— От і заасфальтували нас тоді, — закінчив Малевич.

— Усе готово, — повідомив анестезіолог. — Можна починати.

— Ну, вперед, — скомандував зав.

Операція почалася.

Уся вельмишановна делегація високих керівників стояла у вестибюлі терапевтичного корпусу. Промову виголошував най— шановніший із усіх:

— Геннадію Андрійовичу, — насідав він на головного, — послухайте, а чому в пологовому відділенні, у якому ми щойно побували, немовлят загортають у такі брудні пелюшки? От, усі мене підтримають... Я розумію важку ситуацію в медицині, але щоб дітей...

— Іване Івановичу, — головному доводилося натягнуто посміхатися, — у нас немовлят загортають лише у стерильні пелюшки! Тому, дозволю собі зауважити — вони не просто чисті, а геть абсолютно чисті. А такого кольору набувають від багаторазової стерилізації. Оті розводи, що ви бачили, — результат дії високих температур.

— Геннадію Андрійовичу, — не розгубився поважний муж, — усі тут присутні достатньо обізнані, щоб розуміти це. Я питаю, чому вони мають такий непривабливий вигляд? Ну, це ж діти все-таки! Наше майбутнє! — інтонації чиновника набули деякої поблажливості. — Для них можна було би підшукати білизну... Ну, якусь більш святкову. І люди це бачать...

Двері за їхніми спинами розчинилися, і увійшов ще один чоловік. Старшого віку, але в усій його зовнішності виразно проступала військова виправка. Скроні чоловіка вкривала поважна генеральська сивина. Це був не хто інший, як Іван Павлович. От тільки зараз на ньому замість генеральської форми з чисельними нагородними планками був темно-синій одяг вояка УПА. Голову прикрашала кепка стоячком із тризубом. Голосно брязкали по бетону підковані німецькі черевики зразка 1942 року, зашнуровані поверх штанів. Зігнувши плечі, він зловісно насувався на шановну компанію, яка одразу замовкла. В руках Іван Павлович тримав паперового літака виробництва вісімнадцятої палати.

— Слава Україні! — урочисто вимовив новоприбулий.

— С-слава героям, — дещо спантеличено відповів Іван Іванович.

Але той, хто вдерся у процес перевірки, впритул не бажав бачити поважну особу. Він наблизився до головного лікаря і розгнівано запитав:

— Геннадію Андрійовичу, чому по території ввіреного вам закладу літають москальські літаки?

Літачок із зірками на крилах при цьому був піднесений до самого носа головного.

— А-а... пробачте... — знову спробував втрутитися Іван Іванович.

— Я вимагаю негайно звільнити територію лікарні від цієї радянської нечисті! — заявив Іван Павлович. — Негайно відправте людей, щоб визбирали!

Головний, завзято жестикулюючи, намагався щось пояснити Івану Івановичу, та комісія вже рухалася за корпус, де на них чекала жахлива картина. Усі доріжки, трава усіх газонів були закидані різнобарвним папером.

— Ну, я бачу, тут не тільки радянські... — не приховуючи сарказму, промовив Іван Іванович, взявши із землі ще один. — Оцей нібито американський...

За вікнами ординаторської давно смеркло. Олег увійшов, простягаючи руку Медвідеві.

— Що там у тебе?

— Та ось, апендицит притарабанили, недоречно, як бачиш.

— Дійсно, недоречно, — погодився Олег. — Якраз на Кличків.

— Я відчував, що цей бій не подивлюся, — розпачливо махнув рукою Ілля. — Я відчував: зараз щось привезуть...

— А на якій стадії у тебе підготовка? — запитав Олег.

— Та практично готово. Анестезіологи вже розгорнулися, ліки куплені — можна брати в операційну. Там «визрівший» апендицит — такий не будеш відкладати. Та йди сам подивися.

У травматологічній палаті під вікном ішла запекла нарада колишніх «авіаторів». Двоє ходячих хлопців із загіпсованими рукою та ногою сиділи на ліжку в третього, прип'ятого до витяжки.

— Я йому кажу: ти що, козел, припух? А він мені: ми вашу Фертилівку ще минулого року на вуха ставили, і все таке...

— Ну, чисто зарвався мужик, — обурився той, що лежав на витяжці. — Я цього дебіла пам'ятаю — на дискотеці колись наривався до мене. Ще тоді треба було йому задницю на вуха натягти.

