Дійсно, з усіх людей, що застрягли тут, очевидно, до ранку, найкращим настроєм міг похвалитися анестезіолог. У Щура наче відкрилося друге дихання. Рухався він легко, а в жестах вгадувалося навіть натхнення. Готуючи до інтубації хворого, як усі щиро вірили, на сьогодні останнього, він почав навіть тихенько насвистувати під маскою.

Цьому, в принципі, існувало пояснення. Його праця в даному випадку була пов'язана з найменшим ризиком. На столі лежав загалом здоровий молодий чоловік, не обвішаний супутніми болячками. Тож перспектива вивести його з наркозу без пригод не викликала сумнівів, у той час, як на попередніх двох наркозах, що проводилися практично одночасно, анестезіологу довелося добряче попотіти. Накрохмалений високий ковпак Щура у прямому розумінні змок та впав на лоба і нагадував тепер головний убір усім відомого Буратіно, хіба що не був смугастим та жовтим. Тому, нарешті помітивши це, він замінив його на менш вишуканий, витягнувши заміну з операційного бікса. Новий ковпак був вим'ятий та полинялий, зате сухий і чистий.

Усі хірурги та операційна сестра також перевдяглися, розкривши останню укладку стерильного — після двох довгих операцій потрібно було хоча би піти до туалету. Голоюх із Надею та Лідою навіть встигли випити по чашці кави. Віра в даний час виявилася фактично непотрібною, оскільки оперувати збиралися однією бригадою, і могла би збиратися додому. Та на неї навалилася якась апатія, і вона мовчки всілася біля вікна в операційній та надовго замовкла.

Хірурги, на відміну від Щура, не могли похвалитися особливим оптимізмом і сиділи мовчки, склавши руки кожен перед собою у положенні, хто як звик. Воно й зрозуміло. Операція, що ось-ось мала відбутися, була вкрита мороком невідомості. Думка про те, що за спробою врятувати ногу криється небезпека втратити самого хворого, не давала спокою всім. Та найбільш стурбованим виглядав Олег. Якщо решта, думаючи про своє, спостерігали за діями анестезіологічної бригади, то він наче вимкнувся і, здавалося, взагалі не помічав, що відбувається навколо.

До реальності Олега повернув Беженар.

— Олег Вікторович, — покликав травматолог.

— Га?

— Операція нестандартна, загалом... Добре б намітити хоча б у загальному, що ми збираємося робити.

Олег розвернувся на «вертушці» так, аби бачити всіх і сказав:

— Я гадаю, однозначно, що нам потрібно йти на ревізію стегнової артерії. Пульсу на ній немає, гематома здоровезна, нога холодна. Напевно, розрив. Якщо не вдасться відновити кровотік — потрібно буде ампутувати.

— Отже, ти збираєшся знайти місце розриву і ушити? — уточнив Беженар.

— Саме так.

— А ти коли-небудь оперував у гематомі? — він пильно подивився на Олега. — Я знаю, як це — регулярно доводиться. Усі тканини просочені кров'ю, все тече, анатомії — ніякої... Сам чорт ногу зломить. Ще костомаху відшукати у таких умовах та скласти — куди не йшло. А артерію... Тим паче пошкоджену. Ти уяви: якщо там такий розрив судини, що кровообіг порушився, то щойно підійдеш до нього — почне заливати, та й порядно. Як ти виділиш це місце, не пожмакавши судину затискачами, щоб потім зашити? Подумай: якби це хоч трохи нижче на нозі було — я згоден, інша справа. Виділити артерію вище і просуватися по ній до місця пошкодження. А воно у самій пахві! Олег, ми влаштуємо таку кровотечу, що хворого втратимо. Подумай. Не встигнемо потім ампутацію зробити.

— Що ви пропонуєте? — запитав Олег.

— Іти одразу на ампутацію. Нога холодна. Хворого врятуємо.

— А ти, Тарасе, що думаєш?

— Не знаю, — відповів той. — Те, що ти замислив, я точно не зроблю. А чи ти зможеш — тобі краще знати. Я наприклад, слабко уявляю. Великі сумніви. Може, краще так, як надійніше? Ти уявляєш, який струмінь звідти валитиме? Не менший, як тоді з серця. І пальцем не заткаєш. Раз пощастило — це не означає, що і вдруге так станеться.

— Дійсно, — підтримав Беженар. — Більше того, у таких умовах саму ампутацію зробити — також не раз плюнути. Навіть якщо одразу на неї налаштовуватися. Технічно важко. У мене навіть така ідея з'явилася — а якщо його зараз узагалі не оперувати? Гангрена ще не почалася. Днів зо два можна тягнути. Завтра розгребуть дорогу, приїде судинний, з інструментами і рештою... Га? А може, й взагалі до обласної забере.

