Замість відповіді Андрій підвівся і ще раз оглянув квартиру. Ніяких слідів перебування чоловіків. Хіба що цей страшний розгардіяш… Він подивився у ванній, заглянув у комірчину. Ще одна комора була в іншій кімнаті. Двері її були замкнені на ключ. Він повернувся до відкритої комори і, взявши стару тупу сокиру, яка хиталася на держаку, підважив двері. Замочок заскрипів, одвірок репнув, і на Андрія по-справжньому дихнуло отим запахом, що з самого початку здався непритаманним для помешкання.

На підлозі комірчини, сперті об стіну, стояли два великі поліетиленові мішки, зав’язані мотузками. У кожному було людське тіло. Мішки були щільно зав’язані, але запах уже проривався назовні. Він торкнув ближчий мішок. Тіло було м’яке, очевидно, трупне здерев’яніння давно вже минуло. Від дотику поліетилен притиснувся до голови трупа, який був у мішку, і Андрій побачив фарбоване біле жіноче волосся, зовсім таке, як у Іри — тієї, що сиділа припнута до труби. Щоправда, та, у мішку, здається, була повнішою. Волосся на голові другого трупа було коротким, та й саме тіло було дебеліше. Це був чоловік. А жінка у сусідній кімнаті — ніяка не Іра, у всякому разі — не Ващенко.

Андрій повернувся до неї з кам’яним обличчям і знову сів навпроти, не знаючи, чи правильно чинить у цій ситуації. Просто зараз діяв інший його стереотип — професійний. Хірург із досвідом завжди повинен уміти діяти у непередбаченій ситуації — можливо, навіть такій, що не траплялася ніколи і ні з ким. Не вагатися, а швидко приймати рішення й діяти навіть тоді, коли немає повної впевненості. Адже втрата часу може виявитися фатальною… Цей стереотип іноді спрацьовував і в житті.

— Я знайшов мішки в коморі, — спокійно сказав він. — Ти не Іра, ну принаймні не та. Іра Ващенко у мішку. Говорити будеш?

Вона мовчала, дивлячись убік.

— Бачу, що ні. Тоді я вчиню з тобою на свій розсуд. Іру не повернеш. Зараз я піду звідси й з найближчого телефону повідомлю у ментуру про все, що тут сталося. Ти не відкрутишся. Твої відбитки кругом, напевно, по всій квартирі, а може, і на мішках. Якщо ні, то ми навіть зараз можемо їх туди поставити. Ти не відкрутишся, коли тебе добряче притиснуть. А твої спільники і там тебе дістануть — і ліквідують. Ось так, напевно, я зроблю.

Тепер Андрій побачив у її очах зовсім інший вираз і зовсім інший переляк — вона напружено міркувала, намагаючись знайти бодай якийсь порятунок. Він підхопив зі столу свого плаща, збираючись іти, але потім несподівано поклав його на місце.

— Я передумав, — сказав він і повторив: — Передумав.

Узявши на кухні ножа, Андрій пройшов до ванної і відрізав натягнуту під стелею риболовну жилку, на якій сушили білизну, з тим і повернувся до кімнати. Жилка була груба й витримувала, мабуть, до двадцяти кілограмів. Очі його полонянки округлилися, коли вона уздріла ніж.

— Не бійся, — сказав він. — Я не збираюся свинячити кров’ю. Взагалі, мені бридко вбивати жінок, але виходу немає. Я вирішив дочекатися твоїх друзів тут, і ти мені не потрібна. Я передумав. Я вас усіх «зроблю».

Її обличчя геть побіліло. Сльози висохли. Вона мовчала. Андрій склав жилку в кільце і, зробивши дещо картинний рух пальцями, зав’язав на ній хірургічний вузол, утворивши зашморг. Цей рух, який виглядав явно професійним, довершив враження. Тепер вона бачила перед собою кілера, а себе відчувала жертвою. Напевно, знала і про здорованя з проламаною головою. Її «гальма» попустили, але жінка не стала кричати — лише тихо й панічно благала, обіцяючи зробити все.

— Розповідай, — наказав Андрій, вкотре сівши навпроти неї. — Тільки швидко та коротко. Ну!

— Добре, добре! — кивнула вона. — Стах подзвонив мені і сказав, щоб я терміново їхала сюди, що він мене зустріне. Вони зустріли мене на вокзалі і привезли сюди. Стах показав труп дівчини в мішку і сказав, що я тепер буду нею. У мене таке саме фарбоване волосся… Я намалювалася і мусила сидіти тут і відчиняти двері. Вони когось очікували… Я просила, щоб вивезли ці трупи. Він казав, що вночі зробить це, але з’явилися ви і спитали Іру Ващенко. Я направила вас туди, куди вони наказали. Відтоді вони не з’являлися. Тільки Стах ще раз дзвонив, звелів, щоб я сиділа тут і нікуди не рипалася й чекала…

— Стах — це хто? — похмуро запитав Андрій. — Той прищавий?

