— Як де? Ти ж трахматолог! Ви кістки чим ламаєте? Давай, дуй, дорогий...

І Савчук нерішуче зачинив двері палати з того боку. Він ішов, поступово прискорюючи крок, але покинути відділення йому не дали — зупинила Оксана.

— Лікарю, це з міліції телефонують. Хочуть когось із лікарів.

Думаючи про своє, Петро Петрович якось цікаво, зиґзаґами

підійшов до столу і взяв трубку.

У «діжурці» вирувало життя. Капітан, накинувши формову зимову куртку поверх кітеля, сидів за столом, притискаючи до вуха слухавку.

— Еге... — невдоволено бурмотів він, — так це третій, той, що у свідомості? Так? Уже беруть в операційну? Отже, ми не встигнемо з ним поговорити? Ну, гаразд, завтра. А він не казав про обставини аварії? З ким зіткнулися і так далі... Не пам'ятає? А... Струс мозку... Зараз, хоч діагноз запишу...

Він взяв ручку, що лежала на журналі з кросвордами, і почав писати на аркуші паперу.

— Гаразд. Ми під'їдемо. А з ким я говорив? Савчук? Дякую. Капітан Панчишин. Усього найкращого.

Міліціонер поклав трубку. Збоку на столі буркотів щось транзистор, на нього зараз ніхто не звертав уваги. Двері райвідділу міліції були зачинені, а на клямку з внутрішнього боку накинули колодку. Сержант із кобурою на поясі увійшов до «діжурки» і поставив на стіл дві чашки паруючого чаю.

— Візьміть, Петровичу, приєднуйтеся. Бо так і задубіти тут можна.

— Дякую, — сказав той, здригаючись. — А чогось міцнішого немає?

— Немає, — відповів сержант. — Полиняк із тої аварії вертатиметься, казав, що прихопить.

— А що там — далі мете?

— Ага, повний завал...

— Дідька лисого вони там викопають, — зауважив капітан. — Півтори години від моменту аварії. Туди тепер хіба що з лопатами їхати. Ну, нічого. Нехай Полиняк прогуляється — йому не зашкодить. А повернеться — поїдемо провідати постраж— далих.

— З тим самим результатом, — додав сержант.

У плановій операційній із піднятими поперед себе руками вже без рукавиць з'явився Беженар, за ним ішла Ліда. Олег продовжував стояти біля столу на місці оперуючого, перекособоче— ний, зануривши одну руку в живіт. Голоюх давно випростався і тепер відпочивав, склавши руки на операційне поле.

— Ну, де ж вона... Все. Є! — Олег нарешті витяг із черевної порожнини останню серветку і кинув у миску. — Заїхала в малий таз, а я шукаю — на очі не бачу... Ну, що там? Скінчили?

— Усе гаразд, Олег Вікторович, — підкреслено серйозно промовив Беженар.

— Я і забув про вас, — виправдовувався Олег. — Казав, що підійду, а сам забув. Проте нам тут також весело було...

— Нічого, ми впоралися. Так, Лідочко?

Практикантка лише посміхнулася під маскою і кивнула.

— І що там, була гематома?

— Була. Кубиків із п'ятдесят крові, згустки. Усе вимили. Вже везуть до реанімації. Нам як — розмиватися, чи допомагати вам?

— Та ми наче також закінчуємо, — почав був Голоюх.

— Чекай-чекай! — зупинив його Олег. — Люся, збігай-но до другої палати і поклич сюди Петра Петровича. Як та нога, цікаво...

— А у вас що? — у свою чергу поцікавився Беженар.

— Давай ще раз фурацилін — мити живіт, і відсмоктувач вмикай, — скомандував Олег медсестрі й повернувся до колеги: — У нас розриви печінки, масивні, плюс селезінка. Ну, і ще брижа у кількох місцях. Кишки цілі. Зараз дренуємо і зашиваємося. Гемодинаміка стабілізувалася.

В операційній з'явився Щур.

— Так, доїхали до реанімації благополучно. Один є. Довго ви ще? Слухай, а медсестра ваша чергова кругом Савчука шукає. Нема його ніде.

— Як це — немає? — обурився Олег. — Я ж казав йому в палаті сидіти і дивитися за ногою.

— Немає... — розвів руками Щур.

— Чорти би його забрали, — вилаявся Олег. — Ну, це завал! Не Савчук, а біда ходяча. А Якимець що каже?

— Каже — нога сильніше болить. І пальців не чує.

— Твою ж мать... Цього нам тільки бракувало. Валентине Івановичу, ставайте до Голоюха. Тарасе, ти давай дренуй і зашивай. Я пішов дивитися Якимця.

