Робочі продовжували свою справу. З-за повороту повільно виліз важкий каток...

П'ятеро лікарів обступили койку, на якій лежав той самий хворий, що «вмирав» у «швидкій». Палата була знайома — травматологічна. Пацани, що з вечора займалися літачками, зі свого кута спостерігали за консиліумом. Ревуцький також відклав газету та із зацікавленням дивився на нового сусіда, який на той час вже повністю припинив стогнати і лежав, тихо дивлячись у стелю. Малевич, тримаючи перед очима рентгенівський знімок, розглядав його «на вікно», те саме робив із двома іншими знімками районний травматолог Беженар. Нарешті зав передав рентгенограму іншим та звернувся до хворого:

— Ну що, шановний, застрягли ви у нас надовго. Лежати доведеться більше місяця. А стегно ваше будемо оперувати. Іншого виходу немає.

— От, гадство... От, влетів... — стогнав той. — Треба було мені того даху, хай би ще сто років тік...

— Ну, тепер вже пізно плакати, — розвів руками завідуючий. — Вас лікуватиме Валентин Іванович, наш головний травматолог. Валентине Івановичу, я вас прошу, насамперед тягу на шию — це зараз найголовніше. Так?

— Звісно, — погодився той. — Марійцю, готуй тягу, зараз накладемо.

А коли всі виходили з палати, Малевич затримав молодого хірурга, який ішов попереду:

— Тарасе Васильовичу, я тебе прошу — йди розжени прийом у поліклініці, швиденько так. Дзвонив щойно завполіклінікою, там сьогодні Савчук приймає. Ти ж знаєш, як він зараз: назбирає чергу чоловік із тридцять — гамір стоятиме... Якраз картинка для обласної адміністрації. Іди, зроби, я тебе прошу. А Савчука спровадь до мене, я його на виклик відправлю, від гріха подалі, щоб чогось не начудив.

— Гаразд, — не надто задоволено промовив Голоюх.

У хірургічному кабінеті тим часом прийом ішов на повну.

— Доктор, — скаржилася звичайного вигляду літня жінка із забинтованою рукою, — ви розумієте, болить постійно. Вже п'ята доба, а ніякого покращення. Нічого нею тримати не можу, і вночі ниє — спати не дає.

— Ну, що ж поробиш... — розвів руками лікар. — Перейде поступово. Перелому немає — це головне. Отже, скоро перейде.

Він сидів за столом у високому ковпаку, зображуючи на обличчі неабияке розуміння ситуації.

— Але ж воно болить... — нерішуче наполягла жінка.

— А я вам кажу — немає перелому, — повторив той. — Он — знімок робили. Бачите — ось висновок рентгенолога. Цілі кістки, розумієте? Немає перелому.

— Але ж воно болить!

— То що тепер — ламати? — обурився лікар.

Хвора лише спромоглася здивовано роззявити рота, не знаючи, що тепер і сказати — аргумент вбивав наповал.

Двері кабінету розчинилися, і на порозі з'явився Тарас Васильович Голоюх із доволі кислим виразом обличчя. А от личко нафарбованої дами, що сиділа на медсестринському місці, засяяло. Медсестра хірургічно-травматологічного кабінету Валентина — чималенька жіночка з пишними формами — явно зраділа появі нового лікаря і полегшено зітхнула.

— Петре Петровичу, — похмуро промовив Голоюх, — мене шеф на прийом прислав, а тебе до себе просить.

— Гм-м... — зобразивши подив, Савчук вийшов із кабінету.

— Слухаю вас, — Голоюх повернувся до жінки, яка досі сиділа на стільчику.

— От, впала чотири дні тому, — знову почала вона, — а доктор говорить, що перелому немає і що все мине. А воно далі болить....

Слухаючи її, лікар продивлявся картку, одночасно вказавши медсестрі на забинтовану руку. Та з неабияким бажанням кинулася розмотувати бинт. Голоюх швидко пройшовся пальцями по руці хворої і промовив:

— Перелому дійсно немає, але шина вам не завадить. І дещо поприймаєте, зараз я вам випишу. А зараз прошу до перев'язочної.

Медсестра, мало не сяючи від щастя, підійшла до них і почала мотати. Одночасно її нога у тапочці грайливо наступила на взуття лікаря.

— Валю, — похмуро промовив той, — у тебе під кабінетом двадцять чоловік, а я за ніч набігався і в мене болять ноги.

При цьому він висмикнув свій черевик із-під її ноги.