— Який — прищавий? Ніякий він не прищавий…

— А прищавий такий, довговолосий, худий — це хто?

— Не знаю, єдиний раз бачила його. Він із Києва…

— А ти що, не з Києва?

— Ні, я з Черкас…

— Чому вони вбили Іру?

— Не знаю… Стах казав, що випадково. Вони тримали її тут. Думали через неї знайти оту її подружку. А потім з’явився якийсь її знайомий, сусіда, здається, почав до неї чіплятися й побачив їх… Ну, бійка… Словом, Стах у нього вистрілив, а вона хотіла втекти, то якраз і їй попало… І їх тоді вже обох… Куди б він її подів, поранену? Казав, що випадково…

— Навіщо їм Ліна? — дивлячись їй в очі, запитав Андрій.

— Не знаю! Не знаю!!! Я взагалі не знаю ніякої Ліни! Я для нього хто? Він нічого мені не говорив, тільки наказував, що робити!

— Ти маєш з ними зв’язок?

Жінка закивала головою і вказала на мобільний телефон, що лежав на полиці шафи. Покрутивши в руках апарат, Андрій вийшов до сусідньої кімнати, зачинив за собою двері і, сівши на старе ліжко, набрав нуль-два.

Відповіли одразу:

— Райвідділ міліції, черговий — лейтенант Короленко.

— Добрий день. Вас турбує той чоловік, що сьогодні у вашому місті викрадає машини.

Черговий приголомшено мовчав.

— Ви вже вибачте, — вів Андрій далі, — так сталося, більше не буду. Того старого «Жигуля» з території лікарні, гадаю, ви вже знайшли. Якщо ні, то він знаходиться зовсім недалеко — на будмайданчику якогось корпусу в кілька пове…

— Знайшли вже… — перебив черговий.

Але Андрій натомість перебив його:

— А от «Фольксваген» кольору металік знаходиться зараз у Пісках, майже поруч із санаторієм, знайдете…

— Який ще «Фольксваген»? — не зрозуміли на тому кінці.

— А що, ніхто ще не звертався?

— Начебто ні, — порадившись із кимось, відповів черговий.

— Ну, напевно, ще думають, що він стоїть під будинком, — сказав Андрій. — Скоро звернуться. Але дивіться, щоб він звідти ще кудись не подівся — ключі я в замку залишив. Шкода, гарна машина… Там, правда, також крило постраждало…

— Чекайте, а звідки ви дзвоните? — майже закричав черговий, зрозумівши, що розмова наближається до кінця.

— Ха! — здивувався Андрій його простоті. — Вам скажи… До речі, поблизу тієї машини шукати мене не варто — я давно вже в іншому місці. Бажаю успіхів!

Він увійшов назад до кімнати й коротко сказав:

— Номер.

Вона назвала.

— У мене знову змінився план, — сказав Андрій, набравши номер крім останньої цифри. — Якщо допомагатимеш мені, залишишся живою. Я тебе не вбиватиму.

— Вони вб’ють… — промовила білявка.

— Якщо допомагатимеш — вони нікого не вб’ють, — перебив він. — Слухай уважно. Ти зараз запитаєш, де вони, і повідомиш, що я щойно був тут. Зрозуміла? Тебе припнув до труби й залишив. Обіцяв з автомата повідомити міліцію. Проси їх терміново приїхати й відв’язати тебе. Скажеш, що я був не сам, а ще з одним мужиком. Ми приїхали на білій «дев’ятці» з київськими номерами. Усе зрозуміло?

Андрій так захопився своєю грою, що йому й на думку не спало, якою сумнівною виглядає його версія: припнута до труби жінка миттєво дісталася до телефону, побачила у дворі машину, ще й прочитала номерні знаки.

Білявка тільки кивала головою.

— Бовкнеш щось не те — задушу, — сказав Андрій і натиснув на останню цифру.

Вона хвилювалася і часто дихала. Телефон відповів одразу.

— Алло! Хто це, Стах? — запитала вона.

— Я, — була відповідь. — Чого тобі?

— Стах, де ви?

— Де треба, — відповіли з трубки. — Чого тобі, питаю?

Андрій тримав трубку біля її вуха, прихилившись так, щоб чути й самому.

— Стах, приїдьте сюди, прошу тебе! Він щойно був тут! Він прив’язав мене…