— А… там вам усе скажуть.

— Спасибі.

Він попрямував до сходів і почув, як захлопнулося віконце реєстратури. Звичайно, набагато простіше було перетнути хол, де на протилежній стороні від реєстратури знаходилися двері ліфтів. Однак Герман вирішив, що добереться до хірургічного відділення, розміщеного на четвертому поверсі, набагато швидше, якщо скористається сходами.

Можливо, саме тут із ним сталося…

Заради цього він сюди і прийшов.

Коли він досяг прольоту між третім і четвертим поверхами, де дозволялось курити, крізь легку завісу диму, що заслоняла людей, Герман побачив… себе самого. І ледве не запоров носом об підлогу, перечепившись через сходинку. Хтось випустив густий струмінь диму, і обличчя чоловіка зникло. Через секунду Герман із серцем, що шалено калатало у грудях, переборов проліт. Потім усе-таки зважився повернути голову туди, де стояв його двійник. Між ними тепер відстань була не більше одного метра, і чоловік абсолютно не був на нього схожий. «Що за…»

Минувши білі двостулкові двері, над якими висіла велика табличка з написом «ПЕРШЕ ХІРУРГІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ», Герман побачив знайомий довгий коридор, зараз практично порожній. Якщо не брати до уваги двох хворих, що тинялися далеко в кінці. Порожній на даний момент сестрин пост із навислою над столом настільною лампою, що нагадувала голову самотньої зажуреної чаплі. Тут панували тиша і якесь позачасся.

Це місце раптом здалося Германові зловісним, немовби він потрапив у вузький підземний тунель, що тягнеться в таємничу мовчазну темряву, а замість дверей палат сутеніли провалля древніх гробниць, у сутінку яких терпляче таїлося щось, що чекає його всі ці півтора року. А ті двоє хворих у кінці коридору…

«Сьогодні п’ятниця, — нарешті зметикував Герман, — після обіду майже всі подалися додому».

Він повільно рушив коридором, сподіваючись зустріти медсестру або чергового лікаря. Навколо витав характерний запах лікарні і ще якийсь. Який саме, Герман не міг визначити, але він цей запах знав. Коли він минув закриті двері зі строгою табличкою «ОРДИНАТОРСЬКА», різко посилився запах медикаментів, який підказував, що десь близько двері процедурної, а може, й перев’язочної. І справді — наступні двері, відчинені на два пальці, які немов запрошували ввійти, виявилися перев’язочною. Герман її дуже добре пам’ятав з усією обстановкою і столом, що панує в центрі й нагадує операційний. У голові самі собою випливли рядки:

…всіх лікує, всіх зцілить — добрий лікар Айболить!

А потім чомусь:

ДОБРИЙ ЛІКАР АЙБОЛИТЬ У ПЕРЕВ’ЯЗОЧНІЙ СИДИТЬ…

Перед очима Германа виник образ доброго лікаря, як на малюнку в дитячій книжечці, що була в нього колись дуже давно. Хоч маленький лікар в акуратному білому халаті весело посміхався, його очі залишалися зовсім скляними, а в руці він тримав не слухову трубку, а величезний блискучий скальпель, із якого капало щось червоне, утворюючи на підлозі біля ніг доброго лікаря темну багряну калюжу.

…всіх лікує, всіх зцілить —

добрий лікар

А-аай! БОЛИТЬ!!!

Герман похмуро посміхнувся цьому видінню.

У ПЕРЕВ’ЯЗОЧНІЙ СИДИТЬ…

Раптом найближчі двері різко відчинилися, ледве не вдаривши Германа по плечі, і він ледь не скрикнув. Уже не молода чергова медсестра винесла з палати крапельницю й подивилася на гостя. На її обличчі неважко було прочитати: «А ти ще хто такий? Мені досить того, що я і так виконую чужу роботу, тягаючись по всьому відділенні з цими проклятими крапельницями, бо в когось чухається одне місце. І ця зараза втекла за цілу годину до того, як закінчиться її зміна. Тому краще шуруй звідси й не мороч мені голову, зрозумів?»

— Зараз не прийомний час. Кого вам треба?

— Чергового лікаря, — відповів Герман. — Чи когось із…

— Не знаю. Не знаю, де він, — вона категорично захитала головою. — Приходьте іншого разу.

«Шуруй звідси, мені й без тебе тут клопоту досить!»

