— Що, вже зробили?! — не могла повірити дружина хворого, здивовано йдучи за каталкою, не вірячи, що всі переживання вже позаду.

На телеекрані встановилася картинка — у ринзі стояв спокійний, зосереджений Віталій Кличко. Потім показали доволі грізного з вигляду негра. Той смикав носом, набираючись люті. Олег вже влаштувався перед телевізором. Потираючи руки від задоволення, заскочив Ілля:

— Ох, дасть він йому зараз, ох, дасть...

Сівши поруч, Медвідь щасливо глянув на колегу.

Бій почався. Негр став у глухий захист, а Віталій почав тиснути його то з одного, то з іншого боку, завдаючи ударів.

— Чого він тягне кота за хвіст? — не витримав Ілля. — Добивати треба!

— Та заспокойся ти, довше подивимося.

У двері постукали, і на порозі з'явилася Надя. Жоден із лікарів не звернув уваги на стурбований вираз обличчя операційної сестри.

— Ілля Петрович, — промовила вона, — ми там дивилися, і не можемо знайти однієї салфетки лапаротомної. Немає ніде...

— Що він робить? Що він робить?! — схопився за голову Ілля.

— Так і догратися можна... — погодився Олег.

— Я кажу — салфетки однієї немає, — повторила Надя.

— То пошукай, — махнув рукою Ілля. — Та що ж він робить?!

— Ілля Петрович, — майже по складах промовила операційна. — Я кажу — ніде немає.

— Надю, я що, за тебе шукатиму? Чого ти хочеш? Ти що, не бачиш?

У телевізорі гонг сповістив про закінчення чергового раунду.

— Надю, я весь — увага, — повернувся до неї Ілля. — Чого тобі треба?

— Немає однієї салфетки. Ми все перевернули.

— Чекай, як це — немає? — вже зовсім іншим голосом промовив Медвідь. — Ти що, жартуєш?

— Ідіть самі подивіться.

На обличчі Медвідя тепер було написано переляк. Вони обоє з Олегом наче по команді скочили із місць.

В операційній просто на підлозі на чистому простирадлі було розкладене все, що кидалося до миски під час операції. Серед решти лежали три великих лапаротомних серветки, забруднених кров'ю. Над ними і зігнувся Ілля. Поруч на столику лежало одинадцять чистих, не використаних серветок. Олег ще раз заходився рахувати. Загалом їх було лише чотирнадцять.

— У зв'язці п'ятнадцять, — пояснювала Надя. — Ми завжди так ставимо, потім на кінець операції рахуємо, щоб нічого в животі не лишити... Ось, одинадцять чистих і три використаних...

— А може, там не було п'ятнадцяти? — засумнівався Олег.

— Виключено, — відрубала операційна. — По кілька разів перераховуємо ще у закладці, а потім на столику.

— І що, кругом дивилися? Може, десь лежить? -Де?

— Ну, може, щось злиплося?

— Усе перевірили, Ілля Петрович, нічого не злиплося.

— Але ж ти рахувала, коли ми операцію закінчували! І казала, що всі є!

— Казала! Але ви мене так підганяли. Могла помилитися.

Олег з Іллею вийшли з операційної.

— Що будемо робити? — запитав Медвідь, припаливши і глибоко затягуючись.

На екрані телевізора кремезний негр нарешті розлігся на рингу, проте це вже нікого не цікавило.

— Ну, почнемо з того, що не розумію, як ми могли її там забути, — промовив Олег. — Ні, в животі ми її не лишили.

— Тоді де вона?!

— Не знаю.

— І я не знаю. Вже наприкінці операції я ставив серветку в малий таз, щоб перевірити випіт.

— Так у неї кінець стирчав назовні, — переконував його Олег. — І взагалі, мені здається, що використали ми лише три серветки. Тому та, що пропала, повинна би бути із чистих.

— Ти впевнений?

— Ну... — розвів руками Олег, — так мені здається. А ти спробуй сам згадати.

— Не можу. Усю операцію пам'ятаю, а про серветку не можу згадати. А ту, що ми наприкінці ставили, — ти її витягав із живота?

— Ти сам її витягав, — знизав плечима Олег.

— А ти точно пам'ятаєш?

— Гм-м...

— От і я точно не пам'ятаю. Це завал...

Ілля зняв білий ковпак і, схиливши голову на руки, запустив пальці у волосся.

Обоє схилилися над ліжком хворого. Пацієнт ще мружився і погано розумів, що відбувається.

