Від крайніх дерев непомітно відокремилася постать людини, яка рухалася у напрямку села. Чоловік, чималий на зріст, у брудних чоботях, куфайці та кашкеті, ніс за плечима рушницю. Коли він порівнявся з садибою і проходив поруч, я побачив здоровезного глухаря, причепленого до невеличкого заплічного мішка. Мимоволі я вийшов з воріт і, привітавшись, підійшов до нього.

— Здоров, коли не жартуєш, — відповів він.

Його широке обличчя по самі маленькі очі заросло не менш як триденною світлою щетиною.

— Пробачте, — сказав я, — ніколи не бачив справжнього глухаря, отак, у натурі. Можна подивитися? Ви знаєте, я також мисливець, але в нас глухарі не водяться, тільки у книжках доводилося читати.

— Ти чьо, прієзжий, штоль? — запитав він, повертаючись до мене так, щоб я бачив здобич. — Аткєль прібил?

— З України, — відповів я, перебираючи глухарине пір’я та розправляючи крила. — Як ви його? На токовищі? Як у книжці, напевно: ранок, туман, він токує, а ви підкрадаєтеся…

— Еге ж, на токовищі. Хоча, які тепер токовища, от раніше…

— І далеко довелося йти? — Я виразно глянув на його брудні чоботи.

— Кілометрів з десять.

Потрібна тема нав’язувалася сама.

— А де, в якому боці? Може, біля Гачилівки?

— Ще далі. До Гачилівки вісім. А ти що, місця тутешні знаєш?

— Та яке там — знаю… Так, бував колись. Працював на електролінії, там, де мали дорогу робити. Знаєте?

Він кивнув.

— А приїхав чого? — запитав чоловік, витягаючи цигарку. — Мабуть, років з десять минуло, як будівництво траси закинули.

— А, так… Не маю що вдома робити. Гадав, може, який заробіток знайду. Тут он і хлопці наші працюють, але роботи, кажуть, зайвої не мають.

— Робота… — він зітхнув. — Робота є, скільки хочеш. От платити за неї нікому — це вже інша справа. А які, кажеш, хлопці, з пилорами? Знаю.

Я сумнівався, чи варто розпитувати його про Мішку-шамана, і, збуджуючи до себе нездорову цікавість, стояв, розправивши крило глухаря, і милувався ним.

— Що, подобається? Хочеш — продам, — несподівано запропонував він.

— Навіщо він мені? — я розгубився від несподіваної пропозиції. — Що я з ним тут робитиму?

— Як що? Та в ньому кілограмів шість м’яса! Ти чьо? А кажеш — мисливець… Глянь, який красень!

Він відчепив здобич і обтрусив, надаючи товарного вигляду. Глухар був справді розкішний.

— Дякую, — сказав я. — Однак він мені зараз не потрібен. А вам що, не шкода продавати? Я, повірте, свою чесно здобуту качку ніколи б не продав!

Довелося пояснити йому, що в місцях, де проживаю я, полювання не є джерелом здобутку м’яса, оскільки кошти, витрачені на дозвільну систему та боєприпаси, за відносної обмеженості запасів дичини роблять його лише своєрідним спортом, захопленням. Це було для нього більш ніж дивним. Зав’язалася розмова. Для солідності я показав йому і свої мисливські документи.

— Ну, ти даєш! — здивувався він. — На себе — аж два документи, на зброю — окремий, а це що? Контрольна картка здобутої… Не зрозумів, у вас що, кожну застрелену качку треба записувати? Ну-ну… Розповім мужикам — не повірять. Просто як снайпер на війні! Що, може, й на пса документ маєш?

— І на пса мав, — відповів я. — Тільки загинув мій пес, під машину потрапив.

— Ну, це шкода, — погодився він. — Цінний пес — річ необхідна. Н-да… І що, за все це платиш? І б’єш дві нещасні качки за день, та й то, якщо пощастить…

— Аякже…

— От дивак, — сказав він, — то чого ж ти ходиш?

— Для задоволення… — я знизав плечима.

— А… — протягнув він. — Були тут такі — мужики розповідали, — восени прилетіли якісь німці до центрального мисливського господарства, заплатили п’ять тисяч доларів, застрелили з вишки ізюбря і полетіли назад. Забрали тільки роги! Усе м’ясо лишили. Уявляєш собі? Також, видно, для задоволення. Паря, ти прикинь — п’ять кусків зелених за саме задоволення! То і ти в себе там щось схоже робиш? Глухарів у вас немає, ізюбрів, напевно, також, то ти від качки собі дзьоб лишаєш на пам’ять, а м’ясо не їси…

Він засміявся.

— М’ясо їм, — сказав я. — Це вже ви перебільшуєте.

— Ну то купи глухаря!