Ззаду почулися кроки. Герман і медсестра одночасно повернули голови.

У відділення зайшов чоловік у білому халаті.

(добрий лікар)

Навіть здалеку легко було визначити, що він не належить до нижчого медперсоналу. Він прямував у їхню сторону. Його Герман не пам’ятав.

— Ось він, черговий лікар, — сказала сестра й, залишивши Германа, подалася разом із крапельницею у своїх справах. Ніжка штатива чіплялася за лінолеум і наче видавала шипіння роздратованої змії.

Герман зробив кілька кроків назустріч лікарю.

— А в чому, власне, річ? — насторожено відреагував той.

Герман не був схожий на хворого, що затримався у відділенні довше, ніж інші, й не змився додому з усіма ходячими пацієнтами.

— Я вас слухаю, — лікар був уже помітно сивуватий чоловік років за п’ятдесят, повненький, в окулярах з димчастими стеклами, майже такими, як у генерала Піночета, й точно такими, як в іншого генерала — поляка Ярузельського.

— Півтора року тому, — почав було Герман, дивлячись на своє подвійне віддзеркалення в затемнених окулярах, — мене доставили в це відділення з гострим апендицитом…

— Перитоніт, — машинально відзначив лікар.

— …і прооперували. Мені необхідно з’ясувати деякі деталі.

— Угу… — похитав головою лікар.

— Потрібно переглянути архівні дані, — пояснив Герман.

— Угу, — знову хитнув головою лікар. — Нічим не можу допомогти — він розвів руками, наочно демонструючи свою безпорадність. — Ключі від архіву в старшої медсестри на загальній в’язці. А вона буде аж у понеділок. Вибачте, молодий чоловіче.

«Аякже, на загальній в’язці, козел».

Схожу тактику Герман добре знав.

Коли лікар уже збирався зробити недвозначний жест, що означав «усі запитання на сьогодні вичерпані, чи не пора вам, молодий чоловіче додому; приходьте в понеділок, а ще краще — ніколи…», Герман вклав у лапу лікарю десятидоларову купюру.

— Я хотів би з’ясувати деякі деталі без зайвих затримок. Ви мене розумієте?

Цього разу лікар виявив до Германа більш жвавий інтерес.

Тепер він його прекрасно розумів.

— Хвилинку, — він засунув гроші до кишені халата. — Я гляну…

Черговий лікар пройшов коридором, відчинив ключем двері з написом «ОРДИНАТОРСЬКА» і щез за ними.

— Вам пощастило, молодий чоловіче, — заявив він, повернувшись через хвилину. — Ключі виявилися на столі.

Потім бадьоро повів Германа в архів.

«Звичайно, вони виявилися на столі».

Це був малюсінький архів, меншого Германові не доводилося бачити: здавалося, тут ніде одночасно розвернутися навіть двом павукам, що прилипли до стелі біля плафона, всередині якого ледь світила тьмяна сорокаватна лампочка. По суті, це була просто маленька комірчина, в яку якомусь розумнику спало на думку засунути стелаж, забити його під саму зав’язку картонними папками, а потім цей розсадник клопів гордо назвати архівом.

— Півтора року тому? Отже… березень або квітень, — пробубнів лікар, риючись у якихось курних папках із таким виразом обличчя, який чітко говорив: «Бачиш, як я маю бруднити свій білий халат за твої нещасні десять баксів?!»

— Як ваше прізвище?

Герман назвав.

Лікар, важко сопучи (ймовірно, через пил), копався хвилин десять, вдивляючись у кожну відібрану ним папку й у кожну сторінку відібраної папки, аж у Германа виникла весела підозра, що той розучився читати й намагається відшукати знайомі літери.

— Є… — нарешті задоволено крекнув лікар і розправив вільною рукою загнутий куточок сторінки. — Ось і ваша стаціонарна картка.

Герман мимоволі напружився.

Зараз він дізнається… Зараз він дізнається… ЗАРАЗ…

На чолі виступив холодний піт, сорочка теж моментально змокріла.

— Так, подивимося… — говорив лікар; у лінзах його темних окулярів Герман бачив значки слів, що підстрибували, перевернуті догори ногами.

— Ось… Діагноз… Гострий перитоніт… Прооперовано… Оперував… Угу… Стан задовільний… Ага, — ось як! Наступного дня — погіршення… Аналізи… — бурмотав лікар. — Переливання крові в обсязі…