Випрямитися на повний зріст тут було неможливо, зате сидіти — зручно й затишно. З віконець лилося світло, спеки не відчувалося. Влітку хлопчиська приходили сюди часто.

Гера дивився собі під ноги, а його друг вийняв із кишені дві пом’яті цигарки «Космос», які він поцупив із батькової пачки, й подав одну Гері. Хлопці невміло закурили, тамуючи кашель: хто не втримається — той слабак.

— Що ж сталось у фотосалоні? — довірливо запитав Геру товариш.

— Це об’єктив… Усе через нього. Туди дивишся… Наче погляд у майбутнє. Розумієш?

Друг дещо розчаровано знизав плечима.

Гера потягнув кілька разів носом і закашлявся.

— Ти не переживай так, — товариш поплескав його по коліну. — Тобі ж уже полегшало. Це все дурниці.

Гера похитав головою:

— Ні, не дурниці — це… було.

— Було — що?

— Розумієш, коротке клацання… виникає око діафрагми. Воно розширюється. Я це бачив. Здається, що цього бути не може, але я бачив — воно розширювалося дуже повільно. А потім мені здалося, що я кудись переміщаюся. Начебто щось відбувається й зі мною, і з часом. Мені здалося, що я…

Гера схвильовано затягнувся цигаркою.

— …що я дуже довго був десь в іншому місці.

— Що-що? — недовірливо перепитав друг.

— Це як… не знаю… це щось дивне. Іноді в мене вже з’являлося таке відчуття, коли я фотографувався раніше. Але не так надовго як сьогодні…

— Не фотографуйся тоді більше, от і все.

Гера глянув на товариша так, начебто перед ним сидів найбільший у світі дурень.

— Блін! — хіба про це йдеться?

Він сплюнув на підлогу.

— Розумієш, було таке відчуття, наче купу років ти висиш на якійсь стіні й дивишся, дивишся, дивишся… І це триває дуже довго — десятиліттями. А потім, коли все закінчилося, мене знудило.

— Ну, й де ж ти був?

Гера не міг визначити: глузує його друг чи говорить серйозно. Він почухав за вухом і продовжив.

— Ну, коли клацання апарата припиняється, — не знаю, це важко пояснити словами. Загалом, ти немов повертаєшся назад і все забуваєш.

— Що забуваєш?

— Чорт! — роки!

— Те, що ти висів десь у майбутньому на якійсь стіні?

— Дійшло нарешті, — роздратовано видихнув Гера.

— А може, ти валявся в старому альбомі? — продовжував друг. У кутиках його очей танцювали бісики.

— В альбомі? — Гера секунду подумав. — Ні, на стіні. Точно. Та й фото має бути на портрет.

— Отже, ти хочеш сказати…

Гера швидко закивав головою.

— А може, це все через фотографа? Навіть тобі він здається дивним. А я думаю, що він узагалі ненормальний. А що, як він — кан-н-нібал, — останнє слово друг Гери вже прошепотів.

На мить їм обом стало лячно в цьому напівтемному тихому будиночку.

— А знаєш, — продовжив той, — коли я чекав тебе, то подумав… Може, він підсипає якийсь порошок, щоб потім…

— Куди підсипає? — перебив його Гера.

— Ну, як куди? Він же тобі давав щось пити?

— Так це було вже після всього, — відмахнувся Гера.

— Та ну тебе… — образився друг. — Сам усяке мелеш… об’єктив… майбутнє… стіна…

Гера стиснув кулаки:

— А я думав, що тобі можна…

— Дурниці це все! Так не буває!

— А канібали?!!

— Це ж звичайний фотоапарат. Клац! — і все. Одна мить. А ти про якийсь кінець, початок… Клац! Неможливо вловити. Роки! Ха!

Гера знизав плечима і знітився.

— Може, мені і справді все це здалось… Алексе.

— Як? Хто? — здивувався той.

— Алекс… А що?

(клац!)

— Чому ти мене так назвав?

— Не знаю… Я й не помітив, як це в мене вирвалося, — зніяковіло пробурмотів Гера.

(клац!)

— Раніше ти ніколи мене так… Звучить якось незвично, по-іноземному.

Гера раптом усміхнувся:

— Знаєш, а непогано — Алекс! Ха! Олександр чи Алекс… яка різниця? Так навіть краще.

