При цьому його ліва рука сперлася на спинку водійського крісла.

— Що це? — він підніс до очей мокру долоню, намагаючись розглянути її, і одразу відчув, що й сидить на чомусь мокрому.

Користаючись затримкою, Боксер вирвав у нього ключі назад й нарешті-то потрапив у замок запалювання.

…Раптом кістлява вузлувата рука пробила заднє скло машини і чиркнула запальничкою «Зіппо»…

Тільки один Косий устиг обернутися, щоб на мить побачити переможно усміхнений оскал.

За секунду після того, як салон спалахнув, машина заревіла мотором і зірвалася з місця, з вереском стираючи об асфальт протектори шин. У внутрішній кишені піджака обійнятого вогнем Головного запищав ніким не почутий сигнал мобільного телефону…

Набравши хід, палаюча машина через кілька метрів урізалася в товсте дерево.

За три з половиною секунди нічну тишу порушив могутній вибух. Він викинув із покрученої «машини» чотири палаючі, як солом’яні опудала, людські тіла.

Відривач голів був уже далеко…

Чужинці, які вторглись у його Притулок, не були особливо небезпечні.

Вони — тільки сліпі виконавці, жалюгідні маріонетки, що платять свої борги перед господарем. За ниточки смикає Алекс — ось хто серйозніша загроза. Він знав Германа, як ніхто інший. Він міг посилати людей знову і знову, щоб розшукати свого колишнього друга й партнера. Допускати це було небезпечно, особливо, тепер — перед самим початком останньої трансформації. Втручання людей уже й так порушило її природний хід.

…Машина посланців яскраво палала на нічній вулиці; вибух розкидав навколо її палаючі останки.

Із проблемою на ім’я «Алекс» пора було покінчити.

Це повинно статися ось-ось…

Незалежному Експерту, що вже бовтався над прірвою «на волосині», було надано перший і останній шанс використати проти «машини» свою таємну зброю — спогад про той короткий проміжок часу, коли дванадцятирічний Гера побував у фотосалоні в 1980 році.

Він не знав, що саме може привести «машину» до руйнування, але це була єдина можливість. Остання спроба.

Його бездіяльність за останні тижні пояснювалась тим, що «машина» стала занадто сильною і була здатна паралізувати будь-які його старання.

Але зараз наближалися нові зміни, і «машина» на якийсь час ставала вразливою…

Найважливіше, щоб у нього вистачило сил протриматися до потрібного моменту — іншого шансу більше ніколи не випаде.

І тоді Я помре…

21 жовтня, 23:29

Броньовані двері прогнулися, але удар витримали. І схоже, могли протриматися ще дуже довго.

Відривач відхилився вбік і врізався плечем у стіну — справитися з цегляною кладкою було простіше й швидше.

Тепер він швидко слабшав. Завершальна трансформація могла розпочатися з хвилини на хвилину. Сила і швидкість реакції знизилися вже майже наполовину. Якби люди Алекса затрималися з приходом у Притулок хвилин на тридцять-сорок…

Четверта перехідна фаза (четвертий приступ) був немов холодна хвиля, що піднімається звідкись ізнизу. Тепер треба поквапитися — лише годину тому він міг підняти планку реакції настільки, що людина, яка з усіх сил біжить, уявлялась йому просто величезним двоногим равликом. Зараз же навіть власні рухи здавалися надзвичайно повільними і млявими.

Після сьомого удару в стіні утворився вертикальний пролом, сантиметрів сорок у ширину, і Відривач прорвався в квартиру Алекса.

Хоч би яким повільним він собі здавався, його вторгнення, з моменту першого удару, зайняло не більше п’яти секунд; прохід у цегляній стіні немов продовбав важкий швидкісний молот.

Він одразу ж переконався, що у квартирі перебуває як мінімум одна людина — отже, Алекс тут.

Відривач перетнув великий хол, минув прохолодну вітальню, ще більш холодну кімнату… Потім повернув і зупинився перед теплими дверима кабінету, — мабуть, Алекс зараз тут. Хоча світло чомусь горіло по всій квартирі.

