверх, звичайний пес не зміг би. І якщо згадати, що навіть тепер я не схильний був вірити в існування аномальних явищ, поява тут пса означала б, що в мене остаточно «поїхали шарабани». Хай там як, але від думки, що я можу побачити його зблизька, в мене мало волосся дибки не ставало. Сходовий майданчик мав розміри не більш як три на три метри і на такій відстані… В мене стислося серце. Двома поверхами нижче на сходах курили двоє хлопців, неголосно про щось перемовляючись. Чи є вони перешкодою для нього? Мною заволоділа нав’язлива думка — швидше до них. Відчуваючи, знаючи напевно, що бігти не можна, я почав розвертатись, тримаючись за поруччя, і цієї ж миті за спиною почув якийсь звук. Чийсь рух.

Не тямлячи, що роблю, я оглянувся. Поруч — нікого. Тільки тепер відчув, як гупає серце. Щось відбувалося за зачиненими дверима. Там хтось був. Розуміння, що зараз щось станеться, що мене чекає щось таке, заполонило мене, та я вже не керував собою, а, кинувши весла і обхопивши голову руками, віддався течії. Я мало розумів, що діється, коли наблизився до дверей і покликав:

— Жанно! Жанно, це я!

Тиша, яка настала після цього, вражала. Наче злякавшись, замовкли навіть двоє молодиків унизу. І раптом рух за дверима повторився. Та тільки тепер до мене дійшло, що це не за дверима Жанни, а в сусідній квартирі, двері якої повільно прочинилися, і я побачив у щілині біле зморшкувате обличчя зі спрямованими просто на мене пронизливими очима. Застигши на місці, я дивився в них, не здатний ще якийсь час усвідомити, що переді мною просто стара жінка з сусідньої квартири, яку я бачив і раніше. Вона розчинила двері ширше і нарешті упізнала мене при цьому неяскравому світлі. Їй також доводилося мене бачити. Жінка й далі мовчки дивилась на мене.

— Добрий вечір, — мені врешті вдалося розтулити рота, — я до Жанни, вашої сусідки. Ви не знаєте, вона давно пішла? Я вже купу часу чекаю…

— Е… Жанна… А ви хіба не знали, її немає… Вона померла.

Мій рот роззявився сам по собі, очі, напевно, широко розплющилися, а дух перехопило.

— По… — я не зміг повторити цього слова.

Воно виявилося як удар по голові чимось важким, і я ніяк не міг усвідомити, що почув саме його.

— Я гадала, ви знаєте, — сказала жінка, — ви колись часто бували тут.

— Ми давно не зустрічаємось, — відповів я чужим голосом. — А що з нею сталося?

— Вона хворіла….

Як, Жанна? Вона була хвора? Нісенітниця. Що верзе ця стара?

— Ви були її знайомим… Якщо ви не знаєте, вона хворіла на лейкоз, рак крові. Вже буде півроку скоро. А квартира — приїжджала її сестра, хоче продавати. Вже були якісь тут, дивилися…

Далі я вже не слухав. Зміст почутого ніяк не міг остаточно дійти до мене. Жанни більше не було. Важко сказати, скільки тривала її хвороба. Та одне тепер ставало очевидним — під час нашої останньої розмови вона знала, відчувала кінець. І їй щось треба було від мене. Я знав напевно — вона не претендувала на те, щоб бути доглянутою мною в останні дні свого життя. Мало того — вона ніколи б не сказала мені про свою недугу. Знаючи Жанну, це можна автоматично виключити. Їй потрібна була підтримка, просто підтримка, співчуття близької людини тоді, коли стало неймовірно важко. Ще недавно, згадуючи отой її дзвінок, я вважав, що гірше, ніж мені, бути вже не могло. Та я помилився. Мені хоча б давався шанс, хай навіть невеликий, і надія на порятунок. Жанна не мала й цього. Вона сподівалася на цю підтримку, гадала, що дістане її від мене, тому що інших кандидатів у неї не знайшлося.

Я брів темними вулицями серед цього жахливого хаосу людей, вітрин та тролейбусів, а перед очима розпливалися вогні нічних ліхтарів.

Не дивно, що ноги самі принесли мене до знайомого будинку поруч з кафе «Троянда». Незважаючи на пізню годину, Світлана ще не спала. Напевно, я мав жахливий вигляд, тому що, побачивши мене, відразу схопила за руку, затягла до квартири і засадила в те саме крісло.

— Пробачте… — тільки й зміг я сказати.

— Що, він? Він переслідував вас тут?

— Ні, — відповів я, — зараз мені наплювати на нього. Жанна…

Я розповів їй усе. Світлана слухала мовчки й дивилася мені в очі. І я відчув полегшення. Без ніякого гіпнозу, просто так, ніби вона зуміла забрати половину мого смутку. А потім я пив чай і слухав, що вона казала. Щось банальне про те, що в кожного в житті бувають чорні смуги, прикрі помилки, що це все треба вміти переживати і таке інше. Проте мені це допомагало.

Світлана вийшла з кімнати і повернулася з тією самою лампою з рибками.

— Не треба, — сказав я, — не турбуйтеся, я в нормі.

— Звичайно, — відповіла вона, — просто я вам принесла. Ви вже нікуди не поїдете, залишитесь тут. Під неї зручно засинати, а вам треба добре відпочити. Лягайте і ні про що не хвилюйтеся. А завтра все буде інакше, побачите.

Я лежав обличчям в подушку, і думки, що стали якимись кволими та інертними, помалу відпускали мою перевантажену свідомість. Усе неприємне, чим так багатий був сьогоднішній день, залишилося десь позаду й почало віддалятися. Я відчув, а можливо, це мені тільки здалося, як легка ніжна рука ласкаво торкнулася моєї голови перед тим, як зануритися в м’яку всепоглинну темряву, де не було його.