Околиця невеликого містечка. Сутінки.

Чоловік у пом'ятій роздертій піжамі біг, не розбираючи шляху. Проскочивши алею, він мало не зірвав металеву хвіртку, прудко перетнув брудну дорогу, всю в калюжах, і кинувся таранити кущі, продираючись за їхню межу. Утікач мало не впав, зашпортавшись об дровиняку, та все ж таки втримався на ногах і тепер біг лісом, чи, швидше, посадкою. Під ногами хрустіло листя.

Важко дихаючи, він зупинився і підніс до очей розбиту руку, із якої цебеніла кров — немовби після удару кулаком. Витерши кров об себе, чоловік побіг далі. Тепер навколо був справжній ліс. Але сили вичерпувалися, і ноги перечепилися на рівному місці.

— С-сука... — мимоволі вимовили його губи у той час, як тіло намагалося втримати рівновагу. У цій лайці звучав відчай.

— Н-ні ч-чорта... — такий самий шепіт крізь переривчасте дихання, але у ньому відчувалися вже зовсім інші інтонації. Зловтіха передусім. Схоже, йому таки вдалося сплутати чиїсь плани.

Подих перехоплювало, і утікач був змушений перейти на крок, щомиті озираючись. Скоро у лісі зовсім стемніє. Він оглядався раз у раз. Але що це? Позаду почулися кроки. Хтось біг, притому дуже легко та рівно, хрустячи листям. Господи... Від нього не втекти!

Очі втікача почали зацьковано метатися, він позадкував і, зрештою, побачив свого переслідувача. З лісового мороку виринула людська постать. Повністю темна. Вбрана у якийсь балахон, чи то куртку з каптуром, насунутим аж на саме обличчя.

Переслідувач наближався швидко і вже перейшов на крок, наче розуміючи, що погоню скінчено. Що за чортівня у нього в руках?! Якась прямокутна дротяна рамка, а в іншій... Ніж! Довгий та вузький ніж. Місячне сяйво пробивалося крізь по-осінньому голі гілки дерев, і страшна зброя сяяла жахливим відблиском.

Хотілося закричати, але жах скував горло, вихопивши лише здавлений хрип. А страхітлива постать насувалася впритул. І раптом нещасний побачив, що під накидкою немає нічого! Сама тільки чорна порожнеча. Божевільний крик вирвався із його горлянки і потонув у дикому гарчанні того, хто наздогнав свою жертву. Темрява, яка насунулася з-під порожнього балахона, накрила геть усе.

Його трусили за плече. Спочатку ніжно, обережно, промовляючи приємним жіночим голосом:

— Олег Вікторович! Олег Вікторович! Прокидайтеся! Ну Олег Вікторови-и-ич...

Потім гарна жіноча рука стала більш наполегливою, а голос набув вимогливих і навіть нетерплячих інтонацій:

— Олег Вікторович! Ну скільки можна! Прокидайтеся!

Той, хто лежав обличчям до стіни, несподівано здригнувся, якось злякано смикнувся і спантеличено обернувся до жінки, що його будила.

— От чорти... — він протирав очі та навіть струсив головою. — Х-хух-х.... Що там? Ну що там ще? Кого вже привезли?

Очевидно, він ще знаходився під дією сну і тому скидався на «вдареного по голові». Очі його мружилися навіть від того тьмяного світла, що розливалося у приміщенні.

— Ну, звичайно, Олег Вікторович! Звичайно, привезли. Хіба я дозволила би собі просто так, без поважного приводу порушити ваш дорогоцінний сон?

Голос жінки тепер уже став театральним і водночас грайливим. Відчувалося, що вона розважається. Нарешті чоловік скинув ноги у зеленкуватій простій піжамі з дивана і всівся, незадоволено протираючи очі.

— Кого привезли?

— Не знаю, Олег Вікторович. Дзвонили з приймального, терміново хірурга просять. Кажуть, що наш хворий, ще й важкий.

— Та у них усі важкі...

Лікар пригладив коротку стрижку, вуса і, підійшовши до вмивальника, хлюпнув водою в обличчя та надів білий ковпак, що стояв поруч на шафі, наче очікуючи. Після цього вигляд у дзеркалі став узагалі бадьорим та незворушним.

— Ой, Олежку Вікторовичу... Який ви крутий та гарний... А якби я вас так збудила, без всякого хворого? М-м-м? — жінка жартома штовхнула лікаря округлим боком.

