— А що саме вас цікавить? — він підняв очі на Германа.

— Нічого… Я вже з’ясував, — глухо мовив Герман і без церемоній розвернувся.

Елементарно.

Він вийшов зі старого лікарняного корпусу, ще польського будівництва, й, завмерши на мить, зробив ковток вогкого повітря; це був запах довгих дощів — трошечки сумний, як прощальні парфуми літа, що відходить. Небо над головою було ще чистим, але Герман відчував, що за найдальшими дахами будинків уже гуртуються сірі хмари, як вони валують, збираючись у гігантський мокрий кулак.

Машина чекала Германа на стоянці, за три квартали вниз дорогою. Він попрямував до огорожі лікарняного двору повз два хирляві клени, на яких химерна рання осінь уже подекуди торкнула листя червоно-жовтою фарбою, наче повз них перед цим пройшовся неохайний художник.

«Елементарно — ось ЯК».

— Твоя правда, хлопче, вони влили мені заражену кров.

«Елементарно, так?» — поблажливо усміхнувся Гера.

Отже, саме так усе й було: того дня він часто непритомнів через лихоманку, і всі події першого (й частково другого) дня сховалися за каламутною завісою марень, жару й болю. Він не пам’ятав про переливання, і це було елементарно. Мабуть, пізніше повідомити йому про це або не вважали за потрібне, або — просто забули.

Добрі лікарі…

Герман витягнув із шафи велику спортивну сумку — старого мандрівника, — яка вже багато років, покриваючись пилом, чекала свого часу. Він поставив її на підлогу, верх трохи прогнувся, і, здавалося, темно-синя сумка посміхалася відкритою блискавкою на бічній кишені, як забутий друг, про якого нарешті згадали: «Як у старі добрі часи, Геро?»

Він почав складати речі. Що йому може знадобитися? Тільки найнеобхідніше: пара змінної білизни, светр, спортивна куртка на випадок ранніх холодів, цигарки, та одноденний запас їжі — кілька бутербродів, термос із гарячою кавою, три банки консервів і все… Сумка вийшла легкою, трохи більше трьох кілограмів — якраз.

Нарешті він випрямився й поплентався у вітальню.

Акуратно розподілив по кишенях усю готівку, що була в домі, а кредитні картки й особливо важливі документи, які лежали на столі в його кабінеті, сховав у плоскому сейфі-тайнику, під дном масивного акваріума, що займав майже чверть стіни. Риби здивовано дивилися крізь товсте скло на незбагненну для них процедуру, що наповнювала шумом їхній мініатюрний світ і чомусь не посилала очікуваного корму.

Герман настроїв таймер автоматичної годівнички й вибив пальцями по склу короткий дріб — охороняйте! Мобільний телефон залишив на підставці. Потім вийшов у коридор, закинув на плече сумку, яка по-дружньому ляснула його по спині й попрямував до дверей.

«А як же Я?! — обурено вигукнув маленький Гера. — Мах на мах — ти ж ОБІЦЯВ!»

Герман вернувся до портрета й навіщось повернув його обличчям до стіни.

Від стуку дверей портрет злегка колихнувся.

Здавалося, що він знав ДЕЩО.

На дверях із тонкою тріщиною у склі погойдувалося зображення ведмедика — талісмана московської Олімпіади. Однією лапою він притримував аматорський фотоапарат, схожий на «Смену», що висів на шиї, іншою — запрошував перехожих відвідати фотосалон.

З відчиненого поверхом вище вікна доносилася весела пісенька «Смоукі» про гарну дівчину Алісу. Дванадцятирічний хлопчак, що стояв під дверима салону, в такт музиці вистукував взуттям об тротуар. Духота була нестерпна. Пекучі сонячні промені нагрівали асфальт дороги, що вже аж розм’як.

Хлопчак ховався в тонкій смужці тіні й часто поглядав на двері фотосалону; вони час від часу поскрипували, випускаючи відвідувачів, але щоразу хлопчак розчаровано кривився. Він уже чекав друга добрих півгодини й ніяк не міг зрозуміти, чим викликана ця дивна затримка — невже, щоб зробити фотографію, потрібно стільки часу?

Двері тонко скрипнули на іржавих навісах, хлопчак обернувся — і знову досада. Його терпіння луснуло: якщо його друг зараз не вийде — то він сам подасться туди й дізнається, нарешті, що там діється.

