І все… Він помітив, що останнім часом приступи сильного головного болю почастішали… особливо, коли накопичувалося багато роботи у дворі.

(«Ах ти, негідний хлопчиську, як ти смієш так думати про свою МАМУ?! Я прала твої засрані пелюшки, не спала сотні ночей, коли ти…»)

Цього вечора він пізно повернувся додому, оскільки сьогодні був благополучний для мами день, і він засидівся у свого друга, що живе в сусідньому домі. Коли хлопчаки зрозуміли, що вже близько півночі, Артем кулею помчався додому, сподіваючись, що мама не дуже хвилюється — адже уже майже три тижні нічними вулицями бродить цей жахливий і невловимий Відривач голів, а йому треба йти темним провулком.

Але, повернувшись додому, він одразу зрозумів, що надмірного хвилювання за нього не було. Мама лежала на тахті у своїй кімнаті й голосно стогнала. Йому, звичайно, було дуже шкода маму… але, Господи! — як він ненавидів ці її прокляті стогони — невже їй справді аж так боляче? На табуреті були розкидані звичні флакони з краплями, таблетки, чашка, графин з водою тощо. Це все дивилося на нього з нахабною впевненістю господарів ситуації. Запах ліків наповнював кімнату, освітлену лише торшером.

Почувши, як він зайшов, мама повільно піднялася на лікті і сказала, що залишилося ще багато роботи, яку треба закінчити до завтра — розібратися зі сміттєпроводом, адже бак не мінявся з обіду, і до ранку на підлозі виросте ціла гора відходів, які потім доведеться забирати, а він і сам знає, як це важко.

А вона знову дуже, дуже сильно хвора… І йому зараз доведеться доробляти сьогоднішню роботу — жаль, що він прийшов додому так пізно — і, швидше за все, взяти на себе цілий завтрашній день.

Хвилину тому він хотів обійняти цю змучену жінку з великими темними колами під очима, що була його матір’ю, — як завжди робив раніше — сказати кілька заспокійливих слів… Але цього вечора він мовчки вийшов із її кімнати, швидко переодягся в робоче, думаючи про дві-три години сну, які в нього залишаться, щоб устигнути до школи… Швидко глянув на годинник у кухні (00:17), вийшов із квартири і спустився вниз…

Роздивитися можна було лише дві верхні голови. Навряд чи він знав цих людей добре, якщо знав узагалі, бо зараз…

Хлопчику не хотілося торкати руками мертві голови, тому він підважив їх коротким ціпком, щоб упізнати.

Це було моторошною, але захоплюючою грою.

Він не відчував страху — може, тому що був зовсім не маленьким дорослим, яким вважала його мама, а просто десятилітнім хлопчиськом. Тому йому було просто цікаво. Цікавіше навіть, ніж сонячне затемнення 11 серпня того літа.

Зрештою, він перевернув дві верхні голови так, щоб добре розглянути. Через хвилину хлопчик кивнув, наче погоджуючись із самим собою. Так, він знає цих людей, точніше… ці обличчя. Вся родина, п’ять чоловік… Він прекрасно пам’ятав, як вони переїхали в його будинок п’ять чи шість тижнів тому. Йому ці люди подобалися: чоловік із дружиною років по сорок, двоє дітей, дівчатка трохи старші за нього, й бабуся. Смерть спотворила обличчя майже до невпізнанності.

Тепер, коли за цими останками виникли образи реальних людей, гра більше не здавалася цікавою — вона стала огидною… а також, звідкись із брудних кутів маленького приміщення почав неквапно виповзати страх.

Хлопчик відвернувся. Глянув на прикриті двері за три кроки перед собою. Позаду щось ворухнулося і глухо вдарилось об стінку бака. Артем здригнувся, але змусив себе не оглядатися — просто одна з голів знову завалилася набік… правда? Йому ж нічого не загрожує? Якби голови раптом ожили і спробували напасти на нього, як у страшному кіно, підкотитися до ніг і вчепитися зубами в його ногу, то вони все одно не змогли б вибратися з бака. І взагалі, хіба таке може бути в реальному житті?