-Ох, Ірино... В тебе ще досі дитинство у задниці грає. Я би тоді пробігся дарма до приймального і назад, а потім так би тобі вжарив! За дезінформацію.

Ковзнувши рукою по її талії, він похитав головою і вийшов у коридор. А медсестра, що залишилася на самоті, скривилася, передражнюючи його, потім поправила ковдру на дивані, струснула подушку і вийшла.

У приймальному товклося досить народу. На тапчані лежав худий чоловік у роках, підібгавши ноги до живота, і стогнав. Подеколи його тягло на блювоту. Одна з жінок тоді схилялася над хворим та підставляла йому рушника. Черговий лікар — повна дама із високою зачіскою — заповнювала історію хвороби, сидячи за столом.

— Олег Вікторович! Перфоративна. Забирайте. В мене зараз ще двох принесуть — класти немає де. Давайте оперативно, я вас прошу.

— Зараз, — незворушно відповів той. — Подивимося. Може, й заберемо, якщо наше.

Присівши поруч, хірург звернувся до хворого:

— Коли ви захворіли?

— О-ой... Сьогодні, в обід... Як ножем вдарило... Несподівано так... Ги-и! — чолов'ягу знову скрутив спазм блювоти.

— А чого ж терпіли з обіду? Котра година зараз?

Хірург, сидячи поруч, обстежував живіт хворого, напружений та твердий, як дошка.

— Н-да... А раніше бували болі у животі? Печія? Поташ пили?

Той лише кивав головою.

— Ну, забираю, — він повернувся до чергової. — Давайте нагору.

І тепер вже, звертаючись до близьких пацієнта:

— У вашого родича серйозне захворювання. Говорячи по-простому, тріснула виразка, і увесь вміст шлунка пішов у черевну порожнину, поміж кишок. Потрібно терміново оперувати. Чого ж ви його тримали дванадцять годин?

— Звичайно, звичайно... — закивали ті. — Та ви знаєте, він у нас впертий, не хотів до лікарні їхати. Усе казав — «може, перейде»...

— Ну, тепер ситуація серйозна, — перебив лікар.

— Ми сподіваємося на вас, будь ласка...

— За даних обставин, — стишуючи голос і відійшовши від хворого, продовжив Олег, — потрібно більше сподіватися на Бога. Хоча, ми, звісно, зробимо все від нас залежне. Ситуація вкрай серйозна. Давайте з ним нагору. Доведеться вам добре потурбуватися щодо ліків.

— Звичайно, доктор! Ми все купимо, що потрібно.

Хворого почали перекладати на ноші, а хірург уже піднімався сходами у відділення.

На третьому поверсі вже чекали. Операційна сестра та дві чергових. Від перших його слів дівчата повинні були зрозуміти — спати їм залишок ночі чи стояти в операційній.

— Що там, Олег Вікторович? — тепер інтонації сестри були вже сухими та офіційними.

— Перфоративна, дєвочки. Так що спати не доведеться.

Чергові скисли та пішли готуватися до прийому хворого, а операційна прилаштувалася за ним, знову воркуючи зовсім по-іншому:

— Олег Вікторович, як зазвичай? За годину? Так?

— Десь так. Трохи «капнемо» йому, поки анестезіологи приготуються, не раніше.

— А з ким оперуєте? Будити Гурського?Та ну його к бісу. Нехай спить. Ти ж знаєш, він після всього сам ледве теплий. Он... — Олег кивнув головою у бік темного коридору, — з «професором» прооперую. Об'єм операції мінімальний — зашиємо дірку, та й по тому. Тут не до радикалізму — аби вижив. Давай так, щоб до сьомої скінчили, бо зранку як позбирається професура та почне попід руки заглядати... Ти ж знаєш, я цього терпіти не можу.

— Знаю, Олег Вікторович. Ну, я пішла.

Лікар, зробивши непевний жест рукою, зник за поворотом коридору.

У цій частині відділення, де не було палат і розташовувалася кафедра інституту, стояла майже повна темрява. Тут не надто полюбляли бувати практичні лікарі з відділення. Напевно, тому старший ургентний сьогоднішньої зміни, хірург вищої категорії Олег Вікторович Женатий лише іронічно ковзнув очима по розкішній нікельованій табличці на нових потужних дверях: