Моє звільнення було реальним, хоча наступні дні я провів у хвилюванні та тривожному очікуванні. Цей стан періодично повертався й повертався до мене. Та переживання виявилися безпідставними. Він не з’явився ні завтра, ні післязавтра, ні за тиждень. І все-таки я чекав і хвилювався, хоча це вже ніщо, порівняно з пережитим раніше. Ніби зник величезний важкий камінь, що висів наді мною і будь-якої миті загрожував упасти і розчавити мене своєю вагою. Щодня я прокидався з усе більшим бажанням жити, а щовечора лягав спати з усе звичнішим відчуттям спокою, радіючи можливості відіспатися за всі минулі ночі. Перед сном я гуляв, ходив передмістям, усвідомлюючи, що я сам-один і нічия чорна тінь не йде більше за мною. Я зрозумів, що означає жити без страху, без постійного відчуття небезпеки та приреченості, яке це щастя. Раніше я не цінував і не розумів цього.

І тільки під кінець тижня я вирішив подзвонити Світлані. Тепер я вважав, що можу це зробити. А взагалі я добряча свиня. Тиждень блаженно насолоджуватись життям, забувши, що вона, напевно, хвилюється за мене. Звичайно, вона повинна була хвилюватися. І тут я згадав про лист. Боже, вона ж могла знайти його! Може, вже знайшла і зараз думає, що мене, мабуть, уже немає в живих. Дивно, але сталося так, що я не залишив їй номера свого телефону і позбавив таким чином можливості знайти мене в разі потреби. Я виявився черствою нечутливою істотою, худобою. Розпікаючи себе від душі, я накинув куртку і побіг на роботу. Розмова могла бути довгою, і я не хотів намотувати рахунок на свій телефонний номер. А навколо буяла справжня весна. Значно потеплішало. На чорному небі розсипалися пшоном мільйони зірок. Світив повний місяць. Я відчинив двері метеостанції і з завмиранням серця набрав знайомий номер. Там довго ніхто не брав трубки, і ось, нарешті, тихе:

— Алло?

— Світлана?

— Так.

— Добрий вечір! Це я.

— Юро? Це ви? Господи, куди ж ви пропали? Чому? Я вже почала хвилюватися. Думала розшукувати вас. Ви ж навіть не залишили своїх координат. Що сталося? Чому ви не дзвонили?

Я розумів, що це непорядно, але нічого не міг вдіяти — мені було приємно усвідомлювати, що вона переживає.

— Все гаразд, — сказав я.

— Тобто?

— Все скінчилося. Ми перемогли. Все! Розумієте? Я боюся повірити, але, здається, це так. Вже близько тижня я живу нормальним життям.

— Ви кажете правду? Слава Богу! — в її голосі чулася радість і навіть недовіра. — Але чому ж ви не подзвонили, не приїхали? Ви ж знали, що я хвилювалася за вас!

— Знав, — відповів я, — пробачте…

— Не пробачу, навіть не сподівайтеся, доки не приїдете і не розповісте все до найменших подробиць. Але, стривайте, після останньої нашої зустрічі в нас ще не було конкретного шляху до вирішення проблеми. Ви що, знайшли його? Скажіть, ви самі його знайшли?

— Тільки завдяки вам. Без вас я ніколи б у житті не знайшов виходу з тієї жахливої пастки, яку приготувала мені доля. Так що це ваша перемога. Ну і, напевно, мені просто пощастило, — додав я.

— Мені здається, ви занадто скромні, — сказала вона, — адже я, скільки не думала, не змогла на підставі тих фактів, що ми, мали, дійти до чогось. Не применшуйте своїх успіхів. Та в будь-якому разі я за вас рада. Коли ви приїдете? Я хочу все знати. Це, розумієте, найзначніше з усіх моїх досліджень. А потім… Мені просто дуже цікаво, і я… хотіла би вас бачити.

— Розумію, — відповів я. — Будьте впевнені, я розповім вам цю фантастичну історію в усіх барвах, але… Я повинен переконатися, що все справді скінчилося. І тоді я обов’язково приїду й розповім вам усе. Тільки от не знаю, як буду вам дякувати.

— Пусте, — заспокоїла вона, — цукерки та шампанське ще стоять у буфеті. Приїжджайте швидше. Я чекатиму. До речі, ви так несподівано подзвонили, що я навіть розгубилася і щось таке кажу. Ми вже з вами були на «ти».

— Справді, — погодився я, — просто я боявся здатися нахабним.

Світлана весело засміялася:

— Не бійся. Від мене важко сховати навіть свої потаємні риси характеру. Чого-чого, а нахабства в тобі немає.