Стягаючи рукавиці, Олег рушив до виходу, а Голоюх, обійшовши стіл, став на місце оперуючого.

— Давай, Віруню, — змучено промовив Беженар, підставляючи руку операційній сестрі, щоб «вскочити» у нову рукавицю. — Підходь, Лідо, втрьох веселіше буде.

Не приховуючи невдоволення, Олег увійшов до палати. Якимець лежав із заплющеними очима та страдницьким виразом на обличчі. Слідом у дверях з'явилася і чергова сестра.

— Марійцю, де Савчук?!

— Не знаю... — розгублено відповіла вона. — Кудись подівся...

— Як це — подівся? Я ж казав йому сидіти тут і слідкувати!

Олег торкнувся до ноги, і обличчя його ще більше спохмурніло. Якимець помітив це.

— Що — гаплик? Ну, кажи! Чого ти замовк?

— Що тобі сказати? — інтонації Олега знову стали спокійними та стриманими. — Ішемія зростає.

— Що це таке? — заволав той. — Нормальною мовою говори!

— Це означає, — не змінюючи голосу, продовжував Олег, — що нозі твоїй не вистачає крові, яка має надходити по судині для нормальної життєдіяльності тканин.

— І що?!

— Потрібно оперуватися. Вже.

Якимець затулив руками обличчя і лежав так кілька секунд.

— Якби я міг собі уявити... коли вигадував цю ідіотську історію... Зараз у цьому довбаному, смердючому Тачанові мені дійсно відріжуть ногу! І я вже точно не зможу нікуди втекти!

— Володю... — перебив Олег.

— Більше того, — майже кричав Якимець, відриваючи руки від обличчя і кидаючи їх повздовж тіла, — це зробиш ти!

— Не психуй! — гаркнув на нього Олег. — Замовкни і не психуй.

Хірург зняв ковпака і скуйовдив волосся на голові, а потім присів на койку біля хворого.

— Гадаю, ногу твою можна врятувати. У будь-якому разі, ми спробуємо. Але гарантувати на сто відсотків, сам розумієш, важко. Операція складна, специфічна. В загальнохірургічних відділеннях не практикується. Вимагає спеціальних навичок та матеріалів. Кажу тобі все, як є. Але чекати більше не можна. Нога практично холодна. Якщо не вдасться відновити кровообіг... сам розумієш. У тебе є шанси прокинутися без ноги. Хоча, я сподіваюся на краще. І ти сподівайся.

— Ти навмисно так, — приречено промовив Якимець. — Вішаєш мені лапшу про якусь операцію, щоб мізки запарити. А як дадуть наркоз — відріжеш ногу, і все. Вона однаково неперспективна, а так легше.

— Володю, — змучено промовив Олег, із хрускотом розправляючи спину, — у тебе хвора уява. Я про це казав ще у Харкові. Повір мені, жоден лікар не відмовиться від шансу врятувати хворого, навіть якщо шанс доволі примарний.

— А він дійсно такий примарний? — тихо запитав Якимець.

— Ні, — відповів Олег. — Реальний. І ми постараємося. Зараз їдемо до операційної. Тримайся.

Він жартома тицьнув приятеля кулаком у плече, усвідомлюючи, що піднести його дух у цій ситуації навряд чи вдасться. Коли лікар вийшов, Якимець сів на койці та якийсь час дивився на власну ногу. Потім торкнувся її, відкинувся на подушку і знову закрив обличчя руками.

Нічні вулички Тачанова продовжувало замітати снігом. Найбільшими з них ще вдень пройшовся старий занедбаний бульдозер комунгоспу. Проте до ранку від його роботи не залишиться й сліду. Однією з таких вуличок пробирався, гребучи всіма чотирма колесами, великий чорний джип. Масивна, добре пристосована для цього машина не відчувала особливих труднощів. Тачанів давно спав, і по напівзаметених вуличках не було видно нікого. Та навіть якби хто й побачив зараз тут таке авто, в темряві, ще й здаля це не викликало б особливого здивування, тому що всі в районі знали джип старого Ганса.

Машина, не кваплячись, але впевнено, залишаючи у снігу глибоку колію, просувалася у напрямку центральної районної лікарні.

Увімкнений наркозний апарат діяв на операційну бригаду заспокійливо. Його ритмічні беземоційні зітхання свідчили про те, що у цьому закритому просторі під назвою «ургентна операційна» не все ще знаходиться на межі максимального напруження. Не все ще натягнуто, наче струна, що загрожує ось-ось тріснути.