Хоча… він не був до кінця впевнений, що не може. І тому все-таки кинув один сторожкий погляд собі за спину…

Ніякого руху, жодних спроб із боку голів тихенько вибратися з бака, поки він відвернувся. І очі, як і раніше, закриті, принаймні, в тих двох…

Страх трохи відступив.

Мабуть, йому варто побоюватися когось іншого.

Хлопчик обережно наблизився до дверей і прислухався.

Отже, Відривач голів почав забиратися в житла. Говорили, що він може нападати на людей тільки на відкритому просторі — це було підкріплено навіть заявами більшості аналітиків у місцевій пресі. Правда, дехто попереджав, що як тільки налякані жителі Львова припинять виходити з настанням темряви на вулиці, вбивця почне проникати у квартири.

Артем Різь, як і всі люди міста, багато чув про ці дискусії і розумів, що, напевно, став першим, хто довідався: злочинець уже освоїв «новий стиль».

Чорт!.. Адже Відривач міг пройти повз нього, поки він возився з баками.

Він знову прислухався біля дверей. Схоже, за ними нікого не було. Потім він закрився на максимальне число поворотів ключа.

Він вирішив, що не вийде з приміщення поки не розвидниться (думка, що мама збожеволіє від хвилювання, немов забула з'явитися…)

Потім відтягнув бак із головами від сміттєпроводу, а на його місце поставив порожній. Іще два бачки підперли двері в приміщення — не стільки для надійності, скільки для заспокоєння. Коли він тягнув бак, виникло таке враження, наче голови, готуючись до ночі, укладаються зручніше.

Після цього хлопчик відчув, наскільки втомився за цей день («але не забувай про ранок… шкода, що ти прийшов так пізно, синку, я дуже хвора… швидше за все, тобі доведеться взяти на себе і цілий завтрашній день…»), і забився в холодний кут подалі від страшного бака з головами п’яти мерців.

Він сподівався, що не прокинеться від їхньої метушні.

Коли вже хвилин через п’ять його неминуче потягнуло на сон, Артем раптом подумав: чи стала б мама наполягати, щоб він пішов закінчувати її роботу, якби знала, що Відривач почав забиратися в будинки?

«Маленький невдячний виродку! Як ти смієш думати таке про МАТІР! Припини це негайно!»

І, вже майже провалюючись у холодний тривожний сон, він зненацька чесно собі зізнався…

СТАЛА Б.

Брудний худий бомж, який майже нічого не їв за останній тиждень, стояв перед маленьким підвальним віконцем. Але для нього давно не існувало поняття про голод. Не існувало взагалі нічого, крім неї.

Його очі гарячково поблискували, вдивляючись у темряву — там, попереду, лише за два десятки кроків була його таємниця. Він бачив її. Бачив просто зараз. Суха стрімка тінь…

Тільки заради цієї короткої миті він жив увесь цей день, як і попередні… скільки? Утім, це не мало значення. Він міг спостерігати за нею тепер щоночі, очікуючи перед маленьким квадратним віконцем, як одержимий маг перед чарівним дзеркалом. І цього йому було цілком достатньо, щоб жити. Більше нічого…

Він не міг купувати газет, дивитися телевізор і слухати радіо, але з випадкових розмов під час поодиноких вилазок назовні вдень багато чув про появу в місті невловимого загадкового вбивці, монстра, що нападає вночі на людей і відриває їм, немов лялькам, голови…

(«Ти пам’ятаєш собаку?.. Того вечора… Він був прив’язаний до лавки біля дому… Перша зустріч із тінню…»)

Виходило, що його таємниця й жахливий Відривач… Але навряд чи для нього це мало значення.

Головне, він більше не сумнівався, що його поява тут і все, що сталося раніше, включно з тою нещасливою шнурівкою — не було випадковістю.

Ось що тепер має значення.

Все інше — не важливо.

Одного разу Відривач випадково зустрівся з Ним. 3 ким звела його темна вулиця глибокої безмісячної ночі на окраїні міста, «машина» так і не зрозуміла. Може, Він був просто дивовижним виродком, що несе тягар якої-небудь Великої Недоладності, відкинутий жорстоким світом людей. Чи це був самотній мутант, не здатний навіть усвідомити лиховісну суть власної реальності Або Він — результат певного страшного експерименту А може бути, й мешканець інших світів.