Кожен мисливський сезон завжди приносить щось таке, чим він особливо запам’ятовується: якусь провідну подію, як правило приємну, іноді — навпаки. Цей шкарадний пес з лісу вперто претендував на те, щоб стати для мене емблемою цьогорічного мисливського сезону. Тому, напевно, я не дуже й здивувався, коли він виліз до мене в поле. Погода була гарною, на полях лежав сніг, і йти до лісу не було потреби. Вже опівдні, добряче набивши ноги, я задоволено повертав додому, аж помітив, як від узлісся відокремилася темна пляма і рушила до мене. Це був пес. Він знову побачив мене першим. Так і йшов за мною. А коли я повернув до хутора, він, як і раніше, залишився біля крайніх дерев, спостерігати, і скоро став непомітним, розчинившись на ’їхньому темному тлі. Безперечно, мала бути якась досить проста розгадка його дивної поведінки.

Я вирішив провести експеримент. За моїми спостереженнями, пес не хотів мати справи ні з ким, тільки зі мною. Ніхто більше його не бачив. І мені забаглося вивести його «на люди». Але як це зробити? Адже я був певен, що варто мені піти до лісу з кимось, та хитра тварюка просто не з’явиться. А я чомусь хотів, щоб його побачив ще хтось, окрім мене. Навіщо? Важко було сказати, проте я підсвідомо відчував, що це потрібно зробити.

Проблему вдалося вирішити досить цікаво. Дізнавшись, що Давидюків небіж хоче їхати поїздом до міста, я попросив його сісти з правого боку вагона і на певній ділянці залізниці, яка пролягала неподалік від лісу, поспостерігати за мною. Я ж сподівався на той час вийти сюди і вивести за собою пса. Відстань до поїзда досить значна, але залізницю прокладено по схилу сусідньої гори, і якби ми вийшли на протилежний схил, то з вікон потяга нас, напевно, було б прекрасно видно на відкритій місцевості, заметеній яскраво-білим снігом. Василькові ж я пояснив, що собака, якого хочу йому показати, дуже хитрий, і мисливцю-початківцю цікаво буде познайомитися з його повадками.

Наступної неділі пес не примусив себе чекати. Мені навіть не довелося заходити в ліс. Ми зустрілися на узліссі, і під його конвоєм я пішов далі, намагаючись точно розрахувати час. Він плівся за мною, кволо пересуваючи лапи, опустивши низько свою лобату голову із зім’ятими обшарпаними вухами. Коли зупинявся я — зупинявся й пес і сидів нерухомо, дивлячись на мене. Нарешті ми дісталися до місця. На чистому схилі я зупинився і повернувся до нього. Час був розрахований добре. Залишалося якихось 4–5 хвилин. А він сидів на снігу й не рухався. І от на схилі сусідньої гори, нижче нас, з-за повороту виїхав поїзд. Здалеку долітав перестук його коліс, відлунюючи в морозному повітрі. Пес ніяк не реагував. Я дивився на нього. Ось потяг порівнявся з нами. Я помахав йому рукою. Василь повинен був чітко нас бачити на тлі білого схилу. Пес сидів, як і раніше. Я рушив — і він пішов за мною. Ну, що ж, Василько (та й не тільки Василько) нас бачив. Пес не боявся поїзда і того, щоб його вдзрів ще хтось, окрім мене.

А двома днями пізніше я бігав заклопотаний — на роботі почалася запарка. Довелося навіть затримуватися понад належний час. Лише третього дня, йдучи додому, зустрівся з Давидюковим небожем.

— Ну як? — запитав я, привітавшись.

— Що, як? — не зрозумів Василько.

— Ну, їздив?

— А, їздив… — протягнув він. — Бачив там на горі вас, махали рукою…

— Отож зрозумів, яка хитра тварюка? Вештається кругом і акурат на такій відстані, щоб не дістати пострілом!

— Еге ж, — погодився Василько. — А де він був, отой пес?

— Як, де? — не зрозумів я. — Ти що, його не бачив?

— Та ні, не бачив.

— Як, ти мене бачив, а від мене, ближче до лісу, кроків за вісімдесят, ну? Він же там сидів!

— Та ні, я не пригадую… — Василько невпевнено знизав плечима.

— Та як ти міг не побачити? — насів я на нього, — таж він здоровезний, чорний такий, сидів на відкритому! Ну?

Василько м’явся і думав. Йому було незручно, що він не зміг побачити такого великого чорного пса.

— Ну, гаразд, — сказав я, — грім з ним, з тим псом.