— О, Тарасе Васильовичу, — промуркотіла вона, — двадцять чоловік — це ж нам із вами раз плюнути.

При цьому вона тихенько наступила знову. Відпустивши руку хворої, Голоюх висмикнув ногу і пішов до кабінету, по дорозі відчиняючи двері:

— Прошу, наступний.

Увійшла невисока тлуста жіночка провінційного вигляду.

— Слухаю вас.

— Доктор, я тут два дні тому руку поранила, а воно тепер... — вираз її обличчя ясно давав зрозуміти, що воно тепер.

— Показуйте.

Жінка швидко скинула саморобну пов'язку.

— Чого ж ви два дні чекали, не йшли?

— Та гадала, може, саме загоїться.

Глянувши на руку, Голоюх скривився:

— Що це у вас?

— Ой, це я капусту приклала...

— Та бачу, що капусту. А там, у самій рані, — це що?

— Ой, та як воно сталося, то кров одразу юшила. І я хлібом заткала, сусідка порадила.

— Ви б ще сала запхали... — пробурмотів Голоюх, починаючи писати її картку.

— А що — треба було?

Він лише зітхнув і похитав головою. Перев'язочна вже звільнялася, Валентина виводила хвору з підв'язаною на косинці рукою.

У травматологічній палаті тепер стало ще тісніше. На крайньому ліжку біля дверей також лежав хворий на витягуванні. Одна витяжка була прилаштована за його поламане стегно, інша — спеціальною петлею за голову. Нещасний лише зітхав, досі не зрозумівши, який лихий заніс його на дах.

Один із пацанів, залізши на ліжко до «прип'ятого» приятеля, розчинив вікно.

— Добре... — прошепотів новоприбулий, якому петля заважала повною мірою розтуляти рота, — свіже повітря...

— О, бачиш — і друзям по нещастю послуга, — пожартував хлопчина. — Ну, давай.

Падани пачками витягали із-під ліжок свої саморобки, розривали нитки — й літачки табунцями злітали у небеса та розносилися вітром хтозна-куди. А самі авіатори захоплено гуділи, озвучуючи цей авіаційний парад.

— О, пацани! О, дають! — не витримав ветеран палати Ревуцький.

Та сусід його лише водив очима, не здатний повернути голову, і намагався зрозуміти, що відбувається.

В операційній троє хірургів стояли біля вікна, вже «помиті», очікуючи, коли анестезіологічна бригада завершить останні приготування. Ритмічно загудів наркозний апарат. До вікна долітали тільки лаконічні репліки анестезіологів:

— Тіопентал, десять. Ардуан. Фентаніл.

А внизу, під вікнами операційної, рухалася процесія, що складалася переважно із чоловіків солідної зовнішності, у костюмах та при краватках. Державні мужі гордо несли перед собою власні черевця. Десь між ними загубився і головний лікар Тачанівської лікарні, який вочевидь не вписувався своїм виглядом у цю вельмишановну масу.

— Понаїхало... — пробурмотів Малевич. — От добре живеться людям — приїхали, походили, горілки попили — і назад.

— Ну, навіщо ви так? — не погодився Медвідь. — Вони також користь приносять.

— Ну, от наприклад, якби цій команді сьогодні не стрелило завітати до нас, хворих би і далі по ямах товкли. А так — заасфальтували.

— Дійсно, — погодився Малевич, — тепер тижнів зо два м'яко їздитимемо.

— А чому — зо два? — не зрозумів Олег.

— Саме стільки нашим ямам потрібно, щоб звільнитися від чужорідного матеріалу, — пояснив Ілля із виглядом знавця місцевих особливостей.

— Востаннє їх заклали три роки тому, — сказав Малевич. — Завдяки он — Іллі Петровичу.

— Скромно мовчу, — той опустив очі.

— Ілля Петрович якраз їхав із обіду на роботу, — пояснював далі зав. — А тут чорти занесли до нас зама «президента», ще й пішки. Доктор заїхав у яму й обризкав його з ніг до голови.

Той відразу до головного — як, мовляв, так? Озвірів, бачте, ваш лікар, ганяє по калюжах. А Ілля Петрович відповідає — не треба. Там як помалу не їдь — однаково бризки розлітаються, бо дуже вже глибокі калюжі.

— Словом, вийшов чиновник від головного і пошурував назад, — продовжив Ілля. — А тут, як на гріх, виклик терміновий. Ну, «скора» — та вже точно на всіх парах пекла. І тому зам такий обдрязканий був, що не впізнали. Тоді вже точно з ніг до голови...