— Хто він? — перебили звідти.

— Ну, той, що приходив, а ви його зловили. Він тільки-но пішов. Цей хрін усе бачив. Мене до труби припнув. Стах, він зараз подзвонить на нуль-два! Зараз менти приїдуть! Відчепи мене!

— Чого він хотів? — по паузі запитали звідти.

— Не знаю, — продовжувала схлипувати вона. — Ірку шукав! Він був не сам, ще з якимось, на білій «дев’ятці» з київськими номерами. Вони обоє були тут і все бачили! Приїдь швидше, відчепи мене…

— Сама відчепишся, — відповіли з трубки. — Якщо візьмуть і щось бовкнеш — дістанемо й там, ти знаєш.

Це був кінець розмови.

Андрій випростався й поклав до кишені телефон. Повитирав усе, за що брався.

— Ну бувай, — сказав він, ліквідовуючи зашморг і кидаючи жилку на підлогу. Потім наддертим рушником зав’язав своїй полонянці рота, як це роблять у фільмах.

Жінка так і залишилася сидіти спиною до труби. І щойно за ним зачинилися двері, вона почала інтенсивно шарпати заламаними за спину руками.

Тепер Андрій упізнавав місця, якими вперше діставався до цього району міста. Він ішов, намагаючись не оглядатися, у напрямку залізничного вокзалу. Зараз він вийде на колію, перейде через неї і, добравшись до вокзалу через місця скупчення товарних вагонів, сяде на поїзд, домовившись з провідником. Байдуже, на який поїзд.

Розрахунки його були примітивними. Після щойно зроблених дзвінків команда Стаха мала б кинутися по автошляхах, шукаючи білу «дев’ятку», а славетна галютинська міліція мала б таки перевірити вигаданий Андрієм варіант з «Фольксвагеном». Це відкривало для нього можливість утекти залізницею. Так би воно мало бути… А як станеться насправді? Що як та зараза зуміє швидко розв’язатися й повідомить своїх дружків про справжній стан речей? Тоді вони обов’язково кинуться перекривати залізницю.

Весь у тривожних думках, він вийшов на залізничну колію і, перетнувши її, опинився серед товарних вагонів. Де-не-де траплялися залізничники, на яких він намагався не звертати уваги. Підійшовши ближче до вокзалу, Андрій сів під якимось кущем на кинуту стару шпалу. Звідси добре проглядався перон, на якому не було ніякої міліції і взагалі нічого підозрілого. Повагавшись, витяг з кишені мобільник, набрав номер хірургічного відділення галютинської лікарні й важко зітхнув.

Віталія на роботі не було. Андрій попросив його домашній телефон і знову набрав номер. Трубку зняв сам Віталій, напевно, чекав якихось повідомлень.

— Привіт, — сказав Андрій.

— Це ви, Сергію Івановичу? — після деякої паузи озвалося в трубці.

— Навіть не знаю, як сказати, — відповів Андрій. — 3 одного боку, так, з іншого — ні.

— Напевно, швидше ні, — сказав Віталій. — Я вже й сам здогадався. Адже ніякого Жукова у Волинській області не існує…

— Правда твоя, — зітхнув Андрій. — Ніякого Жукова не існує, принаймні я в ньому не живу.

— Але ж ви хірург? Цього ви не заперечите!

— Колись був, — подумавши, сказав Андрій. — Ти, Віталію, вибач, що так сталося. Я був змушений.

— Чому? — запитав той. — Навіщо ви таке вчудили? Вас тепер шукатимуть!

— Що навіщо? — запитав Андрій.

— Навіщо вкрали й побили машину? Я б вас і так завіз.

Настала пауза.

— Я гадав, що та, моя, нацькувала їх на мене, — подумавши, сказав Андрій. — Коли ті двоє ментів вибігли з корпусу й почали когось шукати, я думав, що це за мною…

— Вони шукали родичку одного хворого. Там вийшла якась скандальна історія. Схоже, що його побили в міліції. Родичка ця зателефонувала до райвідділу і заявила, що їде зі скаргою до обласного прокурора. Вони й примчали миттєво, аби перехопити її і зам’яти справу.

Андрій опустив голову на коліна й заплющив очі. Мобільник залишався притиснутим до вуха, а він тиснув ще сильніше, намагаючись заглушити емоції, що навалилися після почутого. Від колотнечі останніх днів нерви стали зовсім ні к чорту. Зараз він міг би під’їжджати вже до Луцька, якби не утнув тоді з переляку таке… Та відчай його після розповіді Віталія, виявився б набагато сильнішим, знай він, чого ще зміг би уникнути, якби не дременув від двох міліціонерів на чужій машині.

