— Зараз, руку в діру запхаю... Де ж те серце? Все. Я сам. Анестезіолог розігнувся, а Олег продовжував залишатися у

цьому зігнутому положенні, роблячи прямий масаж серця.

— Стіл підніми... Бо мене зараз скорчить, — попросив він Щура.

Усе операційне поле повільно полізло догори.

— Працює, — сказав Олег. — Працю-ює...

— Преднізолону сто двадцять, — командував на своїй половині Щур, — тоді корглікон... Кров готова?

— Так.

— Давай, Наталю, в ту другу вену підключай.

— Тиск який? — запитав Олег.

— Вісімдесят на тридцять п'ять.

— Ми можемо працювати? -Так.

— Давай, Надю, шити ніжку селезінки. Потім діафрагму, миємо — і по операції.

— Відкривай новий бікс, — скомандувала Надя санітарці. — Салфетки кінчаються...

Невеличкий, тлустенький, але прудкий дядечко летів коридором травматологічного відділення Тачанівської райлікарні так, що за ним ледве встигали головний лікар та інші супроводжуючі з обласного управління.

— Ага... — він оглядав усе навколо, — це, ви кажете, травматологія...

— Так, на двадцять п'ять койок відділення у складі хірургії, — пояснював Лабо.

— І лікаря також немає, як і у травмкабінеті?

— Ну чому ж — є. Я вам пояснював, один травматолог у нас поїхав на призовну комісію, а інший... о, Петро Петрович!

Савчук несміливо намалювався у районі сестринського посту.

— Доброго дня, — попрямував до нього республіканський спеціаліст, простягаючи руку. — Ви травматолог?

— Так, власне...

— Скільки років працюєте?

— Вісім, начебто...

— Як це — начебто? А яка у вас категорія?

— Та ніби поки що ніякої.

— А чому? Чому не здаєте?

Савчук на це тільки дурнувато посміхався.

— А що ви оперуєте?

— Та, власне... Я у поліклініці... на півставки...

— Гаразд, до цього питання ми ще повернемося, — промовив головний спец. — А зараз оглянемо контингент хворих, які лікуються у вашому відділенні.

Не чекаючи на запрошення, він розчинив двері першої-ліп— шої палати. Сестра, схопивши рушника, приєдналася до обходу.

— Так, зрозуміло... — промовив травматолог, обвівши поглядом хворих, — артрити, синовіїти... Серйозні хворі є у вас?

— Є, взагалі-то... — промимрив Савчук. — Ось, будь ласка...

— Так, скелетне у вас в порядку, — головний фахівець оглянув Ревуцького з сусідом біля дверей. А потім його увага перекинулася на «літуна з даху», що мав перелом шийних хребців:

— А це що?! Шановні, що це за пристрій?! Це ж первісний лад! Ви ж хворого задушите! У вас що — спеціальною літературою не цікавляться? У журналі за другий місяць є стаття якраз на цю тему. Для кого ми пишемо? Навіщо кошти витрачаємо? Щоб на зламі тисячоліть переломи шийних хребців лікували петлею Гліссона? Шановні... — він розгублено озирнувся. — Де травматолог? Я перепрошую, як вас величати?

— Петро Петрович...

— Петре Петровичу, хворому негайно накласти скелетний витяг. Зараз же! Він же у вас нормально харчуватися не може — петля ваша по-людськи рота не дає відкрити! Накладіть витяжку — нехай нормально їсть і дихає.

— А-а...

— Що, колего? — не зрозумів республіканський фахівець.

— А-а... за що витяжку накладати? — здивовано промовив Савчук, законно сумніваючись, чи можна хворому просвердлити наскрізь голову.

— Як, за що? За череп! За тім'яні горби! — і світило схилився над хворим, постукавши при цьому пальцями по вказаній ділянці черепа — з одного і другого боку.

— Доктор усе зробить, зараз же, — Лабо взяв під руку високого, але непроханого гостя, виводячи з палати.

— Ну, не можна ж так... — не міг заспокоїтися той. — Потрібно йти у ногу з часом.

— От бачиш! — зрадів за сусіда Ревуцький. — Знімуть зараз твою удавку. А ти — «не витримаю, не витримаю...»

— Усе, — розігнув плечі Олег. — Чорти б забрали цього гнідого. У верхньому поверсі порядок.

— Так, — погодилися обоє асистентів, — нормально.

— Дивимося кишечник, — сказав Медвідь.

