— Розумнику... — пробуркотіла вона. — У мене вдома такий самий... І ви туди ж! Спати час! Післязавтра День медика. В актовому залі концерт буде. Дівчата молоденькі, медсестри співатимуть. Он, ви двоє — не прип'яті, то пішли би подивилися.

— А стриптиз буде? — похмуро спідлоба запитав той, що мав ногу в гіпсі.

— А чого ж? — розвела руками Василівна. — Тільки то, напевно, треба через головного домовлятися...

Трійко паданят загиготіли так, що чути було аж у хірургії через хол.

— Ану, вимикайте! — розсердилася санітарка.

— Зараз, Василівно, тільки книгу дочитаємо, — старший красномовно показав палітурку, в якій вже мало що залишалося.

Двері зачинилися.

— Дядь Міш, негарно друзів закладати, — озирнувся на Ревуць— кого один із хлопчаків.

— Особливо друзів по нещастю, — підтримав той, що на витяжці.

— Манав я таких друзів, — пробурмотів Ревуцький. — Зранку по пиво не було кому зганяти...

Але пацани вже знову захоплено займалися своєю справою. Це були паперові літачки. їх складали стосами, перев'язували клаптями бинта, відмотаного з власних причандалів і ховали під ліжко. Всім трьом «льотчикам» було весело.

Чергова аптека мирно дрімала у нічній тиші. Світилася тільки лампочка над дверима із вивіскою. О другій годині ночі в маленькому приміщенні з диваном знаходилося дві аптекарки. Старша засинала, вкрита ковдрою. Молодша намертво прикипіла до приймача. Вона похитувала головою у такт музиці і посміхалася.

— Слухай, вимикай вже, га? — не розплющуючи очей, попросила старша. Але та лише зменшила звук.

Раптом серед нічного спокою жахливо загарчав мотор машини. Його було чути ще здаля. Та, що засинала, навіть розплющила очі. Обидві аптекарки мовчки перезирнулися.

Білий «Жигуль», споровши шинами порепаний асфальт, різко загальмував біля аптеки. Дебелий чолов'яга, вискочивши з кабіни, на всіх парах рвонув догори по сходах.

— Іди швидше, бо двері висадить! — сказала старша, коли він із усієї сили залупав у зачинене віконце нічного продажу ліків, і, побачивши, що молодша злякано застигла на стільчику, побігла відчиняти сама.

Коли ж віконце розчинилося, туди увіпхалося збуджене обличчя клієнта.

— Дайте мені п'ять... Ні, десять презервативів! — кричав він, кидаючи гроші у віконце. — Швидше, будь ласка, я вас прошу! Швидше!

У аптекарки відвисла щелепа.

— В-вам що, приспічило? — затинаючись від здивування, промовила вона. — О другій годині ночі?

— Будь ласка, — скоромовкою продовжував чолов'яга, — швидше! Я вас благаю! Тільки дайте якісних таких, еластичних і міцних, щоб літру витримували!

У аптекарки зовсім відняло мову, й вона застигла з того боку віконця.

— Я рознесу зараз усю вашу контору!!! — заволав мужик, поставивши два важких кулаки на прилавок.

Жінка злякано позадкувала від віконечка. Але тут за її спиною з'явилася молодша аптекарка й хутко поклала кілька пачок на прилавок. Кинувши гроші та схопивши товар, чолов'яга чкурнув сходами донизу — так, що бетон затрусився. Знову заревів мотор, і «Жигуль»зірвався із місця.

Тільки тепер заклякла аптекарка повернула голову і глянула на помічницю.

— Хотіла би я, щоб до мене хтось так поспішав... — мрійно промовила та.

Усі троє лікарів схилилися до хворої. Збоку стояла медсестра Оксана, поруч санітарка з мискою — раптом щось потече. «Самопальний» зонд уже було встановлено в шлунок хворої, і тепер Олег напомпував повітря в цей оригінальний пристрій.

— Гадаю, добре буде, — промовив він.

Він вставив носик шприца Жане в отвір резинової трубки і натиснув на поршень.

— Перетискай!

Зонд перетисли інструментом, і повітря вже не мало змоги втікати назад.

— Давай ще, — сказав Олег, — повинно би витримати. Ще два шприци, а потім спробуємо.

— А не трісне? — засумнівався Малевич.

— Ні, вони міцні, — авторитетно заявив Ілля.

— Ну, тобі видніше, ти молодший, — пробурмотів зав.

Процедура повторилася.

— Мертво сидить...