Він відчинив двері й зайшов. Частина письмового столу та стілець мерехтіли теплом, що майже випарувалося. Алекса не було. Монстр завмер, намагаючись на слух визначити місцезнаходження господаря — за подихом чи серцебиттям. Однак близька трансформація сильно притупила гостроту сприймання. Або Алекс перебував далеко.

Відривач перейшов у інший кінець квартири, де була спальня. Алекс ховався тут: ручка дверей зовсім недавно контактувала з чимось більш гарячим, ніж навколишнє середовище.

Три чіткі, але невидимі для людського ока сліди вели до шафи; на лівих дверцятах — ті ж виразні теплі сліди пальців, а самі дверцята вже помітно нагрівалися зсередини, вимальовуючи людський силует. Якби не близька трансформація, то він давно б уже…

Відривач відчинив дверцята шафи…

Алекс, що тримав напоготові «беретту», двічі підряд спустив курок. Один за одним пролунали постріли.

Вистрілити втретє Алекс не встиг. Монстр вибив пістолет, зламавши йому при цьому зап’ястя, а наступним рухом викинув Алекса із шафи на середину кімнати. Той одразу спробував підвестися на ноги, але завмер, притискаючи закривавлену руку до грудей, і широко відкритими очима дивився на Відривача.

— Тинадтонаполягавназуссстрічі!..

На перекошеному обличчі Алекса з’явилася темна пляма холоду.

— Невелихххкізмінизаосссстаннійймісяць!.. — проскреготів Відривач, наступаючи. — Початокфінансовоххороку… купароботи!..

На приголомшеному обличчі Алекса відбилося розуміння:

— Т-ти?!!

Проскреготівши ще щось, монстр подався вперед і схопив його кострубатими лапами за горло. Алекс запекло й безнадійно затріпався. Його ноги сантиметр за сантиметром відривалися від підлоги. На червоному обличчі гарячково металися вирячені очі; вени здулися й нагадували жирних черв’яків, які неспокійно вовтузяться під шкірою.

У той же час рухи Відривача сповільнювалися з кожною секундою. Коли очі Алекса почали закочуватися, той зненацька випустив його, а сам, щоб утримати рівновагу, відступив крок назад.

Опинившись на підлозі, Алекс закашлявся, притискаючи до грудей покалічену руку. Але піднятися не наважувався.

Кімнату поступово наповнював наростаючий пронизливий звук, що виривався з відкритого рота Відривача. Це нагадувало вереск циркулярної пилки. В Алекса з очей полилися сльози. Здавалося, цей звук проникає до самих кісток. Алекс зумів тільки відповзти трохи далі від монстра, що почав розгойдуватися в усі сторони, наче виконуючи ритуальний танець.

У цей нестерпний вереск раптом уклинилося щось схоже на дзвінке плямкання, і Алекс побачив, як у районі щиколоток чудовиська почали з’являтися пульсуючі нарости. Вони витягалися на очах, поки не досягли півметрової довжини й не стали схожі на гротескні півнячі шпори.

Монстр обхопив скорченими лапами закинуту вгору голову й видав нереальний для живої істоти крик. Начебто заскрипів сам простір від тертя рівнобіжних світів…

Одночасно заволав і Алекс; з його вух хлюпнула кров, струменіючи на плечі, як два мініатюрні рубінові водоспади.

Три з чотирьох лампочок у люстрі тріснули, посилаючи вниз тисячі дрібних осколків; шибка з крижаним скрипом дала звивисту тріщину.

Повітря кімнати наповнилося їдким запахом.

Процес заключної трансформації входив у повну силу.

І в цю мить Відривач голів побачив…

…очима дванадцятирічного хлопчика Гери старий фотосалон із типовим інтер’єром та фотокамерою, що кріпилася на тринозі.

Опукла, як єдине око циклопа, лінза була спрямована прямо на хлопчика, і, здавалося, наче в її бездонній глибині щось вичікує зручного моменту, щоб вирватися назовні.

Погане воно чи добре, але це все одно дуже тривожить Геру.

Фотограф, чоловік років за сорок, із лисиною, що робила його схожим на професора, виринув із-під накидки і сказав: