— Скільки років йому? — запитав Олег.

— Двадцять сім, молодий хлопець, — промовив зав. — Я його пам'ятаю. Вже лежав у нас із кровотечею. Виразка дванадцятипалої кишки. Схоже, ендоскопію робити ніколи.

— Треба брати, — погодився Олег.

— Хоч би до дев'яноста піднести... — сказав Медвідь.

— Я б не відмовився, — Малевич зібрався з думками. — Давай, Олег Вікторович, йди мийся. І ти також, — кивнув Медвідеві. — Я тут покомандую, щоб швидше було — і до вас. Оперуємо на висоті кровотечі. Інші думки є?

Інших думок не було.

Беженар поступово втрачав терпець. Він сидів на посту, спираючись своєю масивною фігурою на сестринський столик, і обурено слухав того, хто говорив із трубки скоромовкою:

— Це не має ніякого значення — так мені пояснили. Ви — лікар, ви — спеціаліст, тому повинні нести відповідальність за прийняті вами рішення. Тому, Валентине Івановичу, я вас дуже прошу, до завтра напишіть пояснювальну на ім'я райвійськкома. Ви що, не розумієте, що завтра я мушу щось везти на область?

— А я вам ще раз кажу, — повторив Беженар, — ніяких пояснень не даватиму. Вам особисто і так усе зрозуміло. А з вашим обласним начальством розбирайтеся самі — не перекладайте з хворої голови на здорову.

— Гаразд, — промовили на тому боці дроту, — не хочете по-доброму — будете самі розбиратися з військкомом. І з вашим начальством, до речі, також.

— Зі своїм я розберуся, — відрубав Беженар. — А от босоногий військком — це теж ваш головний біль. Бувайте здорові.

— Що сталося? — запитала Ліда, коли він повернувся до ординаторської.

— А що, видно?

— Ну, зовсім трошки.

— Та я, загалом, людина спокійна, але ж це будь-кого дістати можна! Ти була зі мною на призовній комісії?

Вона кивнула.

— Що від нас там залежить? До армії — це і так усім відомо — потрапляють лише ті, хто за браком грошей або розуму не може відмазатися. То навіщо взагалі ці комісії? Хлопця, про якого йдеться, визнали придатним аж на обласному призовному пункті. А моє рішення про непридатність відмінили, повернули і примусили переписати. І от тепер — на тобі, ЧП! Вже з армії його завернули — все— Таки здоров'я забракло. То чого я маю пояснювальну писати? Я що — цап-відбувайло?

Він тлумачив це їй з неабияким знанням справи і дуже дохідливо.

— Коли підеш, сонечко, на роботу — пам'ятай, що головне — виконання інструкцій. Будеш із ними вухо насторожі тримати — менше ґуль отримаєш. Ні, ну зрозуміло — хворому не можна робити погано. І якщо інструкції йдуть у розріз із інтересами хворого, а це буває дуже часто, їх треба вміти обійти. Але цього, на жаль, в інституті не навчишся.

— От ви мене і навчіть, — жартівливо промовила дівчина.

— Навчу, — цілком серйозно відповів Беженар.

— Валентине Івановичу, — до ординаторської знову зазирнула чергова, — вас знову до телефону.

— Так! — вийшовши з нею, Беженар взяв трубку.

— Доктор, я щойно говорив по цьому питанню з військкомом, — заскоромовили звідти, ковтаючи слова, — він казав, щоб ви особисто привезли пояснювальну зараз, інакше буде доповідна на вас в адміністрацію та на ім'я...

— Слухай, — важко промовив Беженар, — ти звернися до логопеда, бо я тебе ні хріна не розумію.

Трубка м'яко лягла на важіль апарата, а лікар тихо і поважно рушив коридором назад.

Малевич із Олегом стояли вже «помиті» в операційній. Медвідь «домивався» — з передопераційної чувся плюскіт води з крана. Хворого вводили у наркоз.

— Скільки?

— Вісімдесят на сорок.

— Клинок дай інший, шия коротка...

— Оцей?

— Нехай лежить поруч. Ардуан.

— Як зазвичай?

— Так, тільки все в темпі...

До них долітали тихі уривки фраз анестезіологічної бригади.

— Миколо Прокоповичу, — це вже призначалося Малевичу, — тиск вісімдесят на сорок, вище не піде. Ми вводимо в наркоз. Ви ж розумієте...

— Та вже розумію, — відповів зав. — За даних обставин операція розглядається як реанімаційний захід. Правильно я кажу?

— Звісно.

— Можна було і з обласної когось викликати — випадок слизький, — розмірковував Малевич, — але ж поки це туди-сюди... Півтори години як мінімум.

— Ну, я гадаю, така операція нам по зубах, — зауважив Олег.

— Та воно-то так, — скривився Малевич, — от тільки загальний результат під питанням. Хворий надзвичайно важкий, крововтрата «сумошечча». Сам знаєш, яка середньостатистична смертність У таких випадках. А як приїжджають потім — пояснити їм ой як важко. Ну, але не будемо забігати наперед. Нам би його витягти... — Малевич кивнув у бік хворого на столі, якого вже інтубували.

— Миколо Прокоповичу, а можна запитання не по суті? Нам Ще хвилин зо п'ять чекати...

— Чого ж, давай.

— Я там журнал продивлявся операційний. В одній операції паспортні дані хворого записані, а протоколу самого немає.

— Що за операція?

— Ампутація якась. Якимчук прізвище. За минулий рік.

— А... — згадав зав. — Пам'ятаю, був у нас такий. Молодий відносно чоловік, заїжджий якийсь. Гангрена у нього почалася — ноги запущені були. Якийсь він такий був — неблагополучний, словом. Сидів, чи що... Не пам'ятаю.

— І що ж з ним?

— Та в останню мить відмовився від операції. Голоюх ним займався. Чесно кажучи, не пам'ятаю, куди потім хворий подівся і що з ним.

До операційної з піднятими руками зайшов Медвідь:

— Про кого це ви?

— А пам'ятаєш, був тут такий, що від ампутації відмовився? Минулого року...

— Звичайно, це ж ми з Голоюхом оперувати мали. Уяви собі — вже на столі лежав, навіть прізвище в журнал записали — листок зіпсували... А він ні з того ні з сього — «ні, та все». Ми з ним так-сяк — помреш, мовляв. Та вже наркоз мали давати! А він категорично — пустіть, не хочу. І вставати... Ну, так і зняли зі столу. Тільки, Прокоповичу, мені здається, не сидів він, а працював у зоні десь. Але пияк був — це точно. І, здається, ще й туберкульозник.

Якби Ілля, що розповідав це виключно для Олега, спостерігав за його реакцією, то уздрів би неабияку зацікавленість, яка межувала навіть із подивом. Проте він у цей час надягав стерильний халат, підставляв руки під рукавиці, слідкуючи, щоб випадково не розстерилізуватися, тож нічого не помітив. Малевич уже почав мастити живіт хворого йодом — йому також було не до того.

— І що ж далі? — проковтнувши, запитав Олег.

— От чого не знаю... Можливо, Голоюху відома доля цього хворого. Помер, напевно. Гангрена «квітуча» була. Якщо, звісно, не прооперувався найближчими днями в якомусь іншому закладі.

Тема була вичерпана. Хірурги підійшли до операційного столу, де саме накривали хворого стерильними простирадлами, залишаючи тільки невеликий прямокутник операційного поля.

— Можна, — дозволив Щур.

— Давай, Надю, — сказав Малевич. — 3 Богом...

Коридором хірургії шаркали двоє здорових чолов'яг без халатів відвідувачів. Один із них був одягнутий у військове з погонами підполковника, інший у цивільне. Кітель військового був розстіб— нутий на кілька ґудзиків, зелена краватка трималася лише на золотистій защіпці, відкриваючи сторонньому огляду смугасту тільняшку на грудях. Обоє голосно говорили та сміялися.

— Ну ти глянь, абзац... — весело коментував підполковник. — Відділення — ні кого на хер на кілометр. Ні тобі сестри, ні доктора якого... Вмирай — не хочу.

Другий гиготнув.

— А ось, — військом демонстративно читав по складах, — ор-ди-на-тор-ська. Язика можна зламати!

Розчинивши двері, обоє завалилися туди. Беженар здивовано підняв голову.

— Ну ти гляди! — зрадів військом. — Якраз і доктор, той, кого мені потрібно. І дєвушка, яка не хотіла до мене секретаркою іти...

— По-перше, потрібно стукати, коли сюди заходите, — промовив Беженар, — це службове приміщення. А, по-друге, що вам потрібно?

— Мені що потрібно?! — здивувався підполковник. — Та ви, доктор... це, як його... «шо-то с памятью моей стало...» Ви що, райвійськкома не упізнаєте?