— А як щось більше?

— Ну, не аорта ж! Не довезли б... А все, що менше, — впораємося.

— Тим не менше, ситуація серйозна, — вів своєї Ілля.

— Згідний. Якщо хочеш — я прооперую.

— Ти знаєш, я був би не проти, — зрадів Медвідь. — Казав же шеф, що ти мене маєш опікати.

— Ну, не опікати, а допомагати. А опікати ти мене повинен — я ж у вас людина нова.

У передопераційну заскочив Голоюх.

— Що за гармидер? — запитав із порога.

— Мийся давай, — обернувся до нього Ілля. — Травма живота, кровотеча. — Веселі справи... — Тарас попрямував до роздягалки, знімаючи халата.

— Олег Вікторович оперує, ми «на гачках», — навздогін гукнув Ілля.

— Єсть, шеф... — почулося з роздягалки.

У відділенні панував спокій. Із практично порожнього коридору було видно, як у маніпуляційній сестра робить заплановані ін'єкції. У просвіті з'явилася постать Савчука. Поглядаючи на боки, з поважним виглядом він дійшов до маніпуляційної і зазирнув туди. Чергова Оксана тільки мовчки озирнулася.

— Ну що там, — запитав Савчук, — оперують?

— Так.

— Що, всі троє?

— Діда того?

— Так.

— Гм-м... Селезінка... — із виглядом знавця промовив Петро Петрович. — Нічого... Що там — забрати селезінку і все... Ну, гаразд, працюйте...

Якби Петро Петрович Савчук міг знати професора Соколова з Харкова, то, безперечно, знайшов би деяку схожість між його і власними манерами. Втім, світило з Харкова, ніде правди діти, мав таки менше гонору та самовпевненості, ніж його тачанівсь— кий колега.

— Ну, нехай оперують...

І Савчук рушив далі. Увесь його незворушний вигляд міг би показати тому, хто потрапив до відділення вперше, що саме Петро Петрович тут є найголовнішою особою. От якби ще не пожмаканий халат із плямою від ковбаси...

Дійшовши до дверей палати Мельниченко, Петро Петрович поважно заклав руки за пояс халата і зазирнув туди.

— Ну, що тут у вас, як?

— Дякуємо, доктор, краще.

— М-да... Зонд не турбує?

Хвора заперечливо похитала головою.

— Ну, добре. Треба буде його скоро забирати. Досить вже. Чого забагато — також не добре.

— Ой, а Олег Вікторович казав, що ще повинен стояти... — захвилювався син хворої.

— Нічого, він зі мною радився. Ми такі пристрої давно вже використовуємо. Ну, гаразд, лежіть...

Під здивованими поглядами обох Савчук залишив палату, а, зайшовши до наступної, знову поцікавився з порога:

— Ну, як тут у вас...

Усе це нагадувало обхід як мінімум доцента у солідній клініці. Так поступово Петро Петрович дійшов до травматологічної половини відділення. Назустріч трапилася друга чергова — Маша.

— Ну що, Маша, працюємо? — він зробив спробу обійняти її за талію.

— Ми-то працюємо, — ухилилася вона, — і ви б ішли працювати.

— А де Беженар? У військкоматі вже?

— А практикантка де? І практикантку з собою забрав?

— Вам би тільки практикантку... — передражнила сестра. — Звідки ви все знаєте?

— Я все знаю, — самовдоволено розплився в усмішці Петро Петрович. — А у вас тут як, усе гаразд?

— Гаразд, не хвилюйтеся, — доволі сухо відповіла Маша.

— Подивлюся, як у п'ятнадцятій, — набувши звичної пози, «світило» посунув туди.

Та довго бути у палаті Савчуку не довелося. Саме тоді, як він критикував накладену петлю у хворого з переломом шиї, забігла та ж сама Маша:

— Петре Петровичу! Вас терміново головний шукає.

Обличчя Савчука набуло зляканого вигляду, і він рушив до виходу.

У маленькому кабінеті хірурга райвійськкомату було тісно. За маленьким столиком влаштувалися Беженар із Лідою плюс медсестра. У коридорі галасували призовники, заходячи до кабінету по одному. На них періодично горлав начальник відділення, та це допомагало лише частково.

— Отак, спиною повертайся, — керував процесом Беженар. — Бачиш — порушення постави. Пиши це у картку. Підошви показуй. О, Господи... Це ж не підошви, а ласти. Пиши — плоскостопість, другий ступінь.

Ліда тільки кивала головою і записувала.

Несподівано за дверима запала мертва тиша.