— Ой, не тягни так, — злякався Малевич, — ще вискочить.

— Не повинен би, — промовив Олег, зосереджено регулюючи свій пристрій. — Усе.

— Прекрасно. Дівчата! — озирнувся зав. — Тепер капати далі. Отак. А то ходили б ви на роботу і не знали би, що ці засоби придатні не тільки для... Ну, гаразд. І лаборантку кличте по новій. Нехай ще раз кров бере. І повторно — зранку.

Усі троє вийшли з палати.

— Ну що... — задоволено промовив Малевич. — Це надзвичайно цікаво... Якщо Мельниченко вискочить, доведеться вам медаль давати. Ну, гаразд, бійці. Розходимося спати. Завтра комісія з... благоустрою, — він навмисно насилу вимовив це слово. — Чорти б її забрали. Чорти б їх усіх забрали! Отож, не спізнюйтеся. Якщо до ранку з Мельниченко ще які пригоди будуть, то ми, Олег Вікторович, вас знову потурбуємо.

— Як головного спеца з контрацепції, — додав Медвідь.

— Я не проти, — відповів Олег.

Ранок відзначився бурхливою діяльністю, яку оперативно розгорнули на території тачанівської лікарні. Доріжками поміж корпусами снували численні медсестри та санітарки, метучи та шкрябаючи геть-чисто все. Поміж ними де-не-де з'являвся Бліщ — завгосп із сокирою та відрубаним коренищем, яке, треба думати, щойно стирчало із землі у неналежному місці. Він керував операцією з генерального прибирання території, що почалося ще вчора. Увесь змилений, не знати звідки прибіг головний — Геннадій Андрійович Лабо.

— Чого ти тут товчешся? — одразу накинувся на Бліща. — Вони самі знають, куди мести. Я казав тобі ще вчора причеп прибрати? Казав. Зараз шофери поприходять, і щоб цієї фури на території не було!

— Геннадію Андрійовичу, ну куди ж я...

— Куди хочеш! Усе! Або я сам приберу. Але після цього ти... словом, зрозумів, так? Не сердь мене, дорогенький, прибери причеп. Зараз щуріння всякого адміністративного поналазить, а він стоїть. Це ж їм, немов червона ганчірка для бика, — ти що, не розумієш?

До лікарняних воріт наближалася «швидка», перевалюючись на ямах. Вона ледве повзла, розхитуючись на заглибинах, що вкривали геть усю дорогу.

У машині спереду біля водія сиділа лікарка швидкої допомоги, позаду на ношах лежав хворий із накладеною на ногу шиною та «комірцем» на шиї. Чолов'яга стогнав голосно, скликаючи всіх святих.

— Ой... здохну... не доїду... М-м-м... Ой!!! Шия! Боже, та вам дрова возити, а не хворих!

— Мужчина, ми їдемо дуже повільно, повірте! — доводила лікарка, яка й сама кривилася, уявляючи, що зараз відчуває цей нещасний.

— Це ями на дорозі, — встряв у розмову водій. — Я на другій ледве повзу, ось ваша жінка підтвердить...

— Що мені жінка, я зараз здохну... Ой!

Жінка, що сиділа біля нього, заспокоювала чоловіка, як могла, тримаючи за руку:

— Василю, потерпи, зараз приїдемо. Господи, що за ямеги... Як же можна, перед самою лікарнею... Куди ж та наша влада дивиться? Тут же ж постійно хворих возять!

— А це ви, жіночко, спитайте в тих, кого обирали! — не витримала лікарка. — У них спитайте.

— Еге ж, у них спитаєш...

Машина так само повільно підрулила до хірургічного корпусу — там зяяли такі ж самі ями.

Завантажений асфальтом КамАЗ приплентався по ямах до лікарняних воріт, наче почув розмову у «швидкій». Із вантажівки, що зупинилася, вилізло чоловік вісім робочих у зашмарованих оранжевих жилетках. КамАЗ розвернувся задом, заїхав на лікарняну територію та підняв кузов, і асфальт посипався на дорогу. Одразу ж робочі почали розгрібати його по ямах, просто у пилюку та калюжі, що залишилися після дощу. Двоє хворих на лавочці припинили розмовляти і вирячилися на цю картину.

— Сильно кладуть, — зауважив один.

— Напевно, їде хтось... — із розумінням підтримав другий.

Перший зігнувся і підняв грудку асфальту, що підкотилася до них:

— Ну, якщо це асфальт, то я, напевно, дохтор навук...