— Хлопці, зашивайтеся вже! — підігнав зі свого боку Щур.

— А що — з тиском погано?

— Та ні, добре, але давайте швидше.

— Не жени, ямщик, — пробуркотів Ілля, — швидше, ніж можливо, однаково не буде. А! Ось! Ось він, рідненький. Розрив кишки бачу.

— Дивно, і калом не смердить... — зауважив Олег із незрозумілою іншим іронією.

-Так, Надю, серветку давай нову. Шиємо другий ряд. Добре пораховані?

Несподівано згасло світло. Одразу замовк наркозний апарат, а все довкола потонуло у сутінках похмурого дня.

— Твою ж маму... — вилаявся Щур і, схопивши чорну резинову камеру, перейшов на ручне дихання.

— Ганю! — закричав Медвідь, кличучи з передопераційної санітарку. — Бігом дзвони до РЕМу! Що за ідіотизм? Чому не попередили?

— Що це означає? — не зрозумів Олег.

— Електроенергію вимкнули. Зараз же постійно вимикають, але стараються попереджати.

— Добре, що не півгодини тому, — похитав головою Олег.

— Хлопці, не балакайте там, працюйте, — знову взявся за хірургів Щур. — У мене хворий на ручному диханні, між іншим.

— Ми всі в роботі.

З'явилася санітарка, що бігала телефонувати.

— У РЕМ кажуть, що відключення на обласному рівні. Увімкнуть не раніше, як за годину.

— Тягни аварійну, — скомандував Медвідь. — Військову, на акумуляторі. Ледве дихає вже.

— Там ще апендицит привезли, — додала Ганя.

— Якраз доречно, — погодився Ілля. — Давай, Тарасе Васильовичу, — розмивайся — ми тут вже вдвох упораємося. Іди дивитися той апендицит.

— Весело тут у вас... — зазначив Олег.

У травматологічній вісімнадцятій палаті стояла тиша. Доктор Савчук у масці та рукавицях стояв біля койки хворого, обробляючи руки спиртом. Той, хто нещодавно літав із даху, злякано косив очі на його приготування. Поруч із ліжком на стерильному металічному лотку, підвезеному на перев'язочному столику, лежали дриль, шпиці та інші інструменти. Сестра і санітарка, що знаходилися поруч, також із якоюсь недовірою зиркали на Савчука, який нарешті скінчив оброблятися та намастив вибриту голову хворого йодом. Незважаючи на брак компетентності, Петро Петрович дійсно вважав, що людині, очевидно, все-таки не можна свердлити голову наскрізь, але, якщо каже республіканський спеціаліст...

— Ну, Хведоре, — не витримав Ревуцький, — у тебе тепер зачіска, як у крутого мафіозі. Не трусися, все буде гаразд!

— Не бійтеся, — маленький знеболюючий укольчик... — Савчук зігнувся над пацієнтом, взявши шприц.

— Доктор... е-е... а що ви збираєтеся робити? — боязко запитала чергова.

— Ти ж чула, — незворушно відповів Петро Петрович, — скелетний витяг накладати.

Він поклав шприц на лоток і, взявши дриль, уставив туди довгу металеву шпицю. Потім намірився на точку, по якій хвилин двадцять тому стукав республіканський гість, приставив дриль і почав свердлити. Шпиця легко просвердлила голову і вийшла з другого боку.

— Як ви себе почуваєте? — запитав Савчук.

— Нічого, доктор... — просичав хворий.

Від'єднавши дриль, Петро Петрович встановив на шпицю скобу, затяг болти і приєднав мотузку.

— Ну, повісьте йому для початку кілограмчиків зо три, — промовив він до медсестри.

За кілька хвилин витяг було налагоджено.

— Ну як? — знову запитав Савчук у хворого.

— Дякую, доктор! — пожвавився той. — Я тепер говорити можу нормально і під шию нічого не тисне. Як на світ народився! Правда, якісь мурашки по ногах побігли, коли ви свердлили, але вже перейшло.

Із переможним виглядом Петро Петрович вийшов із палати.

У кабінеті головної медсестри Тачанівської райлікарні зависла важка атмосфера. Перевіряючий КРУ сидів за столом, скинувши піджака і розвісивши його на спинку стільчика. Навколо стояв страшний гармидер — на столах купи паперів, кругом розставлені коробки з різним реманентом, усе з ніг на голову. За вікном починало темніти.