— Та-а-ак... — протяг КРУк, настовбурчивши вуса. — То ми виведемо кінці, нарешті, з цими е-е... калоприймачами?

Зіна лише безсило знизала плечима.

— Отже, ви, шановна, нарахували шістсот сорок. А по паперах повинно бути шістсот шістдесят. Заносити до акту, чи ще шукатимете?

— Послухайте... — головна знову взялася переконувати чиновника. — Ви ж бачите — вони наче цигарковий папірчик, могли десь злипнутися... або завалитися...

— Не знаю... ви вже двічі рахували. Будете ще шукати? Як хочете. Пишу в протокол нестачу. Або шукайте.

— Що тут шукати? — нарешті зірвалася Зіна. — їх викинути потрібно разом із бинтами! Вони ж не практичні! Лежать уже рік, а ніхто не бере! Від них парить шкіру, а прокладок у комплекті немає. Та зрозумійте, неможливо їх сплавити «наліво»! Кому вони потрібні?

Мовчки вислухавши цю тираду, КРУк запитав:

— То будуть представлені відповідні документи, чи заносити в акт?

Замість відповіді Зіна зняла трубку.

— Алло! Ада Василівна? Це Зіна. Пробачте, що вдома турбую. Тут дійшли до калоприймачів, двадцять штук бракує... Може, ви самі? Добре, пробачте, — жінка поклала слухавку і звернулася до перевіряючого: — Вона каже, що хірургія брала. Завтра вам представлять акт про списання.

— Гаразд, — знизав плечима КРУк. — Почекаємо до завтра. А зараз... Що у нас по списку? Протизаплідні засоби.

— Не буду я серед ночі розбирати тут із вами протизаплідні! — вибухнула Зіна. — Ще чого! Уся бухгалтерія давно зачинена, ми тут самі на весь корпус, а я буду у протизаплідних засобах копирсатися?

— Як скажете... — незворушність була головною рисою цього щуроподібного чоловічка. — Знайдемо щось інше.

— Послухайте, Сергію Григоровичу, — з удаваним співчуттям запитала головна, — вам що, не набридло? Ви що, спати не хочете? Вже десята! У вас що, робочий день безрозмірний?

— Я у відрядженні, — байдуже відповів той. — Швидше зроблю — швидше додому. Тоді й відпочиватиму. До речі, Ада Василівна обіцяла каву на ніч...

— Зараз зроблю, — промовила Зіна, переходячи у сусіднє приміщення кабінету.

Двоє підлітків, спираючись на милиці, застигли під похмурою стіною без вікон. Це була та сама «трупарка». Третій стояв між ними, підтримуючи здоровою рукою іншу, загіпсовану вище ліктя. Стояла тиша, тільки у траві сюрчали коники.

— Ну, де ж вони?

— Засцяли... — посміхнувся Вітюня.

— «Стрілка» відміняється,— майже радісно промовив відіп'ятий позавчора Серьога, який переминався «на трьох».

За моргом почулося шаркання ніг. Вони з'явилися у такому ж складі. Найдовший ішов посередині, нахиляючись уперед та тримаючись рукою за правий бік, де кілька днів тому вирізали апендицит. Хлопці наблизилися упритул, а їхні супротивники припинили підпирати стіну похмурого закладу.

— Ну шо, пацани? — запитав найголовніший із представників хірургії.

— Багато берете на себе, — відповів Вітюня, цвиркнувши крізь зуби, адже вважався «босом» у травматології.

— Це хто багато бере?

Пацієнт хірургії впритул наблизився до «співрозмовника», так що вони майже торкнулися один одного. Поштовх був непомітним. Вітюня відповів набагато сильнішим. У відповідь суперник замахнувся і вдарив. Одночасно Славик, який виглядав до цього найбоязкішим, вимахнув милицею по голові найдовшого. Той схопився за вдарене місце і зігнувся, а хлопчина замахнувся на іншого. Проте третій із хірургії кинувся йому в ноги, точніше, в одну ногу, на якій він стояв, — і «воїн» із криком розтягся на землі. Вітюня качався поруч в обіймах із першим, а Серьога, змахнувши і собі милицею, завалив по голові того, хто притис до землі Славика. Цієї миті він сам отримав удар, від чого втратив рівновагу і змушений був спертися на загіпсовану ногу.

— Ой! Нога! Нога!!!

Цей крик пронизав вечірню тишу, рознісшись далеко за межі Тачанівської лікарні. І лише п'ятеро тіл, які качалися по траві, деручи одне одного, не чули цього несамовитого вереску.

Той, хто стояв біля вікна у морзі, відвернувся. Крик хлопця не привернув його уваги, адже він бачив усе з самого початку. За інших обставин він би втрутився і зупинив це неподобство. А зараз... Схоже, ця людина не бажала бути побаченою.