Як Василь міг його не помітити, зрозуміти було важко. Пес сидів нерухомо на зовсім чистому та видному місці. Поблизу не було ні дерев, ні кущів. Може, він опинився за якоюсь нерівністю — сніговим заметом абощо. Все ж таки він нижчий, ніж я, і, можливо, більша його частина заховалася за заметом. А якщо зверху й стирчала голова, Василь здалеку просто міг не звернути уваги. Адже він не знав, де, з якого боку від мене повинен бути той пес. Проте я не бачив там ніяких кучугур, принаймні так мені здавалося.

Словом, усе це вже вкрай набридло, і я вирішив до кінця сезону змінити угіддя.

І мисливське щастя не забарилася. Наступної неділі ще зранку я натрапив на свіжий заячий слід. Безперечно, заєць ішов на відлежку. Його слід мальовничо блукав серед кущиків заметеної снігом трави, і, видершись на пагорб, я вже зрозумів, де він ліг. Хоча вухань все-таки зірвався несподівано і не дуже близько, я встиг прицілитися і покласти його класичним пострілом. Ось вона, довгоочікувана мисливська радість! Ось вона, нарешті. Заєць був старий, важив добряче. Я вчепив ременя, закинув здобич за плече і продовжив полювання, точніше, тепер уже прогулянку. Це — лише перший заєць за сезон, що цього року виявився для мене геть невдалим. Паскудний собака звів його нанівець.

Находившись доволі, я вже повертав додому, коли помітив ще один плутаний слід: переївши за ніч, куцохвостий наче засинав на ходу. Стрибки його ставали щораз частішими — він буквально ліпив слід на слід, просуваючись до своєї, нарешті обраної для денного сну, точки. Звичайно, це було проти усіх правил. Я полював сам-один і не мав права стріляти другого зайця, але не втримався. Я мов зголоднів. Плутаючись у його сонних, але хитрих слідах, усе-таки боявся, що він мене перехитрить, на черговому повороті вискочить десь за спиною і миттю зникне в заростях. Слід знову повернув. Тут уже почався високий бур’ян, який стирчав з-під снігу, і навіть ріденькі кущі. Нарешті я вловив його рух. Все ж таки він стартував майже позад мене. Рушниця ніби сама злетіла до плеча, тоді як я миттєво розвертався. Сама ж вона і опустилася — позаду йшов мій знайомий бродяга. Так само, як і завжди, низько схиливши свою лобасту голову із зім’ятими вухами, він сунув за мною і зупинився, коли я його побачив.

Я остовпів. Цього разу пес був значно ближче, ніж востаннє. Напевно, він потроху звикав до мене. Тепер його можна було краще роздивитися. Шерсть на псові була просто жахлива — брудна, місцями звалялася і повипадала, а на грудях висіла якимись віхтями. Розкрита паща… І ще — я не бачив його очей, їх ніби не було. Вони не блищали. Безперечно, пес був хворий. А може, він скажений? І я сам здивувався цьому абсурдному припущенню. Скажений пес давно би здох. Це якась заразна собача хвороба, яка так понищила його. Але те — ніщо порівняно з чудесами, які він витворяв, з якою впертістю переслідував мене, варто було лише вийти на полювання. Я відмовлявся розуміти те, що відбувалося. Людині, яка змалку проводить час в лісі, стикається з різною звіриною, вивчає її повадки, часто доводиться бачити щось цікаве, дивовижне. Нерідко те, що вона спостерігає, буває важко пояснити. Безліч історій розказано, книжок написано про це. Багато з них мені доводилося чути, читати. Немало пощастило побачити й самому. Але таке… виглядало більш ніж дивним. До того ж це були не мої спостереження. Навпаки — спостерігав за мною він. Не я, а він контролював ситуацію, яка ставала дедалі дивовижнішою і все більше мені не подобалася. А можливо, я сам був у всьому винний. Без сумніву, з точки зору будь-якого іншого мисливця, все це виглядало смішно. Точніше, смішно виглядав я сам зі своїми ваганнями та припущеннями. Мені конче потрібно було з кимось порадитися. І, мабуть, допомогти могла єдина людина — Антонович. Тому, тільки-но видався вільний час, я зібрався і поїхав на хутір.

Старий зустрів мене радо. Він порався на подвір’ї з колесом до підводи, і, напевно, в нього щось не клеїлося, бо, побачивши мене ще здалеку, дуже зрадів і відразу ж кинув колесо та інструменти. Ми увійшли до хати, Антонович завалився на лавку спиною до грубки — очевидно, це було його звичне місце.