— Завтра судинний цю ногу вже не врятує, — промовив Олег. — Завтра вже буде пізно.

— Згоден, — кивнув головою Беженар. — Нозі ми підписуємо вирок. Проте збільшуємо шанси самого хворого — і притому істотно. А зараз, якщо вліземо, сильно ризикуємо.

Тиша запанувала лише на кілька секунд.

— Гаразд, — промовив Олег. — Оперувати будемо. Це однозначно. І у мене є ідея. Операцію почнемо з лапаротомії.

— Навіть так? — здивувався Тарас.

— Зайдемо у живіт, — продовжував Женатий, — вийдемо там на здухвинну артерію, і один із нас до кінця операції лишиться там. Якщо почне кровити на нозі — просто перетисне артерію пальцем — і все. Це буде наша страховка, щоб не втратити хворого. Гадаю, зайва дірка у животі — це в даному випадку дрібниці. А ми троє оперуємо на нозі. Спробуємо. Не вдасться — то ампутуємо. Все-таки шанс ногу врятувати, ще не пізно.

— Оригінальна ідея... — пробурмотів Беженар. — І теоретично підлягає виконанню...

 — Ти у животі лишишся, — Олег подивився на Голоюха. — А ми з Валентином Івановичем на нозі попрацюємо, він регулярно у гематомах оперує. Ліда гачки потримає.

 — На який час розраховувати? — обізвався нарешті Щур, який слухав усе це мовчки.

 — Спитай щось легше, — відповів Олег.

 — І так завжди... — простогнав той. — Давай, Наталю, ардуан. Уперед, обробляйтеся.

Чорний джип заїхав на територію лікарні і зробив поворот на дев'яносто градусів біля хірургічного корпусу, де ще кілька годин тому висаджував Ліду та Савчука «подарунок президента». А потім масивний автомобіль поповз по неторканому сніговому покриву, що сягав вище його бампера. Навіть такій пристосованій машині було важко. Соваючись задом із боку на бік, джип завернув за кут ЛОР-корпусу в напрямку моргу і зник у темряві.

Напруга в операційній зростала. Усе робилося практично мовчки. Голоюх стояв трохи зігнутий та боком, оскільки відсунувся від столу, наскільки міг, щоб не заважати іншим оперуючим. Одна рука його була запхана глибоко у живіт хворого через рану, обкладену стерильною білизною. Пальці торкалися навпомацки судини завтовшки як його власний палець, відчуваючи її тугі ритмічні напружені поштовхи, щоб у будь-який момент натиснути на неї.

 — У тебе все гаразд? — Олег повернув голову до Щура.

 — Повний порядок.

 — Який тиск?

 — Сто тридцять на вісімдесят.

 — Зараз фугоне...

 — Олег Вікторович, за фасцію потрібно зайти, — промовив Беженар. — Ось фасція. Може, під нею?

 — Господи, як розігнало... — бурмотів Олег.

 — Я попереджав...

 — Ножиці! — Олег простяг руку операційній сестрі. — Тарасику, ти тримаєш?

 — Палець на артерії, — відповів той.

 Дзенькали інструменти. На якийсь час запанувала мовчанка.

— Стоп, — несподівано промовив Олег. — Ось же вона. Все, як належить, зі стегнового каналу. Ось вена поруч. Ми на ній уже п'ять хвилин сидимо.

— Дійсно, — погодився Беженар. — От тільки пульсу не чути. Чому вона не пульсує?

— Чорт зна що... — погодився Олег. — Нічого не розумію. Якби розрив судини був нижче, то тут вона мала би пульсувати.

— Може, вище? — озвався Голоюх.

— Де — вище? — не зрозумів Олег. — Я зараз із тобою за палець поздоровкаюся, за той, яким ти тримаєш. Е-е, друже! А ти, часом, не перетис її?

— Ні, тільки торкаюся.

— І що?

— Бухає, як ненормальна.

— А за кілька сантиметрів вже не бухає... — констатував Олег. — І розриву не видно. Що за чортівня? Тромб?

— Напевно, тромб, — погодився Беженар. — Я мав із таким справу. Буває, при травмах рветься лише внутрішня оболонка артерії, і тоді на цьому місці починає утворюватися згусток. У мене раз таке було при вивиху плеча. Кликав судинного хірурга і видаляли з ним тромб із плечової артерії. Довжелезний, наче хробак, а завтовшки як ціла судина.