Петро засміявся.

— Я скромно мовчу, — сказав Зеник.

Петро також ліг спати, а ми з Зеником ще з годину теревенили, доки я не глянув на годинник.

— Ну, добре, — сказав він, — пішли ще перекуримо, та й спати. Тобі взагалі давно вже час, бо не встанеш.

І ми вийшли на ґанок. Вечір видався холодний. На небі виясніло, і місцями проглядали зорі.

— А в нас, напевно, вже скоро цвістиме, — зауважив Зеник.

— Вже починає, — сказав я.

Ми помовчали, випускаючи дим.

— А пістолета де ти взяв? — запитав я його.

— Васюха привіз, — відповів він просто. — Там, в Уренгої, такого добра навалом. Навіть бойовий можна купити. А цей — так, дрібниці. Хоча, знаєш, на близьку відстань все-таки зброя. Я тоді раз стрелив — швидко порозбігалися. Потім навіть дільничний приходив…

— А він що в тебе, легально?

— Ти що, звідки? Так, тримаю про всяк випадок. Вертатимуся додому зовсім — залишу або продам комусь. Літаком не провезеш. От у Петра все легально. Йому шефи зробили. Він часом при грошах, то для охорони не завадить мати. В нас тут, між іншим, всяке буває. Он рік тому напали на інкасатора. Баба везла гроші на весь полховський колгосп. Отак собі просто зупинили й забрали. То тут хоч без жертв обійшлося, бо вони самі все повіддавали. А перед тим, як ми приїхали, у сусідньому селі взагалі хтозна-що робилося! Інкасатора та охоронця застрелили. Ну, там і господарство солідніше, як тут. А цей, ти що думаєш, — він покрутив пістолет на пальці, — усього шістдесят баксів і коштує.

— Ну, у вас тут просто «дикий захід», — здивовано сказав я.

— Не захід, а схід, — зауважив Зеник. — Захід — це в нас, і, погодься, порівняно з тим, що тут, виглядає він цілком цивілізовано.

— Слухай, Зенику, — нарешті наважився я. — В мене тут така справа: йду я завтра, як уже казав, у подорож. Ти що думаєш, мені того глухаря треба? Мушу я потрапити до Гачилівки. Кров з носа — мушу. Збираюся там від’єднатися від свого проводжатого, якщо він не схоче гачка зробити, і все-таки заскочити туди, пошукати покинуту хату отого Мішки-шамана. Позич свою іграшку, га? Мені у тій глухомані спокійніше буде. А я повернуся — віддам. Хочеш — залишу тобі документи, хочеш — гроші, скільки там він коштує, словом, не пропаде він. То як? Виручиш?

Зеник пом’явся, знизав плечима і спитав:

— А ти що, там щось таке задумав? Гляди, щоб не залетів десь. Тут ніхто з тобою панькатися не буде, чужа держава тепер, нікому нічого не доведеш, у разі чого…

— Знаю, — сказав я. — Нічого я такого не задумав. Просто мушу туди потрапити й подивитися. Не переживай.

— Мені-то чого переживати? — сказав він. — На, бери. Гроші залиш. Я собі новий замовлю, якщо раптом загубиш…

Я поклав пістолета в кишеню, і ми пішли спати. Вже у кімнаті Зеник щось витяг з рюкзака і простяг мені. Це виявилася дуже зручна шкіряна кобура через плече.

— Дивись, — сказав він, — загубиш — я грошей не поверну.

— Що ж, — сказав я, — повертатимуся в такому разі не літаком, а пішки.

Це була більша частина моїх заощаджень. Я ліг, не роздягаючись, і заплющив очі, розуміючи, що не завадило б зараз миттєво відрубатися і поспати цих п’ять з половиною годин, що залишалися до ранку. Будильник на столі давно почав відлік. Пістолет Зеника, навіть такий, зігрівав кишеню, і я почувався спокійніше і впевненіше. Сон насувався на мене. Наостанок схотілося згадати щось приємне. Я зробив невеличке зусилля і… опинився на кухні з квітами.

Електрична лампочка, що висіла на ґанку будинку, де жили мої земляки, непогано освітлювала шлях аж до повороту. Петро прокинувся разом зі мною і увімкнув її, щоб мені зручніше було дістатися. Зараз я обмину якусь садибу, а кроків за сто вже хата Прохорівни і паркан, де я зустрівся з Губіним. Нерви були напружені, адже я не уявляв, що чекає мене сьогодні. Наді мною височів блідий місяць. У нас він завжди жовтий, навіть якщо надворі зимно, а уренгойський місяць чомусь мав сірувато-синій відтінок, хоча, можливо, це тільки здавалося. Я вирішив будь-що пройти цих сто метрів не оглядаючись, розуміючи, що зараз доведеться зробити задля цього неабияке зусилля. Та, щойно минувши хату, при місячному сяйві я здалеку побачив постать, що сперлася на огорожу. Тимофій уже чекав на мене. Тепер не озирнутися стало взагалі важко. І я озирнувся. Позаду нікого не було.