— То слухай далі — він ще з якимись двома. Бачив, там по хірургії ходить такий, з рукою замотаною? Я став собі, тєлік дивлюся, а вони — вали до себе у травматологію, там дивись. Я кажу: він що твій, цей телевізор? А вони знову: «фа-фа, ля-ля»...

— Пацани, — вставив свої п'ять копійок третій, — ми з Вітюнею зараз однаково підемо на телевізор, бо там Клички битимуться. Будуть ці козли з травматології вимахуватися — завтра з ними розберемося. Тебе ж коли — завтра відв'яжуть?

— Завтра... — скис прип'ятий. — Мене завтра взагалі обіцяли вигнати, за літачки... Я що, винен, що якраз комісія приїхала?

— Годі скиглити, — обірвав Вітюня, — завтра тебе відв'яжуть. Я сам чув — твій доктор казав, який гіпс зробить. Ним як вмажеш — куди тому Кличкові!

— Витриманий апендицит, — промовив Олег, сідаючи за стіл. — Так. А я не розумію, у чому проблема? Ти кажеш, анестезіологи готові. Давай, беремо вже. Якраз до Кличків встигнемо.

— Еге, встигнемо... — невдоволено повторив Ілля.

— Ну, нехай на кілька хвилин спізнимося.

— То він за пару хвилин і «замочить» негра.

— Добре. Давай подивимося цих пару хвилин, а тоді йдемо в операційну.

— А як не замочить? Якщо дванадцять раундів? Тоді у найцікавіший момент доведеться кидати і однаково йти в операційну.

— Ну, дорогенький... Ти — «і у віз не сяду, і пішки не піду». Давай, командуй чимскоріше. Сорок хвилин ще. П'ятнадцять, заким введуть у наркоз, і двадцять п'ять — нам на роботу. Що, такі два здорові хлопці, як ми з тобою, за двадцять п'ять хвилин апендициту не втнуть?

Цей аргумент переконав, і Медвідь рішуче підвівся з місця, прямуючи в операційну.

Зосереджено гудів наркозний апарат, усі чомусь мовчали. Ілля закінчив обробляти йодом живіт хворого, і сестра подала хірургам стерильне простирадло зі щілиною посередині. Столик з інструментами поїхав до хворого.

— Можна! — скомандував анестезіолог.

— Надю, не спи! — підігнав Медвідь.

Вона подала скальпель у серветці.

— Тупфер, — простяг руку Олег.

— Затискач!

— Ще затискач!

— Ще!

Вони по черзі закидали операційну сестру цими наказами, і їй волею-неволею довелося рухатися скоріше.

— В'язатися!

— Ножниці!

— Надю, не спи, щойно одинадцята. Сушити!

— А... Куди ви так женете? — не зрозуміла вона. — Що за темп?

— На рекорд ідемо, — зосереджено промовив Ілля, роблячи своє. — Кохера!

— Затискач! — не відставав Олег.

— Обкластися!

— Ні, — здивувалася Надя, — вони точно на рекорд ідуть.

— Сушити, відсмоктувач!

— Ілля, он він. Сам наставився, гад...

— Бачу... — прокректав Медвідь, виводячи апендикс у рану. — Ще один затискач.

— Молодець, так і тримай, я обійду... — намагався якнайкраще допомогти Олег. — Лігатуру на затискачі!

— Ножниці! Надю, я ж просив — не спи! — знову взявся за сестру Ілля.

Але вона лише сопіла, висловлюючи невдоволення.

— Надю, «зетку»!

— Ось так, молодець.

Тепер вже не витримав анестезіолог. Відірвавшись від свого «господарства», Сергій Андрійович Щур зазирнув до операційного поля і стурбовано похитав головою:

— Хлопці, ви що, озвіріли? Точно — на рекорд ідуть. Чого ж ви не сказали? Я його як мінімум на сорок п'ять хвилин «загрузив ».

— Ну, ми ж не знали, що так добре піде, — виправдався Ілля. — Серветку лапаратомну давай. Все. Шити!

— Атас... — знову не витримала сестра. — Сімнадцять хвилин! Скільки працюю, такого не пам'ятаю.

— Потім дивуватимешся, — Ілля незворушно робив своє. — Шити, далі...

Каталка з хворим випливла з дверей операційної і заторохкотіла коридором у напрямку реанімаційного відділення, де проводили найближчу добу всі прооперовані.