— Сергію Івановичу! Сергію Івановичу, чому ви мовчите?

— Прикро, — нарешті видушив із себе Андрій. — Вибач… Було б менше проблем у нас обох. Ти особливо не впадай у розпач. Крила на твоїй колимазі і так у дірках — усе одно потрібно було б міняти. Я тобі компенсую.

— А де ви зараз?

— Там, де вже не будуть шукати за пошарпаного старого «Жигуля», — відповів Андрій.

— А за побитий новий «БМВ» депутата обласної ради?..

— Депутат собі новий купить, — одказав Андрій. — Не збідніє. Мене вже тут немає, я б не дзвонив… Ну добре, бувай. Пробач ще раз…

Розмова не додала Андрієві настрою, незважаючи на те, що, за всіма ознаками, за вбивство мордатого його поки що не шукали.

Сидіти довелося з півгодини, поки, ковтаючи слова, репродуктор оголосив, що на станцію прибуває поїзд на Брест і час його стоянки чотири хвилини.

За дві Андрій зумів добігти до поїзда, який стояв до нього головою. Перескочивши колію, швидко пішов уздовж вагонів. Ось і відчинений тамбур, на сходах провідниця. Андрій ще раз кинув погляд на будинок вокзалу. Звідти ніхто не поспішав кидатися навперейми втікачеві. Напевно, він сам того не бажаючи, надто згустив фарби. Провідниця без зайвих питань, назвавши суму та номер купе, пропустила його у вагон. Поїзд рушив.

Скинувши черевики, скрутивши плащ і поклавши його під голову, Андрій із задоволенням випростався на верхній полиці купе під невдоволеними поглядами попутниць, яких виявилося троє. Здається, вони зрозуміли, що пасажир лівий, і це їх явно дратувало.

Дама бальзаківського віку претендувала мало не на англійську леді. Вона їхала, очевидно, з двома своїми доньками, одна з яких виглядала ще не конче дорослою, а друга… Чомусь Андрієві здалося, що вона була одного віку з Ліною, хоча він, на свій подив, ще й досі не знав віку своєї нічної попутниці та пацієнтки, а тепер ще й клієнтки, як приватного детектива-аматора.

Попутниці з легкою гидливістю косилися на Андрія. Скоріш за все, це була реакція на запах його шкарпеток. Але йому, попри делікатність та сором’язливість, після всіх пригод на такі речі було просто начхати: пробурмотівши якесь вибачення, відвернувся до стіни і вмить забув про цю трійцю. Здавалося, ледь прилігши, одразу засне, та це виявилося не такою простою справою. Наслідки перенапруження. Нервова система надто розбурхана всіма останніми подіями. Ноги гудуть і болять у колінах ще з тієї божевільної ночі, коли оперував Ліну, досі муляє «кінчик шила» в хребті. При найменшому русі болить шия. А на додачу спину свердлять три пари невдоволених очей.

Андрій заплющив очі. Вагон погойдувало, колеса відбивали своє «так-таки-так, так-таки-так».

Неначе наяву перед очима постав отой злощасний вагон приміського поїзда, Ліна… Лише тепер — вперше після розставання з нею — Андрій згадав її: обличчя, рухи, мову, погляд. Усе до найдрібніших рис. Немає сумніву, вона — та, кого йому так не вистачало.

Так-таки-так, так-таки-так…

Колись у нього вже виникала така впевненість, щоправда, щодо іншої жінки. Доля тоді добряче поглузувала з нього, жорстоко покаравши за таку самовпевненість, від душі натовкла носом у його власну помилку. Досада за таку необачність довго ще переслідувала Андрія, знову й знову примушуючи усвідомлювати квапливість в оцінках своїх вражень та почуттів. Виходить, той досвід нічому не навчив: добре забуте, здавалося б, відчуття не лише виникло знову, а й було гострим та до болю знайомим. Відчуття жінки, створеної для нього.

Так-таки-так, так-таки-так…

Зовні у Ліни не було нічого спільного з його колишньою дружиною. Але решта — її манера триматися, говорити, дивитися… Андрій навіть не міг збагнути, що ще. Просто це був до найменших дрібниць той самий тип жінки, який, мабуть, колись дуже давно він вимріяв для себе. А потім упізнав його, вперше побачивши Яну.