Наступної неділі мій настрій мало відрізнявся від погоди. На душі було прикро. Вперше не хотілося йти на полювання. Зникало найменше бажання, коли я думав про той ліс та чорного пса. Лазити полями в таку погоду було безглуздо, а йти в інше місце я не хотів. Це — мій ліс, мій улюблений ліс. Я полював у ньому завжди. Мені не подобалися ніякі інші місця, і ось тепер якась напівжива істота, не даючи спокою, вперто виживала мене звідти. Я — людина настрою, а він у мене виявився геть зіпсованим такою дурницею. Тому довелося просидіти вдома ще одну паскудну неділю. А за два дні настала зима і завалила все навколо білим пухнастим снігом. Кудись зник вітер, щоранку притискав мороз, а вдень відпускав. Тепер уже поля були чудовими угіддями для зимового полювання. Майже щовечора падав сніг, а зранку на ньому, наче на чистому аркуші паперу, з’являлися різноманітні сліди-записи! А увечері знову наповзали хмари, і сліди припорошувало, залишаючи ледь помітні нерівності, по яких ніхто нічого не зміг би прочитати.

Якось увечері задзвонив телефон. Це був Григорій.

— Здоров, старий! Як поживаєш?

— Нічого, нормально, — відповів я.

— Скільки зайців убив? — відразу запитав він.

— Нуль цілих нуль десятих.

— То зливай воду, вже й не застрелиш. Кидай усе. Шукай-но добру пляшку горілки та зо три кулі, про всяк випадок, і йдемо на велике полювання.

Безумовно, йшлося про те, щоби забити дика, чия смажена печінка не могла залишити байдужим жодного мисливця.

— А хто йде? — запитав я.

— Значить так: я, ти, Борис, Семен, Ігор Давидюк з небожем і старий, звичайно, якщо з печі злізе.

Компанія збиралася досить приємна, і треба було готуватися.

— І куди ж, на хутір?

— Авжеж, — відповів Григорій, — ми з Борисом уже їздили туди, дивилися. Козячих слідів повно, і кабани є. Якесь стадо крутиться — голів вісім. Льоха та поросята кілограмів по шістдесят, те, що треба. А один кнуряка вештається — сліди, ну як тарілки! Кілограмів під триста, не менше. Отож будеш ставати на номер — шукай одразу дерево, на яке втікатимеш.

— Добре, — відповів я, — матиму на увазі. А пса часом ви там не бачили?

— Якого пса? — не зрозумів Григорій.

— Ну, здоровезний такий, чорний, обірваний, — пояснив я, чомусь хвилюючись в очікуванні відповіді.

— Ні, не бачили, — відповів Григорій, — а що таке?

— Та я вже два тижні бачу, як він там тиняється.

— То чого ж дивишся? — не зрозумів він.

— Та не підходить ближче, — збрехав я, — крутиться недалеко, а на постріл не наближується.

— Ні, — сказав Григорій, — не бачили. Цілий день лазили, і навіть слідів собачих не було.

— Ну, гаразд. То о пів на сьому, як завжди, у нашій резиденції?

— Так, — відповів він, — готуйся. Як не вепра, то отого пса обов’язково викуримо.

«Напевно, так і буде», — подумав я.

Ранок був такий, наче Борис замовив його в області разом із ліцензією. Кращої погоди годі й сподіватися. Панувала тиша. Далеко на схилі виднівся хутір. Сонце тільки збиралося з’явитися, а сніг уже іскрився, мінився мільйонами діамантів, аж очі боліли. І лише коли ми увійшли до лісу, відразу стало легше. Підігріта розповідями невгамовного Григорія, наша компанія була настроєна рішуче. Ще раз перевіряли всю амуніцію, в стволи закладали набої, споряджені кулями, собаки скавучали і рвалися з повідків у передчутті забави, тільки старий рипів валянками по снігу, тримаючись за поперек, та щось буркотів собі під ніс. Але все це мене не дуже хвилювало. Той злощасний пес чомусь не йшов із голови. Сьогодні, безперечно, він мав прекрасні шанси направитися в кращий світ, адже життя на цьому, думав я, навряд чи могло приносити йому якесь задоволення. І все ж, стоячи на номері, я впіймав себе на тому, що мені дуже шкода бідолахи. Я чекав, що ось-ось почую з якогось боку постріл і короткий собачий зойк, після чого зможу вже спокійно ходити сюди по зайців й узагалі забуду про нього. А якщо його виженуть просто на мене? Як тоді я поясню, чому не вистрілив? І я вирішив будь-що убити цього бродягу — хай йому грець, щоби тільки про нього думати. Цієї миті в загінці подали голос обидві наші лайки. Їхнє надсадне гавкання свідчило, що там, безумовно, здійнялося стадо кабанів. Хай там як, я відразу забув про пса і стиснув рушницю, автоматично перевіряючи запобіжник. А гавкіт наближався і водночас чувся десь збоку. Отже, кабани мали вийти на іншого стрільця. Спливали секунди, хвилини, а пострілу так і не було. Звуки гону уже віддалялися. В кущах навпроти хруснуло сухе гілля, і звідти вискочив захеканий Борис. Це був кінець загінки, і я вийшов з-за свого дерева.