— А ну всі смир-р-рно! — почувся рев за дверима. — Шо за бардак, мать вашу? Ти чого вилупився, я що, говорю незрозуміло? Ще один звук почую — у вас тут друге життя почнеться!

Двері кабінету розчинилися, і досередини завалився мужик у камуфляжних штанях, спортивній куртці, розстібнутій до пупа, й в'єтнамках на босу ногу. Ліда здивовано спостерігала це явище.

— Що ж ви, доктор, таку чергу назбирали? — запитав він Беженара. — Я бачу, ваші колеги вже закінчують, а у вас тут...

— У нас найбільше патології, — незворушно відповів Беженар. — Я вам вже казав, як зробити, щоб було швидше.

— Так, ви казали... Я дивлюся, у вас девушка нова сидить... А у мене секретарка якраз втекла. Підеш до мене?

— Це лікар на стажуванні, — сухо зауважив Беженар. — І до неї належить звертатися так само, як і до мене.

— М-м-м.... Ну, пардон, як то кажуть... мамзель...

Двері зачинилися.

— Хто це? — здивовано запитала Ліда.

— Районний військком, — все так само незворушно відповів Беженар.

— А чого він у...

— В'єтнамках?

— Напевно, чоботи зносилися. А нових не видають — армія у нас зараз бідна, також важкий період.

— Ви все жартуєте, — посміхнулася Ліда, — а я серйозно питаю. І поводить він себе...

— Ну, якщо серйозно, — без найменшого натяку на посмішку промовив Беженар, — то ходять чутки, що контужений. Але я не вірю. Просто у кожної людини своя манера поводити себе у суспільстві, залежно від виховання та інтелекту. Давай, хлопче, вдягайся. Наступний!

— Значить, так, — промовив головний, щойно Савчук переступив поріг, — телефонував по мобільному начальник управління. Щойно вони зустріли республіканського травматолога. їдуть у машині за десять кеме від нас, і професор хоче по дорозі подивитися травматологічну службу в районних лікарнях. Зараз будуть тут. Беженар щойно поїхав із військкомату — не можу його зловити. Бігом дуй до травматології — нехай понаводять блиск. Щоб у палатах порядок був, історії щоб на місці. І сам чекай там, я їх приведу.

Прибитий цією новиною Савчук мовчки рушив виконувати вказівки.

В операційній усе «горіло».

— Ілля Петрович, активніше відсмоктувачем... Я ж нічого не бачу!

— 3-зараза... заливає...

— Ще одну пелюшку дайте! Тарасе Васильовичу, тримай кишки, щоб сюди не лізли.

— Ось вона! — зрадів Медвідь.

— Так, так. Повний відрив... Забери це. Викинь!

— Де ж ніжка?

— Скальпель, швидко!

Сестра подала миттєво. Олег зробив додатковий боковий розріз.

— Нехай кровить — це дрібниці. Нам до ніжки дістатися...

— Мужики, тиск падає! — це був анестезіолог. На обличчі Щура з'явилося серйозне занепокоєння.

— Скільки?

— Шістдесят на нуль.

— Ч-чорти б... Ось вона! Хапай бігом, федоровським! Ну ж!

— Зараз... незручно... Є! Взяв.

— Став ще один. Тільки грубіше, надійніше. Молодець. В'яжемося. Так, — останнє вже адресувалося Щурові, — у нас кровотеча зупинена. Підносьте тиск. Ми в'яжемо ніжку, миємо в животі та виходимо.

— Еге... «підносьте»... — пихтів Щур. — Піднесеш тут...

— У вас дві вени?

— А як же! Підключичка стоїть. Струйно ллємо. Так, зупинка! Зупинка серця! Масаж!

Миттєво опустивши стола донизу, Щур дістався зі свого боку до грудей хворого і почав непрямий масаж серця. Запанувала тиша — тільки незворушно відбивав ритм наркозний апарат, дихаючи за хворого. Хірурги припинили будь-яку діяльність.

— Може, я звідси? — обережно запитав Олег.

— Давай, якщо можеш... — проскрипів Щур.

— Відводь, — скомандував Олег Голоюхові. — Скальпель! Хірургу довелося нахилитися дуже низько, щоб крізь рановий отвір у животі бачити діафрагму хворого.

— Ну, що там?! — голос Щура переривався у такт поштовхам. Обличчя його вкрилося потом, а накрохмалений високий ковпак, який по-геройськи стояв догори на початку операції, зовсім «упав», змокнувши і переломившись наперед.