Узагалі-то, він давно вже це зробив би, але боявся неприємностей, які може потягнути за собою такий крок. У травні він ледь не розніс м’ячем скло на дверях цього фотосалону. На щастя, скло не розбилося, а лише тріснуло, та через три секунди із салону вискочив злющий фотограф, від якого він ледь утік.

Після всіх цих спогадів бажання заходити досередини пропало.

Він згадав фотографа. Очі в нього тоді були просто скажені…

А може… — припустив хлопчак (і, незважаючи на жарку погоду, раптом відчув холодок по спині), — може, фотограф — маніяк, що полює на дітей. Чи людожер. Хитрий людожер під маскою привітного хазяїна фотосалону. І ніхто цього навіть не підозрює! Хіба дорослі можуть щось помітити чи здогадатися? Ні, звичайно. А він тим часом спокійно викрадає дітей і, облизуючи довгим язиком свої гострі зуби, посміхається: «Ви ніколи мене не впіймаєте, ніколи не здогадаєтеся, бо я розумніший, ніж ви…» Він обробляє дитячі тіла у себе в комірчині чи у фотолабораторії (адже там темно, і крім нього туди ніхто не заходить, от!) маленькою кухонною сокиркою, а потім… Ні, ще, мабуть, він усе це фотографує (ну так, звичайно, він же фотограф!). Боже, невже його друг зараз умирає (чи вже мертвий!), а він стоїть тут і просто… Адже той навіть не здогадується, що фотограф… канібал, як говорив його батько. Заманив довірливого хлопчика в темну лабораторію. Там, у тьмяній криваво-молочній імлі від фотоліхтаря звисають зі стелі змії негативних плівок, звиваючись, немов живі. «Хочеш подивитися, як я це роблю?» — улесливим голосом запитує фотограф. І поки дитина здивовано розглядає різні хитрі пристосування, він тихо крадеться до столу й висуває шухляду. Його очі яскраво блищать тим же світлом, що й фотоліхтар; по куточках рота починає текти слина. Він облизує гострі, як в акули, зуби і продовжує посміхатися. Потім дістає із шухляди свою улюблену сокирку, тихо наближається позаду до… (його друга!)… І!..

Двері протяжно заскрипіли.

Хлопчак обернувся й полегшено видихнув:

— Ну, нарешті! А я вже думав…

Геру помітно похитувало, його обличчя було бліде, немов покрите шаром воску; в руках бовтався недбало зім’ятий шкільний піджак.

— Ну й вигляд у тебе. Скільки мені тут стирчати? Скоро коріння пущу!

— Тільки не ний. Мені було гірше, — хрипло проговорив Гера.

Виглядав він жахливо.

— Це… фотограф? — очі друга розширилися. Але щось йому підказувало, що фотограф усе-таки тут ні до чого.

— Що? Та ні… — Гера відмахнувся вільною рукою. — Мене чомусь знудило. Довелося посидіти. А фотограф так злякався, що вже хотів викликати «швидку». Взагалі, непоганий дядько. Даремно ти йому тоді скло розбив. Води мені дав, — Гера стягнув із шиї піонерський галстук і засунув у кишеню.

Згадав при цьому батьків, що наполягли зробити портрет на пам’ять. «Геро! Як ти не розумієш, це ж залишиться на роки», — говорила мати. «Я досі шкодую, що не зробив фото у твоєму віці, — підтримував її батько».

І от, літні канікули ще не закінчились, а він повинен натягувати, як ідіот, шкільну форму й сунути в якийсь фотосалон (тільки б не зустріти по дорозі знайомих!), до того ж, у таку задуху!

Друзі попленталися вулицею.

— Може, це через спеку? — припустив товариш.

— Ні, не через спеку, — Гера похитав головою, — не через спеку, це щось інше.

Друг насторожено глянув на нього:

— Розкажеш?

— Коли прийдемо, — відповів Гера.

Вони пролізли через дірку в паркані на територію дитячого садочка. Ігровий майданчик був порожній; у будинку, що стояв неподалік від гойдалок, схоже, також нікого, крім сторожа не було. Хлопці перетнули майданчик, прямуючи в бік маленького будиночка-теремка, що сховався в тіні високої розлогої тополі.

Наблизившись, вони один за одним влізли всередину майже іграшкової будівлі.