— Що за чортівня? — лаявся Борис. — Куди ж вони пішли? Чому ніхто не стріляв?

Ми побігли краєм гущавини. Вздовж цієї лінії мали стояти стрільці. Моїм сусідом був Семен — ось і він. Далі Григорій, а далі… Далі під деревом сидів той самий Василько — Давидюків небіж, який уперше потрапив на таке полювання. Вигляд у нього був украй збентежений. Він озирався на всі боки і боявся подивитися комусь у вічі.

Над ним стояв Давидюк, який щойно вийшов із загінки, і розмахував руками. А за двадцять кроків від них по неторканому снігу тягнувся ланцюжок слідів. Та що слідів! Це були ті самі «тарілки», котрі вдесяте вже, напевно, розписував Григорій. Борис тільки почухав потилицю. Все можна було легко уявити — як та центнерів зо три (а в цьому ніхто не сумнівався) звірюка, тікаючи від псів, сунула просто на пацана, який, безперечно, бачив, і бачив уперше, ту настовбурчену на загривку чорну щетину, ікла, чув його дихання і якого, напевно, від цього видовища просто правець ухопив. Він і зараз сидів і очманіло лупав очима, поступово усвідомлюючи, що втнув таке, за що не похвалять.

— Турок! — кричав Давидюк. — Я ж казав, що ти турок! Я тебе навіщо вчив? Я тобі казав чи не казав, що в свиню треба стріляти? А ти думав, що вона сама задере ратиці догори? Ти ж татарин! То це я мушу язик на плечі — ганяти по лісі свиней, щоби ти дивився, як вони бігають? — і Давидюк спересердя додав ще декілька міцних слівець.

Попри своє офіційне повноліття, Василько мало не плакав. У нього аж губи затремтіли.

— Замовкни, Ігоре, — сказав Борис, — нічого дивного. Вперше побачити такого дика за кілька кроків — будь-кому мову відбере. Нема чого кричати. Іди звідси, трохи погуляй, заспокойся сам, по-перше.

Але Давидюк і далі кружляв, жестикулюючи та щось вигукуючи.

— Нічого, — сказав Григорій, — не соромся. Рано чи пізно таке трапляється з кожним мисливцем.

— І зі мною було, — додав Семен, — я, правда, до того ж ще й у штани наклав, але стидався виказати. Так до вечора і носив.

Пролунав регіт.

— Я тобі так скажу, хлопче, — Антонович підійшов і подав Василькові рушницю, — добре, що ти його не застрелив. Ти б його й так не їв. То старий кнур! Його будеш чотири години варити, а перед тим добу в оцті мочити й однак їсти не зможеш. Я тобі кажу так, як воно є. О!

І на цьому дипломатичному «о!» все було закінчено. Давидюк нарешті заспокоївся. Василь категорично відмовився стояти на номері й ходив тільки в загінку. Ми встигли вже трохи перекусити і робили обклад у невеликому сосняку, коли знову запрацювали собаки. Цього разу я також стояв на номері. Гавкіт наближався. І ось викотились два кабани і, не дуже кваплячись, попрямували просто на мене. Собаки були ще досить далеко. Кабани рухалися косо до лінії стрільців, і, щоб дістатися до мене, мали б минути Григорія, який стояв кроків за сімдесят від мого місця. «Зараз він стрілятиме», — подумав я. І пролунав постріл. Передній кабан запоров рилом у сніг, але, борсанувшись кілька разів, підхопився і, підкидаючи задом, незграбними стрибками дременув далі. Вдарив другий постріл, проте дик ніяк на нього не зреагував і за якусь мить, здіймаючи буруни снігу, був переді мною. Все відбувалося дуже швидко. Прикинувши, що до нього кроків сорок і в голову можна не влучити, я вицілив передню лопатку і одну за одною випустив дві кулі. Дик послизнувся, проте не впав і завернув знову до сосняку, але рухи його сповільнилися, і я встиг, замінивши один патрон, ще раз вистрілити. А наступної миті звідти, де вперше з’явилися кабани, вирвалися лайки і за кілька секунд, подолавши відстань, знову вскочили в гущавину. Гавкоту чути не було. Від азарту та щойно пережитого навіть руки тремтіли. Хіба ж може мисливець відбути таке спокійно? Бігти за пораненим диком було проти всіх правил. Залишалося тільки чекати. І, щойно почувши свист, ми наввипередки погналися, з задоволенням розминаючи ноги. Вепр лежав кроків за сто від краю сосняку. Собаки крутилися навколо. Поруч стояв Борис, і чути було, як крізь хащі продираються інші. Кабан лежав на боці. Всі постріли, за винятком мого останнього, виявилися влучними. Три кулі поцілили в грудну клітку і одна — в шию. Ми з Григорієм потиснули одне одному руки. А Семен уже сипав дотепами, щось про кабанячу печінку.