— Може, ви хочете на моє місце? — запитав головний. — Тоді вирішуватимете на свій розсуд...

— Мені й на своєму весело...

— Крім того, — продовжував Лабо, — ми змушені зняти з вашого телефона «вісімку».

— Та ви що, знущаєтеся?! — заголосив Малевич. — А якщо мені вночі доведеться санавіацію викликати? Я що — вікно відкрию і кричатиму?

— До міжміської лінії буде підключений один телефон — на «швидкій». Там усі дзвінки фіксуватимуться. Звідти зателефонуйте.

— Отже, в мене тут хворий із кровотечею вмиратиме, а я на «швидку» побіжу?! По темряві й калюжах? Геннадію Андрійовичу, та має бути у нашому житті хоч якийсь здоровий

глузд!

— Нас заганяють у такі рамки, — спокійно відповів головний. — От ідіть у депутати — вам же пропонували. Там і доводьте, що медицина не виживе без грошей і здорового глузду, а мені це не потрібно доводити.

— Я лікар, а не злодій, — буркнув Малевич. — Що мені у депутатах робити?

— До того ж, — продовжував Лабо, — от у мене на столі лежать роздруківки усіх міжміських переговорів по відділеннях. Знаєте, куди за останній місяць дзвонили з вашого кабінетного телефону? Я вам скажу! Ну, до Києва — нехай, біс із ним... Бердичів — двічі. Ви можете пояснити, для чого вам знадобився Бердичів? Але це ще що! Ось: до Москви — чотири рази! Лісабон — тричі! І навіть знаєте, куди? Вгадайте — Торонто! Ви що, давали заявку на участь у міжнародному симпозіумі?

— Я розберуся... — весь червоний, процідив Малевич, кладучи трубку і одразу ж виглядаючи за двері: — Маша! Маша!!! Увесь середній та молодший персонал до мене. Терміново!

Почувши оце «терміново», дівчина побігла з усіх сил.

Листаючи операційні журнали у матеріальній оперблоку, Олег робив помітки на аркуші паперу.

Увійшла операційна сестра.

— Що, у вас отакі дрібні операції також записуються сюди? І що, мені їх також рахувати?

— Так, наші лікарі завжди рахують.

— А я що, не ваш?

— Ну що ви, доктор!

— От, чорти би вхопили...

— Що?!

— Га? — отямився Олег, зрозумівши, що подумав уголос. — Н-нічого. Згадав щось. Це я так...

Надя перейшла до сусіднього приміщення оперблоку.

— От, чорт забирай... — це знову вилетіло само.

На одній зі сторінок операційного журналу у графі паспортних даних стояло: «Якимчук Володимир Петрович, 1962 р. н.» Там же, нижче, вказувався і діагноз: «Облітеруючий ендартеріїт нижніх кінцівок». Ще нижче стояла назва операції: «Ампутація правої нижньої кінцівки на рівні стегна». Дата була вказана чітко та розбірливо: 18 жовтня.

— От чорти...

Дата в протоколі операції відрізнялася на два дні від тієї, коли Володя Якимець побував у Тачанові. Щоправда, прізвище хворого з журналу було не Якимець, а Якимчук. Але також Володимир. Та й рік народження приблизно мав співпадати. Цікаво, як Якимця по батькові? Цього Олег не знав.

Хоча, власне, самого протоколу, в якому мав описуватися хід операції, не було. Під паспортними даними стояла жирна «зетка», намальована іншим чорнилом. Олег перегорнув аркуш. З іншого боку виявився зовсім інший протокол. Оце-то так...

Якщо мислити логічно, виходило, що цей Якимчук був записаний до журналу, оскільки його мали оперувати. Але заздалегідь хворих сюди не пишуть. Хіба, коли хворий уже лежить на столі. Отже, цей Якимчук вже мав лежати на столі, й ногу мали ампутувати. А потім що? Опису операції не було, отже, її не зробили. Навіть не почали. Помер під час вводу в наркоз? Чи дійсно втік? Того й стоїть прочерк там, де мала описуватись операція.

— Надю!

Медсестра прийшла знову.

— А що це? Ось, за минулий рік. «Шапка» написана, а протоколу немає.

Вона зігнулася над журналом.

— А, це був у нас такий... Мали ногу ампутувати через гангрену. А в останню мить він ніби відмовився. Втік.

— Цікаво... — промовив Олег. — Як це втік? І чим усе скінчилося?

— Та я не знаю... Ви лікарів запитайте. Вони, напевно, пам'ятають.