В ординаторській кипів електрочайник. Ілля засипав каву по кружках, потім розлив воду. Увійшли Олег із Голоюхом. Женатий із задоволенням потяг носом:

— Оце я розумію, кава.

— Та яка там кава у нас на периферії... Де нам до вашої, харківської.

— Досить, не прибідняйся...

— Ну що, є перспективи потрапити додому?

— Є, — сказав Олег. — Ми з Тарасом дивилися хворого, непрохідність не підтвердилася. Відправили до терапії. Отож, п'ємо каву і можна розходитися.

— Дійсно, на сьогодні вистачає, — погодився Медвідь. — А ти, Тарасику, чого такий кислий?

— Та... — махнув рукою той. — Я щось не хочу кави, потім не спатиму. Іду додому.

— Ти що, нас кидаєш? Випий кави, як у тій рекламі, — зразу настрій підскочить.

— Іншим разом.

Голоюх повісив халат у шафу, попрощався з обома за руку і вийшов.

— Чого це він? — не зрозумів Олег. — Може, образився за щось?

— Та ні, — Медвідь посунув каву, — просто немає настрою у людини. Я так розумію, вдома проблеми у нього, так би мовити, особистого характеру. Давай, п'ємо — і по домах. Я помітив, якщо товктися у відділенні без діла, — обов'язково щось привезуть.

— Правда? — здивувався Олег, відпивши з кружки. — Цікаво...

— Не віриш? Все може бути. У нас тут глибинка, забобони всякі...

Із коридору зазирнула травматологічна чергова:

-Смачного! Доктори, тут травма. Хворий із вісімнадцятої— той, кому позавчора витяжку зняли. Каже, що впав на милицях.

— На тобі! — вигукнув Медвідь. — Я ж казав! А ти не вірив.

-Це, здається, з тих хлопців, що літачки пускали, — зауважив Олег.

Слідом з'явилася чергова із хірургії.

— Смачного! Доктори, у нас дві травми.

— Які ще травми?!

— Один ваш, після апендициту, — вона кивнула Олегові, — здоровезна рана на голові. Каже, що впав із ліжка. А другий — завідуючого. Каже...

— Та ви що, з глузду посходили? — заволав Ілля. — Куди ви Дивитеся? Це що — розбірки «хірургія на травматологію»?

Кинувши недопиту каву, обоє хірургів побігли у відділення.

За вікном стояла справжня ніч. На столі поруч із КРУком парувала чашка кави. Зіна вийшла з підсобки з якоюсь коробочкою.

— Те-екс... — промимрив невтомний інспектор.— Значить, напальники... А що ж це таке?

— Ось вони, — Зіна поставила перед «щуром» коробку.

Він витяг кілька штук і здивовано присвиснув:

— Я й не знав, що такі є. Так це що, на палець вдягається?

— А на що ж?

— От ви не схотіли серед ночі протизаплідні засоби розбирати, а ці... напальники... якраз схожі... гм-м-м...

Зіна почервоніла.

— Рахувати чи ні?

— Ну, звісно. По паперах шістдесят чотири.

Червоніючи чим далі, тим більше, Зіни висипала з коробки напальники, котрі дійсно були неабияк схожі на найпопуляр— ніші протизаплідні засоби (які відтепер у Тачанівській райлі— карні застосовувалися і для зупинки кровотеч), і заходилася рахувати.

— А я піду ще кави наллю, з вашого дозволу... Господи, яка духота у вас тут... — і розсупонивши ще більше вузол краватки, КРУк зник у підсобці.

Двоповерховий будиночок на кілька квартир давно спав. Світилося лише одне віконце. Мотор важкої машини чувся ще здаля. КамАЗ із причепом підліз до будинку вузькою вуличкою і став упритул до паркану. Відчинилися шоферські дверцята, й на асфальт важко скочив чолов'яга у сорочці, розстібнутій до грудей, та м'яких домашніх тапочках. Провівши важко рукою по неголених щоках, він зачинив машину і зник у під'їзді.

Він увійшов до темного коридору квартири на другому поверсі і клацнув вимикачем. Потім пройшовся по обох кімнатах. В одній із них двоспальне ліжко було застеленим. Нікого. Впавши у крісло, водій КамАЗу вирячився на вимкнутий телевізор так, ніби по ньому щось показували. Дихання його помітно почастішало, пальці кілька разів стиснули підлокіття. Потім несподівано скочив і майже вибіг із квартири. Голосно хряпнули двері під'їзду, збудивши тих, хто щойно засинав. Заревів мотор і КамАЗ понісся нічним Тачановим.