— Н-не знаю... — здивовано відповів Олег. — А що?

— Якщо раптом є, варто приховати від нього свій інтерес до тих питань, які ти вирішуватимеш для мене. А йому — приділити особливу увагу.

— Гаразд... — ще більш здивовано відповів Олег і натиснув на «відбій».

Під нерозуміючим поглядом колеги він нахилив пляшку, і коньяк полився на дно келишка.

Вечір у відділенні швидкої допомоги виявився тихим. Олег сидів за столом, гортаючи начебто від нічого робити журнал реєстрації викликів.

По кущах за вікном пробігли відблиски фар, і до корпусу під'їхала «швидка». Клацнули двері, в «дежурці» з'явився Медвідь.

— О! — здивувався він. — А ти чого тут?

— Приїжджав про всяк випадок учорашнього хворого глянути — того, що ми оперували. Усе гаразд.

— А мене навіщо викликали? — не зрозумів Ілля.

— Защемлена грижа поступила.

— Та ж Голоюх сьогодні ургентний. Що, вдвох не впораєтеся?

— Ну, Голоюх у відділенні, — пояснив Олег, — але щось мнеться. Наче як додому треба йому. Очевидно, нам із тобою доведеться оперувати.

Медвідь пішов до хірургії, а фельдшерку, що сиділа поруч, саме закликали до телевізора. Глянувши підозріло їй услід, Олег перегорнув багато сторінок назад, аж на минулий рік, шукаючи потрібну дату. Нарешті у графі чисел промайнуло — 16 жовтня. Він витяг із кишені записник, на одній зі сторінок якого рукою Володі Якимця була записана та ж сама дата. Буркочучи собі під ніс, Олег почав вивчати, що ж трапилося у лікарні цього, як вважав його старий знайомий, фатального для нього дня.

— Так... Сорок років, інфаркт... Марчук... різана рана передпліччя... Гм-м... Гострий живіт, виклик хірурга... Виклик терапевта... Ага — відвезли терапевта, відвезли хірурга. Пологи. Виклик гінеколога. Не густо... М-м! Гіпертонічний криз, владнали на дому... Все.

Останнє Олег вимовив доволі впевнено. Після цього клацнув кульковою ручкою, розкрив записник на тій же сторінці та, глянувши злодійкувато на розчинені двері, де позбиралися усі, почав переписувати щойно прочитане.

— Дурдім, — промовив при цьому сам до себе, — дур-дім.

Спокій панував і в реанімації. Щур сидів на дивані та писав історії хвороби. Телевізор працював із вимкнутим звуком — на нього ніхто не звертав уваги. Анестезистка Наталя увійшла до ординаторської та підкреслено сухо промовила:

— Доктор, я беру історії, виписувати наркози.

Обличчя її висловлювало при цьому повну байдужість до лікаря, хоч той, звісно, знав, що це не так.

— Дутися довго будеш? — запитав Щур.

Не відповівши нічого, вона рушила до дверей, але лікар зловив її за піжаму і посадив поруч із собою на диван.

— Доктор, не простягайте рук.

Наталя висмикнула тканину піжами з його кулака і спробувала підвестися, але Щур всадив її знову.

— Я не простягаю. Може, вистачить? Ти що, не розумієш? Він же злякався — думав, що серветку в животі забув! Це ж повторна операція!

— А я не злякалася?!

Під вікном загудів мотор УАЗу. Щур відчинив фрамугу і глянув донизу:

— О-о... Наталю, це до нас... Спокій нам лише сниться. Командуй — нехай місце готують. Когось на ношах витягають.

Шофер «швидкої» з фельдшером заносили хворого у відділення, насилу здолавши вузькі лабіринти сходів.

— О-о-ой! О-о-ой! — стогнав худий неголений чоловік, тримаючись рукою за груди.

Поруч із ношами йшла жінка — вся знервована, напружена — його дружина.

— Що сталося? — запитав Щур, вийшовши назустріч.

-Підозра на інфаркт, — відповіла лікарка «швидкої», зайшовши слідом за ношами.

Щур мовчки вказав їм на двері палати. Ноші занесли, й хворого переклали на функціональне ліжко.

— Що у вас болить?

— О-ой... Усе болить!

Хворий хитав головою на всі боки, демонструючи страждання, а міміка його обличчя викликала підозру, що він добряче напідпитку. Щур послухав груди фонендоскопом і промовив:

— Люба, кардіограму. Терапевта ургентного привезіть, — останнє призначалося лікарці зі «швидкої».