До оперблоку зазирнула чергова, яка викликала Олега до завідуючого.

Малевич сидів увесь червоний і курив.

— Що сталося? — поцікавився Олег.

— Сталося... — пробурмотів шеф. — Уявляєте — за місяць я надзвонив на сто дев'яносто гривень! До Лісабону тричі й навіть у Торонто!

— Навіщо?

— А я знаю, навіщо? Залишаю на ніч ключі від кабінету черговій зміні. Ну, все може статися, будь-кому з вас може знадобитися терміново зв'язатися з обласними службами, мало що! Або просто поговорити без сторонніх вух... Ніколи не боронив. То люди совісті не мають, на повну користуються!

— Ну, я до цього не причетний, — сказав Олег.

— Та не про лікарів мова, — пояснив Малевич. — У половини сестер та санітарок чоловіки по закордонах працюють... Тепер як знімуть телефон, то серед ночі хоч кричи... Ой! — згадав він. — Чого ж я вас кликав? Вам по міжміському телефонують.

Олег узяв простягнуту трубку.

— Алло!

— Олег Вікторович! Доброго дня. Як ви там на новому місці?

— Доброго дня, а хто...

— Звісно, доктор. Де вам упізнати колишню, вже не потрібну операційну сестру?

— Ну що ти... Я радий! Просто доволі несподівано.

— Дійсно. Ми ж із вами розсталися наче як не зовсім по-доброму. Не по-людськи.

— Так, напевно, — погодився Олег.

— Мені потім дуже неприємно було, коли я дізналася, що ви... Що ти несподівано розрахувався і виїхав. Наче сніг на голову. Думала, мене підколюють, дурять. А виявилося...

— Мені також було не по собі, — сказав Олег.

Малевич ніяково закрутився на місці й зрештою вийшов, зачинивши за собою двері.

— Сподіваюся, це не я винна? — несміливо запитала Ірина.

— Ні, не турбуйся.

— А що ж сталося? Усі досі голову ламають. Невже ті дрібні неприємності виною?

— Чужі неприємності завжди виглядають дрібними, — задумливо промовив Олег. — Але ні. Не повіриш — запропонували кращу роботу.

— Ого, маєш... У цій дірі?

— Уяви собі. До речі, як ти дізналася, де я?

— Ну, про це всі знають. Одна з найбільших сенсацій. Напевно, з кадрів вийшло. Якісь твої документи на нове місце відправляли... Потім цілий тиждень тобі кістки мили.

— Я зворушений, — промовив Олег. — А що там у вас нового?

— Що у нас... Помер професор Желязко.

— Як — помер?

— Так, інфаркт.

— Оце так. А ти кажеш... Іноді навіть сама людина може думати, що неприємності дрібні, а насправді...

— Гурського вигнали, — продовжувала Ірина, — зовсім допився. Напевно, все. Особисто в мене все по-старому. А як ти?

— Нічого, працюю. Квартиру знімаю, однокімнатну. На другому поверсі.

— Ясно. Я, напевно, недоречно — щось розмова не клеїться...

— Ну що ти! Я справді дуже радий. Просто... Весь у клопотах, та й несподівано.

— А можна, доктор, я ще вам зателефоную? Якось...

— Звичайно. До речі, запиши мій номер, щоб шефа не турбувати.

— Записала. Це що, домашній?

— Мобільний.

— О, доктор... Я бачу, ви дійсно кращу роботу знайшли. А для мене там немає такої часом? Не бери до голови — я пожартувала. Бувай. Щасливо, Олег Вікторович.

— Бувай, — відповів Олег.

Його несли на ношах, блідого та мовчазного. Пацієнт дивився у стелю і часто дихав. Малевич на ходу помацав пульс і запитав у переляканої жінки, що йшла слідом:

— Скільки разів блював?

— Та вже години зо дві, постійно. Поки «швидка» приїхала, поки сюди дісталися...

— І все чорним?

— Так, згустків ціла купа.

— Який тиск? — запитав зав у лікарки швидкої допомоги, що прямувала одразу за ними.

— Як вже під'їжджали, було сто на сорок.

Підійшла чергова з апаратом. Ноші поставили на каталку, і Малевич сам виміряв тиск. Наблизилися Олег з Іллею.

— Шістдесят на нуль, — тихо, так, щоб чули тільки колеги, промовив Малевич. — Давайте зразу до передопераційної. Оксано, став реополіглюкін, «фізіологію» в обидві вени. Щура кличте. Усі аналізи терміново.