— Не знаю, не знаю… Я перебував під тягарем важких обставин і ось звільнився. Хто знає, чого тепер можна від мене чекати? Не здивуюся, якщо мені навіть забагнеться позалицятися до тебе.

Я почервонів. Усе-таки мені було важко поводитися з нею, наче зі звичайною жінкою. Надто багато чим я їй був зобов’язаний. І все ж цей несподіваний каламбур робив один-нуль на мою користь. Але Світлана не залишилася в боргу.

— Я також не здивуюся, — сказала вона, — хіба я не приваблива жінка?

Це було один-один. Мені лишилося тільки запевнити її в цьому, висловивши сподівання на швидке побачення.

— До зустрічі, — сказав я, — і ще раз дякую.

Поклавши слухавку, вийшов з будинку. Я вирішив чекати ще тиждень, тому що був упевнений, що це необхідно.

І тиждень перетворився на рік. Мені було легко й радісно. Але разом з тим я нічого не міг робити і тинявся, як примара, не знаючи, куди себе подіти. Всі мої думки сконцентрувалися на одному. Впевненість зростала щодня. Я знав, відчував, що він не повернеться.

Мені залишалася в цій справу тільки одна невеличка заключна дія — я повинен узаконити втрату рушниці. Доведеться знову звертатися до Сергія, написати заяву, що загубив рушницю на полюванні або що її вкрали. І — все.

А весна набирала силу. Дуже рано запанувала тепла погода. На деревах, кущах понабухали бруньки, і ось-ось вже мали з’явитися перші гострі липкі листочки. Майже по-літньому пригрівало сонце. Цієї чудової погоди я блаженно сидів під хатою і, наче кіт, мружився на сонці. Уявляв собі, як поїду до міста, до Світлани, і як їй усе розповім, і що їй скажу. Я упіймав себе на тому, що все частіше думаю про неї і мені це приємно. Не викликало сумніву: зустріч з нею мені подарував щасливий випадок, і я зобов’язаний їй усім. Навряд чи колись зможу з нею розрахуватися за це.

А можливо, це не випадково, що вона приснилася мені в тому сні, який врятував мене. І вона була там ніби моєю дружиною, хоча обоє ми виконували ролі зовсім інших людей. І все ж таки мені наснилася не якась інша жінка, а саме Світлана. Щоправда, наша з нею історія закінчилася так трагічно. І я мимоволі почав пригадувати події того сну. Була така ж, як зараз, весняна теплінь. Цвіли вишні, і ось тут, між деревами, вона розвішувала білизну на мотузку, коли почувся отой фатальний гуркіт машини. Зовсім як зараз, коли по вулиці, з того боку будинку, проїжджає машина. Тільки тоді вона несподівано зупинилась. Мотор раптом зменшив оберти, і машина справді зупинилася. Я почув, як клацнули дверцята брами, і якісь люди вже йдуть сюди вздовж будинку. Асоціація з тим жахливим сном була настільки чіткою та несподіваною, що я мимоволі нахилився вперед, підводячись з лавки, згадуючи, як тоді уві сні наче прикипів до місця, не здатний ступити й кроку.

З-за рогу будинку з’явилися люди у формі. Мене наче прошило струмом, який, здавалося, пройшов просто крізь серце, і першої миті я буквально скам’янів, не в силах збагнути, що діється. А наступної, та ні, минула не одна мить, поки я зміг щось усвідомлювати та розуміти. Це був Сергій, і з ним ще один, у формі. Позаду стояв третій, вдягнутий у цивільне. До нього і прикипів мій погляд, автоматично. Але я не спав, і це був не Гаркуша. Просто міцний чоловік моїх років, з чорними вусами, в шкіряній куртці. А переді мною в міліцейській формі стояв Сергій.

— Це ти? Ну, ти даєш… — вдалося нарешті збентежено вимовити мені, — як тебе занесло сюди? І як ти мене знайшов?

— А хто це мав бути? — в свою чергу запитав Сергій.

— Та ніхто… — я знітився, — проходьте, сідайте, — я ніяк не міг опам’ятатися, — просто найменше чекав побачити тебе, але я радий. Я тут сиджу і не знаю, де себе подіти, тож ви мене трохи розрадите.

— А чого ж ти так, не знаєш, де себе подіти? — знову спитав Сергій.

— Та так чогось, нудно, — я не розумів, куди він хилить, — добре, що заїхав. Ходи, допоможеш мені готувати на стіл, а твої колеги посидять у садку, доки ми поратимемося, а тоді відсвяткуємо зустріч.