Забравши ноші, бригада «швидкої» залишила відділення, а на хворого вже вдягали манжети кардіографа. Чергова готувала крапельницю. Хворий у цей час жахливо стогнав і тер у ділянці серця рукою. Щур вийшов із палати, у коридорі до нього наблизилася Наталя та тихо промовила на вухо:

— Доктор, це мій сусід, Адлахович. Я його знаю — алкаш чорний. Постійно жінці скандали влаштовує, а коли вона починає міліцію кликати — за серце хапається. Його до терапії вже не раз привозили задурно.

Сергій із розумінням кивнув і підкликав до себе дружину хворого.

— Скільки він випив горілки?

— А я знаю? Він мені не звітується, — вона була добряче знервована.

— Постійно п'є?

— Та так... Як коли.

— На серце часто скаржиться?

— Не знаю... — жінка відвела погляд. — Буває...

— Ну, гаразд, — сказав Щур. — Присядьте у коридорі. Щойно ситуація проясниться, я вам усе скажу.

Дружина хворого рушила до виходу, і це побачив сам пацієнт крізь широке вікно в стінці палати, призначене для нагляду персоналу.

— Куди?! — несподівано загорлав він п'яним голосом. — Куди?! Ні, нехай вона бачить, як я кінчаюся! Нехай бачить! — і п'яничка зробив спробу підвестися.

Дівчата напосіли на нього, вмовляючи лягти, та Адлахович відштовхував їх і гидко лаявся. Щур рішуче увійшов до палати.

— Так, — промовив він суворо, — зараз лягайте і лежіть тихо. Тут реанімаційне відділення, а не пивна. Кругом важкі хворі. Лежіть тихо!

— Що? — скинувся той. — Та я... Нехай вона, сука, тут стоїть! Вона мене...

— Тихо! — ще голосніше повторив Щур. — Вгомоніться!

— Та я... — продовжував буянити Адлахович. — Та мене всі знають! Я завтра буду на прийомі у Бурчуна! Мене всі знають!

— Васю, — жінка вже була поруч із ним, — заспокойся, ляж тихенько...

Побачивши її, хворий знову схопився за серце, вдаючи страждання. Медсестра, яка вже приготувала крапельницю, запитливо глянула на лікаря.

— То що робити?

— Що-що... — роздратовано повторив Щур, — підключай. Вона помастила руку хворого спиртом, проте щойно голка

торкнулася шкіри, хворий видер руку:

— Що ви робите? Не дам ніяких уколів! Я вас знаю тут... Завтра в Бурчуна буду!

У руках у лікаря нарешті опинилася розписана кардіограма. Уважно продивившись її, він промовив до Адлаховича:

— Так. Або ви зараз замовкаєте, або я викликаю міліцію.

— Що?! Міліцію?! Викликай! Та я всю міліцію знаю! Я завтра...

Увесь червоний, Щур вийшов із палати.

Нарешті Олег з'явився в ординаторській, де сиділи Медвідь із Голоюхом.

— Ну, що?

— Та нічого, оперувати треба.

— Ну, Тарас узагалі-то лишається, — сказав Медвідь, — але ми би просили почекати, поки грижу розкриємо. Все— Таки дванадцять годин від моменту защемлення. Резекцією кишки пахне. Якщо доведеться робити, зайві руки не завадять. А якщо ні — ми тебе зразу ж відпускаємо. То як?

— Домовилися, — відповів Олег.

Голоюх курсував по ординаторській від стіни до стіни, не беручи участі в розмові.

— Тарасе, я правильно кажу? — озвався до нього Ілля.

— Га? — не зрозумів Тарас, ніби був відсутній. Потім спинився і промовив: — Гаразд, іду дзвякну додому. Як зняли телефон в ординаторській, мусиш іти на пост дзвонити, а там усі порозставляють вуха і слухають, про що ти...

— На, дзвони, — Олег простяг йому мобільний.

— Так розорю ж тебе...

— Не переживай.

Взявши незвичний предмет, Голоюх набрав номер.

— Алло! Люда? Це я. Що там? Який ще сюрприз? Гаразд, у нас тут ще операція, ідемо митися. Так, години дві, не менше. Ні, як їхатиму, то вже й нічний магазин зачинять. Ну, все.

Він повернув мобільний Олегові.

— Ходімо, глянемо поки що Веселовського — однаково чекати, — сказав Медвідь Голоюхові, й обидва вийшли.

Тим часом Олег, глянувши на годинник, і собі набрав номер.