(клац!)

Новопохрещений Алекс схопив друга за плечі й повалив на підлогу.

Вони жартома почали битися.

Портрет батькам сподобався. Вони повісили його на стіну напроти ліжка Гери.

«Зовсім інша справа, синку! Тепер у тебе залишиться пам’ять!»

Увечері, коли він вимкнув світло й ліг спати, фотографія виділялась на стіні чорним рельєфним прямокутником, немов провалля в безодню Часу. Гера першої ночі довго вдивлявся в нього й не міг заснути. Здавалося, прямокутник починає поступово втрачати правильні обриси; його краї колишуться й повільно розповзаються по стіні, невблаганно пожираючи кімнату, Сьогодення, й підповзають до самого Гери.

Майбутнє всмоктувало безпомічний перед Часом Всесвіт у свій безмежний Тунель…

КЛАЦ!

Виїхавши на своєму «BMW» за місто, Герман зупинився.

Він витягнув із бардачка ганчірку й вийшов протерти лобове скло. Метрів за двадцять була заправка — ймовірно, остання на майбутньому шляху Германа відрізком у п’ятдесят, а може, і сто кілометрів.

Герман відчинив багажник, вийняв дві каністри по двадцять літрів і попрямував до заправки, оскільки його майбутня подорож не передбачала таких регулярних турбот, як пошук пального.

Уже сутеніло; над майданчиком станції за хвилину зайнялися неонові вогні. З відкритого віконця каси линула музика. Звучала популярна музика Братів Карамазових «На железных собаках». Герман не був шанувальником творчості цієї групи, але цього разу йому чомусь здалося, що вони виконували «На железных собаках» саме для нього: хоч загальний зміст пісні був далекий від його життя, щось зачепило Германа в словах «…догонит меня…»

Герман розрахувався з похмурим типом, що появився у віконці. Фізіономія касира виглядала так, наче йому довелося відірватися від більш насущних справ, ніж робота.

Машин на станції, очевидно, не було давно.

Герман підняв із землі порожні каністри й попрямував до стовпчиків. Касир буркнув йому вслід порядковий номер.

Засунувши «пістолет» у каністру, він почув, як бензин наповнює ємкість; звук видавався йому надто голосним, неприродним. Як давно він уже не виїжджав за місто?

Закінчивши наливати останню каністру, Герман повернувся до машини. У сутінках «BMW» виглядав сумно й самотньо. Герман поклав каністри в багажник і на секунду оглянувся, щоб подивитись на вогні міста.

Потім сів за кермо.

Приблизно за годину їзди Герман задумався.

Звичайно, вся ця затія з поїздкою зовсім не ставила за мету досягнення якогось певного пункту. Вона переслідувала зовсім інше. Але навіть на цьому її етапі варто було б визначити, куди він їде, чи хоча б окреслити напрям. Приблизно. Те, що його темно-зелений «BMW» намотує кілометри київською трасою, — зовсім не означало, що існує який-небудь план. Герман просто-напросто використовував найближче шосе, що виводило за межі міста, — не задумуючись.

Утім, ця поїздка мала одну мету, конкретну її назву Герман сформулював як МОЄ ПОХОРОННЕ ТУРНЕ. Він відчував, що до нього, нарешті, поступово повертається відчуття реальності — вперше з того моменту, коли він дізнався про результат анонімного тесту. «Річ у тому, — думав Герман, — що життя продовжуватиметься у звичному напрямку незалежно від моєї реакції на будь-які обставини». Життя не бере до уваги, що він думатиме і як діятиме. Такою була правда. Хоче Герман того чи ні, але він повернеться назад у старе життя й, можливо, ще довго житиме ним, не зважаючи на всі чортові віруси. І зовсім ні до чого перетворюватися на загнаного звіра, що мчить, не розбираючи дороги й нічого не бачить перед собою, крім власного страху.

За час міркувань стрілка спідометра повільно сповзла до позначки п’ятдесят кілометрів за годину, і Герман додав газу.

Отже, не пізніше, ніж завтра вранці, він уже знатиме, куди прямують колеса його «BMW»; якщо потрібно буде купити новий дорожній атлас, то він це зробить; а також спланує, скільки часу (плюс-мінус один день) триватиме його відсутність у місті.