І цієї миті почулося далеке гарчання, яке швидко наближалося, дуже швидко. Напевно, він побіг. Тепер уже чувся хрускіт гілок та снігу. Все. Мабуть, я вже нічого не відчував. Але чому гарчання та хрускіт були попереду, а не там, де щойно лунало виття? О Боже! Просто в низині між деревами щось блиснуло. І от я чітко бачу пса, який мчить сюди. Ось промайнуло ще щось. Він не сам! Їх багато, і вони не чорні. Як швидко вони наближаються! Просто на мене! А я не можу поворухнутися. Потрібно стріляти! Та який сенс у них стріляти? Безглуздо. Але я підіймаю рушницю, хоч і роблю це машинально, наче запрограмований робот. Я не можу пропасти просто так, не можу віддати себе на загибель! У мене виникає відчайдушний протест. Я не каліка! Стріляю під ноги передньому величезному рудому псові. Чути несамовите скавучання, пес перекидається через голову, котиться по снігу і завмирає за кілька, кроків від мене. Він лежить. Я в шоці. Забуваю про інших. З його морди тече кров. Ось сніг, який він зорав при падінні. А ось його сліди й сліди інших псів. Вони не злякалися, не кинулися врозтіч після пострілу. Ніби не бачачи мене, тією ж лавиною прокотилися далі, у хащі, туди, звідки пролунав цей страхітливий звук, який примусив мене заціпеніти.

Я озирнувся. Ноги здатні були рухатися. Отже, я міг іти? І я ступив крок своїми ватяними ногами. І ще один. І ще… Я робив окремі кроки, затиснувши в руці рушницю, навіть не відчуваючи її задерев’янілою долонею. Так я і йшов, точніше, тільки діставшись краю лісу, зрозумів, що вже йду. А далі в мене виникло дике бажання побігти, і бігти не зупиняючись, принаймні доти, доки не побачу когось із людей. Та зробити це я боявся. Настільки, що час від часу оглядався на край лісу. І одного разу мені здалося, що поміж дерев промайнула темна людська постать. Ні, просто заховалася, зайшла за дерево, щойно я озирнувся. Це тривало якусь мить, та й до лісу було вже далеко, але я готовий заприсягнути, що бачив куфайку. Саме стару пошарпану куфайку. А може, здалося. Мені зараз все могло здатися.

Я не побіг, відчуваючи: варто мені це зробити — станеться щось страшне. Відвертаючись від того, що малювала моя хвора уява, я так і йшов, дрібно ступаючи, щоразу оглядаючись, до самого хутора. І коли побачив біля хат кількох людей, відчув, як болить рука, в якій ніс рушницю. Я розтиснув кулак — рука геть змерзла і задубіла. Долоня побіліла. Весь мій натільний одяг та светр були мокрими. Тепер я відчував це, коли морозяний вітер залазив мені під куртку. Я тремтів. Здавалося, що зараз примерзне і перестане битися моє серце. Ніг я давно не чув, тільки пересуваючи їх, усвідомлював, що йду. Час наче зупинився. Було таке враження, що я не йду, а їду, і за вікном нескінченно тягнуться поля, поля, поля… Щось стискається всередині й благає — «швидше, заради всього, швидше!». Але швидше було неможливо. Мені зараз, як вода, ні, як повітря, треба було дістатися додому, де я зможу зачинити двері й відразу опинитися далеко-далеко від цього страшного лісу, нескінченного поля, від цього жаху. Вперше в житті я відчув, що таке жах. Все, що вважав ним раніше, було ніщо порівняно з цим.

І ось, озирнувшись черговий раз, я не побачив лісу. Він залишився далеко. Але в моїх вухах ще довго лунало те страхітливе звірине виття. Звук цей підганяв мене, знову стискаючи змучене серце, і воно виштовхувало нові порції крові до моїх неслухняних холодних ніг.

Я розраховував знайти вдома належний спокій, та його не було. Знову повертався до нещодавніх подій у лісі. Однак усі мої думки відразу ставали якимись хаотичними, обривалися на половині, не досягаючи висновків. Тоді я намагався ні про що не згадувати, відключитися, але все марно. Думки про те, що я бачив, народжувалися одна за одною. Витримувати це ставало неможливо.