— Ну що, йдемо? — запитав Губін.

— Звичайно, адже домовилися.

— Дивись, цілий день пролазимо, завтра без ніг будеш.

— Звиклий, — відповів я.

— Ну, гляди. А на ногах що маєш?

— Ґумаки.

— Чєво? Це що за ґумаки?

Довелося пояснити, що це гумові чоботи.

— А… Це добре. Глухар сирі місця полюбляє.

І ми вирушили. Губін швидко йшов попереду, а я намагався не загубити у слабкому місячному відблиску його широкої спини й водночас дивитися під ноги, щоб не зашпортатися. Судячи з усього, він знав ці місця, як свої п’ять пальців. Ми тримали добрячий темп і практично не повертали. Місяць плив над нами, зачіпаючи голі гілки дерев, іноді гублячись у густих верхівках ялин. Час від часу я подивлявся на компас, що прихопив з дому. Розуміючи, що таке тайга, — ми чітко тримали північно-західний напрямок. Це полегшувало мені завдання в разі потреби повертатися назад самотужки. Губін мовчки, не озираючись, ішов попереду. Напевно, він чув, що я не відстаю. Що в нього на гадці? Цього я не знав. Хоча, до речі, не знав і він про пістолет під пахвою в людини, яка йде позаду нього, як і про думки, що бродять в її, тобто в моїй, голові. Цікавий мужик.

Ми йшли вже понад годину. Почало розвиднюватися. Тільки раз він озирнувся, змірявши мене байдужим поглядом.

— Що? — запитав я.

— Дивлюся, чи не загубився ще.

— Покажете мені ті місця, коли будемо проходити?

— Які місця?

— Ну, електролінію, дорогу почату. Я ж кажу, що працював там колись… Хотілося б глянути.

— А… Ми не йтимемо там.

— Як, ви ж казали, що то поблизу Гачилівки?

— Біля Гачилівки йтимемо, а дорога чотири кілометри вбік.

— А Гачилівку покажете?

— Покажу, — пообіцяв Тимофій і додав ходу.

Пройшли ще з годину. Зовсім розвиднілося.

Весняний ліс, який щойно звільнився від снігу, виглядав непривітно — сірі дерева, під ногами пріле листя, хмиз, місцями пожухла трава. Напевно, додавало враження і те, що був він чужим та незнайомим. У видолинках згустився невеликий туман. Місцевість пішла на схил, а дерева порідшали.

— Ну, ось, — сказав Губін зупиняючись, — он і Гачилівка.

— Де? — не зрозумів я.

— Ось, метрів триста, — він показав рукою, — бачиш, внизу, де гущавина, кущі? Ото там, недалеко за ними, вже стояли крайні хати. Тепер порозвалювалися.

— Напевно, я тут не бував, — сказав я. — Пам’ятаю, там, де ходив, було поле, ще знайшов повно коров’ячих кісток, а нагорі рештки від ферми, довга така споруда…

— А… то це на іншому кінці. Скотомогильник там був, а на краю села — ферма колгоспна, пилорама. А тепер самі хащі.

Ось він, і настав цей момент, коли я мав наважитися. Що ж, задля цього я й летів сюди, за чотири тисячі кілометрів. Наважитися завжди важко. Легше стає потім, коли розумієш, що зворотного шляху вже немає. Заким Губін говорив, я тримав у руках відламану від куща гілку і слухав.

— Ну, пішли, — сказав Тимофій. — 3 годину ще йти, трохи більше. А там уже й прислухатися почнем.

Зламану гілку я кинув на кущ, де вона й застрягла, і рушив уперед. Здавалося, Губін не звернув на це уваги. Він упевнено та швидко просувався вперед, переступаючи через повалений сухостій. Це був зручний момент. Гачилівка зникла з поля зору.

Зробивши незграбний рух, я «перечепився» об деревину, змахнув руками і, голосно вилаявшись, полетів на землю. Губін зупинився й оглянувся. Я лежав і стогнав, отямлюючись, а потім спробував підвестися, але скрикнув, коли спирався на праву ногу, і знову присів на землю.

— Що сталося? — він підійшов до мене.