— Як ви себе почуваєте? — запитав Ілля.

— Нормально, доктор...

Невідомо для чого Ілля помацав його за живіт навколо пов'язки.

— Ну, ти зовсім, як дитина... — відвів його убік Олег. — Чого ти причепився до слабого? Що він тобі може сказати?

На Іллі не було обличчя.

— Невже вона може там бути? — бурмотів Медвідь. — Не розумію, яким чином... Шеф уб'є...

— Та зажди ти! Давай подумаємо.

— Що тут думати?! — пошепки волав Ілля. — Якщо сестра гарантує, що по її лінії все чисто, значить, серветка у животі.

— Вона ж рахувала, коли ми з живота вийшли, — стояв на своєму Олег. — Могла кудись після цього подітися...

— Куди?!

Двері ординаторської реанімаційного відділення розчинилися, і звідти визирнув Щур.

— А ви чого бокс не дивитеся? Я чую — хтось гуде за дверима, а це ви... Ох і розлігся... Це клас...

Та колеги не поділяли його захоплення.

— Не зрозумів, а у чім справа? — здивувався Щур.

— Серветки не вистачає.

— Якої серветки?

— Лапаротомної.

— Ну і що?

— Як що?! Думаємо, що робити! В животі повинна бути, так виходить!

— А ти звідки знаєш, що не вистачає?

— То вони ж пораховані.

— Але Надя ваша рахувала по операції і казала, що всі на місці. Я сам чув, — упевнено заявив Щур.

— А тепер немає. Усе перерили.

— Хлопці, будьте серйозні, — продовжував умовляти анестезіо— лог, — ви ж пам'ятаєте, що нічого не залишили.

— У тім-то й справа, що не пам'ятаємо. О, Господи... Брати повторно... Все! — Ілля смикнувся до виходу. — Дзвоню шефові. Однаково дізнається. Краще зразу.

— Стій! — Щур у буквальному розумінні схопив його за руку. Так і стояв, не знаючи, як сказати. — Загалом... Ну... Словом, є ваша серветка, не переживайте. Н-накладочка, словом, вийшла.

— Яка накладочка?! — Медвідя перекривило. — Що це означає?! Яка накладочка?

— Ну... Є ваша серветка. Точно. Ну, мені треба було. Звідки ж я знав, що їй заманеться ще раз після всього рахувати?

— Як це — звідки знав? — лютував Ілля. — Придурку! Я тут інфаркт отримую... Дай сюди! Дай серветку, щоб я бачив, що вона є!

Хірург красномовно простяг долоню.

— Ну... — червонів та товкся Сергій, — ну... її вже немає!

— Дай мені серветку, — засичав Ілля, — бо я поставлю на вуха все ваше показове відділення!

— Та не кричи ти! — і собі перейшов на шепіт Щур. — Господи, які ви дотошні! Кажу — взяв, значить, взяв. Ходи сюди! — він відтяг Медвідя у кут. — Тільки тихо і щоб нікому! Ну, загалом... Мене Наталка просила, ну, анестезистка моя... Щоб я шмат марлі потяг, терміново.

— Навіщо їй? — тупо запитав Ілля.

— Ти що, маленький? Ну, припекло їй, а прокладки, оті, що рекламують, вона вдома забула. Пішла на чергування і забула.

Медвідь мало не задихнувся.

— Чорти би вас забрали!!! Я тут кінчаюся, думаю, що серветка у животі, а вони... Сюди мені серветку! Вже!!! Щоб я очима її бачив!!!

— Ти що, здурів? — злякано принишк Щур. — Ти у своєму розумі?

— Я у своєму! А от ви... Наталю!!!

Ілля полетів коридором, а Щур біг ззаду, хапаючи його за руки і халат, та все було марно.

Наталя сиділа в ординаторській на дивані з журналом у руці. Побачивши Медвідя у такому вигляді, вона лише здивовано відкрила рота.

— Дай сюди! — заявив Ілля, простягаючи руку.

— Що — «дай»? — не зрозуміла жінка.

— Серветку сюди!

— Я...ку серветку? — прошепотіла Наталя, червоніючи.

— З операційної! Полож сюди, бо сам витягну!

Вона почервоніла ще більше, почала часто дихати, а потім, несподівано скочивши з дивану, почала мотлошити Щура тим самим журналом, який тримала в руках. Анестезіолог лише затулявся і бурмотів незв'язні репліки.

Зранку на засіданні у головного лікаря зібралися завідуючі відділеннями. Атмосфера панувала вкрай напружена.