Увечері мене лихоманило. Я відчував високу температуру. Потім я почав тремтіти. Як то кажуть, зуб із зубом не зводив. Пережите давалося взнаки, адже від самого лісу я йшов мокрий. Відносно сухою була тільки куртка. Я випив гарячого чаю з коньяком, заліз під три ковдри і заплющив очі. Мене довго лихоманило, може, з півгодини, а може, й більше, але, нарешті, я все-таки заснув якимось спотвореним, сповненим пробуджень нервовим сном.

Ранок полегшення не приніс. Відчувалася страшенна слабість, боліла голова, з’явився сухий надсадний кашель, від якого в грудях щось наче відривалося. Голова була, як відро, перед очима крутилося. Словом, почувався дуже погано, треба було щось робити. Я повідомив на роботу, що захворів, і подзвонив Григорію — він лікар.

Григорій приїхав швидко. Ще з порога стурбовано подивився на мене. Очевидно, мій вигляд був кепським. Я розповів йому, що дуже змок та змерз на полюванні. Григорій послухав груди, оглянув горло, зміряв температуру і сказав, що потрібно лягти до лікарні, бо можливе запалення легень. Я не заперечував — мені було дуже недобре, та й не хотілося залишатися наодинці з собою та своїми думками.

У лікарні зробили знімок, і з’ясувалося, що підозра на гірше не підтвердилася. Але, оскільки бронхіт я таки підхопив і запалення легень могло розвинутися, Григорій радив кілька днів побути в лікарні. Я погодився, і він поклав мене до своєї палати. Вона була для блатних — у ній стояло всього два ліжка, до того ж друге виявилося вільним. Таким чином, я знову опинився на самоті, але нічого не сказав Григорію, бо вже й сам не знав, чого хотів.

Я лежав і думав про те, що сталося в лісі, намагаючись спокійно обміркувати факти, розкласти по полицях і знайти їм хоча б якесь пояснення. Та вдавалося це погано. В результаті впирався в одне й те саме: пояснення вчорашнім подіям знайти було неможливо. Безперечним належало визнати те, що я бачив цього пса, який ходив за мною. Адже я нормальна людина. Мені не могло раз по раз ввижатися одне й те саме. Не могло, наче його більше ніхто ніколи не бачив, навіть коли я спробував ще комусь його показати, це не вдалося. Та нехай. Трапляється різне. Але де ж сліди?

Слідів взагалі не існувало, я це бачив, я переконався в цьому. Скільки разів у мене виникало припущення, що можна щось поплутати, ну, як то кажуть, бай за бай зайшов. Та ні! Я згадав, як обстежував кожний метр снігу, бачив свої сліди, а біля них не було інших. Але ж він ішов моїм слідом! Що ж це за пес? Що ж це могло означати? І раптом мене пропекло здогадкою: а що, як він ставив свої лапи точно у відбитки моїх чобіт! Невже таке можливо? Містика. До того ж куди тоді пес подівся після пострілу, де сліди його втечі? Не міг же він утекти, й далі ставлячи лапи в мої сліди! Це виглядало абсурдно. Взагалі, вся ця історія здавалася нісенітницею. В такому разі я не повинен вірити ні своїм очам, ні вухам. А я їм вірив, адже вони ще жодного разу не підводили мене. Але зараз… Зараз я борсався на ліжку в чотирьох стінах, наче риба в ятері, і не міг ніяк видертися з лабет хвороби та безвиході, в якій опинився. І ніколи, ніколи не зможу я описати, висловити, наскільки мені було прикро. Напевно, гірше взагалі навряд чи буває.

Та час робить своє, і на третій день мені полегшало. Спала температура, вже відкашлювалося якесь жовтувате харкотиння. В грудях більше не відривалося і не боліло, Григорій полегшено зітхав, щоразу заходячи до палати. Мабуть, мій попередній стан викликав у нього побоювання, адже, не знаючи справжньої його причини, Григорій все приписував хворобі. Та ось вона відступила. Залишилася невизначеність. І все-таки мені вдалося за цей час зробити деякі припущення. За три доби важких роздумів я виділив два найімовірніші варіанти пояснень, хоча ніколи раніше в мене б язик не повернувся назвати їх імовірними. Але зараз доводилося миритися. Перше моє припущення було таким: пес — привид, тобто витвір моєї хворої уяви, ніякого пса насправді не існує. Друге полягало в тому, що я зіткнувся з якимось аномальним явищем. Нічого іншого придумати не зміг. І в будь-якому разі мусив прийняти як факт — пес не міг бути живою істотою. Реальні собаки залишають сліди на снігу й падають після пострілів. Їх бачать усі без винятку.