Обличчя його раптово палахнуло радістю, наче він вигадав щось геніальне:

— Слухай, а давай я влаштую тобі, як німцям! Полювання на токовищі! Як ти там казав — тумаа-а-н, і глухар токує… Га? Для задоволення. Ну, п’яти тисяч зелених ти, мабуть, не маєш, та й глухар — це не ізюбр, але… — він подивився догори. — Во! За п’ять тисяч «дерев’яних» заведу тебе на місце. Погодься, це ж копійки! А там уже все від тебе, як то кажуть… Побачим, який ти мисливець!

Я вагався лише мить. Випадала нагода в надійному супроводі потрапити до Гачилівки і повернутися назад. Мені конче потрібно було потрапити в хатину на краю колишнього села і, можливо, в сарай, де свого часу стояла циркулярка, або в те, що від них залишилося. Справді, ще за тих часів ці будівлі вже помалу розсипалися, а те, що розповів мені Васюха, робило мої шанси щось відшукати взагалі мізерними. Чи вдасться побачити там щось таке, що матиме для мене цінність? Не було ніякої гарантії, але інтуїтивно я відчував, що повинен туди потрапити. Напевно, це було останнє, що я міг би зробити тут, у Полхові, для виконання свого завдання. Простий, хоч і дещо грубуватий місцевий мисливець не викликав у мене особливої антипатії, хоч і не відмовлявся поглузувати з мене, та й міг виявитися корисним і в моїй основній справі. Що й казати — звільнившись хоча б на якийсь час від свого жахливого переслідувача, я хоч трохи вдихнув життя, дістав здатність сприймати щось інше, і мені схотілося… Може, ніколи в житті не буде в мене такої можливості потрапити на глухарине токовище, оспіване Аксаковим, Тургенєвим та багатьма іншими. Я знав, куди повернуся за кілька днів, і відчував свою перспективу у разі, якщо не зможу вчинити чогось радикального. Можливо, це глухарине полювання буде останньою радістю у моєму безтолковому житті? Я не міг собі відмовити.

— Згоден, — сказав я. — Умови контракту прийнято. Тільки бажано з часом не затягувати.

— Яке «затягувати»? — здивувався він. — От завтра й підемо. Лягай чимраніше спати. Зустрічаємося завтра ось тут о п’ятій ранку. Дам тобі свою рушницю… Звичайно, не «Зімсон» і навіть не МЦ, але глухаря свого застрелиш, обдереш пір’я та дзьоб на пам’ять, а м’ясо — ну гаразд уже, лишиш…

Він і далі глузував з мене. Напевно, це було в крові в усіх сибіряків.

— Не переживайте, — сказав я, — оцього вже глухаря я вам не лишу, хай би тільки вдалося.

— За це можеш не хвилюватися, — він уже пішов і на ходу повернувся до мене: — Запитай тут у кого хочеш — Тимоха Губін ніколи без глухаря не повертається.

Роззявивши рота, я мовчки дивився на широку спину, що зникала за кущами сусідньої садиби. Напевно, удача, яка супроводжувала мене від перших хвилин перебування в Уренгої, захотіла мене покинути. Щойно я домовився йти у гачилівську глухомань з людиною, яка, за версією Прохорівни, була вбивцею Мішки-шамана.

Надворі ось-ось мало смеркатися. Я сидів за столом у невеличкій дерев’яній хатині та чистив картоплю у «шубі». Прохорівна також всілася навпроти, пригощаючи мене своїми звичайними наїдками. Щастя, що вона не вздріла через вікно моєї розмови з Губіним, інакше настрій у неї, безперечно, зіпсувався б. А так стара виглядала майже щасливою, оскільки цього вечора знайшовся хтось, хто спромігся наколоти дров та розрадити її самотність.

— І що ж, — запитав я, — дід Мішка так і не бував більше у Гачилівці після того, як прийшов звідти та оселився тут?

— Бував, — сказала вона, — спочатку ходив кілька разів, а потім покинув. Принаймні я не знала, щоб він бував там. От тільки недавно чогось туди поперся. Перед смертю, наче відчував щось. Казала я йому: «Ну чого тобі там треба?» Ні, пішов-таки. І не одужав ще повністю після лікарні — так ні, взяв і пішов. Кілька днів його тоді не було. Потім прийшов. «Ну, що?» — питаю. А він: «Та нічого». Ось і все. Дуже він тоді запив, як ото останній раз ходив туди. Ой, запи-и-ив… Все-таки шкода його, хоч і непутящий був. Одного разу каже мені, вже зовсім перед тим, як згорів: «Знаєш, Прохорівно, а давай я тобі новий дім покладу! Мені вже нічого не треба, а тобі згодиться». А потім почав плести щось про свої гроші, яких у нього багато. П’яний був… Ну звідки в нього гроші візьмуться? Я ж його змалку знала…